“Я готовий зі скальпелем у руках захищати “Червону калину”

— Ви були успішним керівником за Союзу. Налаштуватися на нові часи було важко?
— Незалежно від влади та ладу у країні керівник повинен працювати на совість. З часом з’являється досвід, яким хочеться поділитися з іншими. От, скажімо, я свої спостереження над роботою у санаторії оформлюю письмово (шукає серед своїх документів густо списаний аркуш). Ось тут (показує аркуш) я написав своє бачення того, як правильно треба працювати у санаторії, поради персоналу, як поводитись з колегами та клієнтами, щоби робота була ефективнішою. Свій досвід виклав за трьома напрямками: психологія та мораль, виробництво, культура. Незабаром мої погляди на роботу санаторію та поведінку людей, які тут працюють, будуть на кожному робочому столі.
А що стосується Радянського Союзу, то тоді була інша влада та інший суспільний устрій, зі своїми “за” і “проти”. Тоді людина, яка мала якісь здобутки, через “добрих” людей могла все й одразу втратити. Колись у вісімдесяті мене було погоджено на посаду заступника міністра охорони здоров’я України. Але місце я так і не отримав. Влада тоді мене образила і розбила. Але навіть з глибокого дна, з усієї глибини образи, зневіри до влади, я піднявся і почав працювати та створив “Червону калину”.
— Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.
— Мені дістався звичайний колгоспний ліс біля Жобрина з бездомними собаками та котами. Там були знайдені джерела цілющої води: йодобромної — як у Карлових Варах, та хлоридно-натрієво-магнієвої — аналог знаменитої “Миргородської”. Ми розпочали будівництво. Персонал для майбутньої здравниці набирали також із сусідніх сіл. Робота у санаторії дуже відрізнялася від тієї, яку звикли робити люди в селі, тому довелося багатьох відсіяти. Залишились ті, хто може, хоче і вміє працювати. А я ціную людину тільки за це. Тільки завдяки праці можна добре жити, це впливає на рівень нашої зарплати. Адже ми — орендне господарство і самі про себе дбаємо. Багато хто з людей хоче отримувати платню, як в Америці, а працювати, як колись звикли у Жобрині — так нічого не вийде! Завдяки професіоналізму колективу “Червона калина” стала одним із найкращих санаторіїв України — у нас відпочивають люди із 22 областей. Сьогодні ми продовжуємо облаштовувати територію: посадили Калиновий гай — як символ України, Бузковий та Горобиновий гаї — як данину Єсеніну та Вишневий сад — Чехову. Відвели та освятили місце для церкви. Щодня виникають нові ідеї щодо покращання та облаштування. Скоро у нас з’явиться також і власне співоче поле, і поле для гольфу. Все це дається нелегкою працею. Але я живу цією справою — працюю у суботу, інколи доводиться ще й у неділю.
— Як сім’я реагує на те, що стільки часу й енергії віддаєте роботі?
— Моя дружина, Світлана Федорівна, — заслужений лікар України, зірка місцевої кардіології, розуміє моє захоплення роботою. Спостерігаючи за її бездоганною високопрофесійною безкорисною працею, і я розумів, що правильно ставлюся до роботи і до людей. Вона безмежно любить своїх пацієнтів і діагностує їх з такою прискіпливістю! Розуміють мене й діти. Дуже люблю, коли ми всі разом вдома. Маю чудового песика пекінеса — Бузю. Ношуся з ним, як з дитиною. Пес відчуває мою силу і підкоряється. Також люблю природу, стежу за деревами — поливаю, розмовляю і підкопую свої вишні та яблуні.
— Ваші підлеглі кажуть, що ви непогано співаєте.
— У нас в інституті була музична секція, там я здобув основи нотної грамоти. Зараз трохи граю на баяні, гітарі, балалайці. З моїм давнім другом, професором РДГУ Миколою Дациком записали дует гімну “Червоної калини”, автором якої він є. Може, чули: “Де чаєчка в’ється над озером синім, де мріють світанки під гомін дібров, звела наші долі “Червона калина”, звела наші долі на вірну любов…”
Ми його співаємо, коли маємо нагоду. Микола вважає, що у мене непоганий голос, і якби я не став лікарем, міг би стати співаком. На одному із семінарів у нас в санаторії я сам виконав цю пісню зі сцени нашої актової зали, оскільки мій товариш не зміг приїхати.
