Нотатки про буденний апокаліпсис: мені можна!

Уся ця система тримається на розумінні того, що можна робити й ні, вона регулюється законами та суспільними уявленнями. Так от, в Україні (так само як і в більшості країн колишнього СРСР) ця система доволі розмита й умовна. Тобто вони існують, але дотримуються їх не завжди. От нещодавно читав про те, що водій “під мухою” протаранив інше авто, кермувальник якого опинився у лікарні. І не просто в лікарні, а в реанімації. І ось дивіться: їздити п’яним — не можна, але деяка частина людей вирішує, що: “Мені можна!”. Подібне “можна” триває до того часу, доки станеться непоправне, доки буквально не “зловлять за руку”. Не можна вигулювати собаку без повідка й намордника, але оскільки собака не кусається (адже вона ні разу не покусала улюбленого господаря чи членів його сім’ї), то можна. До того рівно часу доки не покусає (або, навіть, не загризе) когось з перехожих. Подібні випадки, більше того, не напоумлюють інших.

Таких прикладів велика кількість й в усіх сферах нашого життя — заборони в Україні часто цілком ілюзорні.

Й усе б добре, адже кому яке діло до нашого штибу життя, але жити автономно у сучасному глобальному світі не можна. Країни, у загальному, взаємозалежні. До того ж, Україна в останній час активно вирощує амбіції жити в глобальному просторі Європи, де функціонує століттями усталеного розуміння про дозволене та заборонене.

І як тоді бути із заборонами, які не хочеться виконувати, бо “мені можна”?

Підписуйтесь на новини "ОГО" у соцмережі Facebook та у Telegram