Ми у Facebook
18.01.2007, 00:30

Наталія Пасічник-Джонсон: “В Україні я готова грати задарма”

“Як мама я підтримую усі пориви своєї доньки, але пояснюю їй, що основою всього є музика класична” (Фото з особистого архіву Пасічників)

Рівне для відомої у світі піаністки Наталії Пасічник-Джонсон — місто особливе: вона тут народилася, зробила свої перші професійні кроки, тут живуть її батьки — Ігор та Ядвіга Пасічники.
І хоч Наталія вже давно мешкає у Стокгольмі, а з концертами виступає взагалі по всій Європі та Америці, кілька разів на рік вона із сім’єю обов’язково навідується на Рівненщину. У свій передноворічний приїзд Наталія відсвяткувала день народження доньки, відіграла у Рівному концерт разом із рідною сестрою Ольгою, солісткою Варшавської камерної опери, та розповіла про себе, свою кар’єру і сім’ю читачам “ОГО”.

“Я живу зі своєї музики”


— Наталю, нечасто можна бачити ваші з Ольгою афіші в Україні, а тим паче у Рівному. Кому належить ідея вашого спільного концерту?
— Ми частенько буваємо у Рівному, оскільки приїздимо до батьків. І ось напередодні новорічних свят пан Кульчинський організував фестиваль Моцарта й запропонував нам концерт, у якому були би твори цього композитора. І ми з радістю погодилися. Ольга та я справді нечасто виступаємо в Україні, на жаль. Чому так? Не знаю. Можливо, нас тут мало хто знає — все-таки живемо за кордоном. А життя музичне там дуже відокремлене від мистецького життя України. Можливо, якісь інші причини — не мені судити. Але ми радо би приїжджали частіше, якби запрошували. Це не питання фінансів. І ми з сестрою завжди говоримо, що гонорари для нас не є важливими — в Україні ми готові виступити і задарма, але звичайно, хотілося б, щоби організація була відповідною.
— У нас у державі якось так складається, що людині, котра займається мистецтвом, а особливо класикою, дуже складно тим мистецтвом заробити собі на гідне життя. Чи у Швеції з тим трохи кращі справи?
— Загалом, я дуже мало граю в Швеції. Мій ринок — це Європа, головним чином Голландія, Бельгія, Німеччина. Знаєте, класична музика (хочемо ми цього чи ні) ніколи не належала всім, це завжди була музика елітарна (хоч, можливо, це і не найкраще у цьому контексті слово). І людина, яка ставить собі за мету гроші чи славу, ніколи не піде у класичну музику, бо там немає ні першого, ні другого. Тому люди, що обирають цю галузь, зазвичай слідують за покликом душі. Я би сказала, що в Україні музикантам винятково складно, на Заході з тим трохи легше, хоча твій добробут залежить від того, як розвивається твоя кар’єра. Слава і багатство не є ціллю мого життя, але я живу зі своєї музики.

На компроміси не піде


— Часто виконавці класичної музики вдаються до певних хитрощів, аби наблизити своє мистецтво до масового слухача: записують дуети з естрадними співаками, роблять нові аранжування, адаптації. Ви не думали про щось подібне?
— Для мене це компроміс і компроміс дуже великий. Напевне, якщо зробити щось подібне у дуже цікавому ключі та зі справді талановитими людьми, воно б мало право на існування. Але у мене в житті ніколи не виникало подібної ситуації. Те ж, що я бачила, не справляє враження. Я знаю, що багато моїх колег, з якими ми вчилися в консерваторії, пішли цим шляхом. Але цей шлях — не мій.

Сестра була слухнянішою


— Батьки не наполягали, щоби ви з сестрою продовжували педагогічну династію?
— Вони хотіли. Оля за характером була більш слухняна, і батькам вдалося її вмовити не поступати до консерваторії, а закінчити педагогічний факультет. Але життя показує: якщо у тебе є талант, то твоє покликання тебе все одно знайде. Тож в інституті Ольга писала пісні, співала і згодом зрозуміла, що її доля — музика. Я ж була трохи інша. Та й на той момент моя сестра вже розуміла, що йти треба лише тим шляхом, який тобі підказує серце, і підтримала мене. Та й батьки поставилися з розумінням до мого вибору. У чотирнадцять років іти з батьківського дому і починати своє власне життя — це був великий крок. Але моя дорога до музики була більш пряма (якщо можна так висловитися), бо Ользі довелося йти трохи обхідними шляхами.
— А не лячно було у 14 років приймати такі відповідальні рішення та робити такі ж кроки?
— Лячно. Але мені здається, що мене щось вело — настільки сильним був той стержень і бажання досягти чогось.
— Чим ви займаєтеся нині?
— Маю дуже багато проектів. У нас з Олею має вийти наша нова платівка творів Сібеліуса (загалом же ми спільно записали п’ять дисків). Крім того, готуюся до турне з оркестром Німеччиною та Францією.
— Де ще, крім Європи, довелося виступати?
— Мала кілька концертів в Америці, в Аргентині, але головним чином граю у Європі.
— Ваша родина славиться своєю патріотичністю. Як же так сталося, що обидві доньки “повтікали” за кордон?
— Думаю, що патріотичність виявляється трохи інакше, аніж весь час бути в Україні. Більше того, перебування за кордоном стає свого роду лакмусовим папірцем — там одразу видно, хто є хто. І мені здається, дуже важливо, що Європа бачить: в Україні є люди, котрі пропагують українську культуру, музику, якої практично ніхто не знає. Ми з Олею записали диск українських народних пісень в обробці класичних композиторів для французької фірми “Опус 111”. І ця платівка розійшлася великим тиражем у Європі й мала широку популярність, але, на жаль, в Україні про неї ніхто не знає. А ще мій патріотизм проявляється у тому, що мій чоловік, швед, вільно володіє і спілкується українською мовою, як і Ніколіна, моя донька.