— “Червона калина” — це ваша перемога?
— Найбільша моя перемога — це все-таки перемога над собою, над долею, яка мене чекала, над своїм походженням. Я народився у далекому забитому селі на Хмельниччині, в надзвичайно простій сім’ї, де було восьмеро дітей. Ходив у звичайну сільську школу. Яку освіту міг здобути там? Хлопці з мого села, коли виростали, доглядали за конями, косили траву, ставали трактористами. А я, вважаю, переміг своє походження.
— Лікарем ви мріяли стати з дитинства?
— Свою професію я вибрав невипадково. Це пов’язано із подією, що трапилася із моїм батьком. Він прийшов з війни інвалідом першої групи. Одна нога у нього була поранена. Він підв’язував її мотузкою і ходив на милицях. Батькові треба було зробити операцію і відтяти ногу, але у нього все не вистачало часу, бо був головою колгоспу і мусив за всім доглянути. Одного разу, сторожуючи вночі, він приліг на мішок з насінням пшениці й отримав запалення легень. У військовому шпиталі замість того, щоб спочатку вилікувати запалення, поклали його на операційний стіл з ногою. Він помер на операційному столі. Через це неправильне лікарське рішення я втратив батька. Тоді й зрозумів, що мушу стати лікарем-хірургом, щоби завадити безглуздим операціям та смертям під скальпелем. Мені приємно зазначити, що всі операції (загальна кількість 1100), які я провів, були успішними.
— Що вам допомагає досягати успіхів?
— У 25 років, коли я працював головним лікарем у Великих Межирічах, на моїй відповідальності був колектив та хворі. Багато з них були старші і досвідченіші за мене у життєвих справах. Не завжди мене сприймали серйозно. Я приходив додому і розповідав своїй мамі, як мені важко працювати з людьми, просив поради. Вона мені тоді сказала одну фразу, яку я запам’ятав на все життя: “Живи і працюй так, щоби всі негативні розмови розбилися об твою працю”. І тепер все, що я маю, і чого досяг, — то це тільки завдяки праці.
— Кого із відомих людей, котрі відпочивали у “Червоній калині”, ви пам’ятаєте?
— Важко знайти політика, який би не бував у нас. Але про політиків я розповідати не буду.
— А про кого розкажете?
— Відвідали свого часу наш санаторій Василь Зінкевич і Павло Дворський. Для мене велика честь приймати своїх друзів. Зокрема, завжди приємно бачити у “Червоній калині” мого доброго товариша народного артиста України Миколу Гнатюка. Ми з ним давно знайомі, він колись був концертмейстером хору Рівненської обласної лікарні, де я свого часу працював головним лікарем. Приємно вітати у нас Ядвігу Поплавську та Олександра Тихоновича. Це надзвичайно цікаві творчі люди. Вони організували у Вітебську міжнародний фестиваль “Слов’янський базар”. На одному із цих фестивалів і мені довелося побувати. Нещодавно у “Червону калину” завітали лауреати Шевченківської премії Василь Пилип’юк, Степан Сапеляк, Андрій Михалко та інші. Вони подарували свої книги (дістає і показує великий стос книг з автографами авторів). Пишаюся, що ці люди гідно оцінили мою працю та санаторій.
— Кого Микола Сивий називає другом?
— Другом я називаю людей, які розуміють мене і у хвилини, коли мені непросто, підтримують морально, допомагають хто порадою, хто бартером, хто спонсорською допомогою. Це мої крила, що дають можливість летіти вище і швидше. Без них я зробив би значно менше. Завжди поблизу був хтось, хто бажав мені добра. А були й ті, що заздрили, і нишком шкодили. Та й зараз достатньо різних “коршунів” поруч: і чорних, і сірих, і в смужку. “Червона калина” — ласий шматок. Але їм мене так просто не взяти. Я хірург — і скальпелем володію досконало. Так що за себе постояти зможу.
n вибрані тези головного лікаря
• “Не принижувати людську гідність”
• “Завжди вислуховувати дві сторони”
• “Бути безкорисним і не шукати дяки”
• “Пам’ятати: той, хто відпочиває, завжди правий”