Сьогодні ранок був напрочуд холодним. Я одягнула теплу куртку, в’язані шкарпетки, що подарувала бабуня, і рушила гуляти містом. Цьогорічна осінь не хотіла покидати наше місто, а воно, вбравшись у золото, стояло непорушно.
Деякі дерева стояли вже оголені, і їхня печаль за втратою краси супроводжувала кожного жителя, що зранку поспішав на роботу. Осінь – то пора казки, бо саме восени час сповільнює свою ходу, щоб кожен міг насолодитись дивом. Під ногами листя збивається у м’який килим, зітканий з маленьких і великих багряних листочків. Такі досконалі кольори вдало доповнюють сумні холодні ранки та одинокі теплі вечори вдома.
Для кожного з нас природа дарує власну пору року в нашому серці, і до кожної пори потрібно звикнути, навіть полюбити її. Не впадати у депресію і ставати кращими попри життєві негаразди. Одягати теплі пуховики і полюбити червоні щоки. Радіти кожній хвилині, бо зараз саме час. Хіба ж для щастя потрібні осінь або весна? Візьми свою радість, що зовсім близько, поклади на четверту поличку (біля гербарію і теплих рукавиць) далеко-далеко, бо ж щастя любить тишу…
Марія ПАВЛОВИЧ, випускниця Школи універсального журналіста, студентка СНУ ім.Лесі Українки