Чоловіка-шведа зробила українцем


— Наталю, як ви познайомилися зі своїм чоловіком? Як вас доля занесла у Стокгольм?
— Це було дуже романтично. Із сімнадцяти років я почала їздити на різні конкурси та фестивалі. І на одному з таких фестивалів у Швеції я познайомилася з Фрідеріком. Він працював там в організаційному комітеті, а я приїхала грати. Тоді був червень, білі ночі, що дуже спонукало до романтичних настроїв. Після знайомства ми дуже швидко побралися, і вже за рік у нас народилася донечка. Ми вже дванадцять років разом.
— А батьки не були проти такого раннього шлюбу?
— Спочатку, мабуть, так, бо все відбулося дуже бурхливо і швидко. Я свідома, що додала татові сивого волосся. Поїхала на гастролі до Швеції та Швейцарії, а повернулася уже практично з чоловіком. Тим паче, тато був завжди переконаний, що виходити заміж треба лише за українця. Але, познайомившись з Фрідеріком ближче, він полегшено зітхнув. А зараз, думаю, він щасливий моїм вибором.
— Перед вами ніколи не стояла дилема: кар’єра чи дитина?
— Слава Богу, я живу в такий час, коли ця дилема не постає. Але якби і була, я б однозначно обрала дитину. Сім’я для мене — найвища цінність. Мені дуже пощастило, бо в наш час можна прекрасно поєднувати і кар’єру, і виховання дитини. Нашим батькам у цій справі було значно складніше — пелюшки, підгузники, прання... Сьогодні все значно простіше. Тим більше поруч чоловік, який мене розуміє і підтримує.
— Ніколіна їздила з мамою на гастролі?
— Коли вона була зовсім маленькою, то не їздила, ми боялися зайвих стресів для неї — переїзди, і я не могла зосередитися. Взагалі таке подвійне життя — мами й артистки — мені важко давалося. Але коли дитина трохи підросла, я стала брати її з собою. Особливо у цікаві місця. Але зараз можу сказати, що у неї вже своє артистичне життя. На жаль (чи на щастя), Ніколіна подалася в розважальну музику, але, звичайно, вона ще ходить у музичну школу і займається класикою. Багато працює, їздить на майстер-курси до Америки та Англії. І думаю, що завдяки такому підходу вона зможе представити якийсь інший, кращий рівень розважальної музики. Бо коли я подивилася у новорічну ніч телебачення, то зрозуміла: нашій естраді дуже потрібні професійні музиканти, здатні зробити щось краще, аніж ті “рози-бєрьози”, які маємо зараз.
— Ваш фах накладає якісь обмеження? Доводиться відмовляти собі в чомусь заради роботи?
— Так, але головним чином доводилося це робити у дитинстві. Скажімо, я вперше стала на ковзани разом з Ніколіною, вперше сіла на велосипед, стала на лижі — разом із своєю донькою. Я дуже багато чого не робила у дитинстві, бо у мене були школа і музична школа, і весь вільний час я займалася.
— Чим займається Фрідерік?
— Він захистив дисертацію з психології і нині є доктором філософії, працює в університеті в Упсалі, викладає. Мене психологія, мабуть, переслідує усе життя — і тато психолог, і чоловік.
— Ви часто зустрічаєтеся з родиною?
— Стараюся зустрічатися якнайчастіше, бо це дуже важливо для моєї дитини. Хочу, щоб у неї була українська самоідентифікація — і мова, і подруги — тому ми намагаємося усі канікули проводити тут.





На правах реклами

купити смартфон Apple iPhone 15 Pro max у Львові, Україна


Актуальні новини України за сьогодні на https://www.ukr.net

Допомога ЗСУ