Рівненський учень зібрав вірші представників п’ятьох поколінь своєї сім’ї

24.02.2010

Мій дідусь, Василь Петрович Петрук, часто запитує мене: “Хто ми є на цій землі? Чиї сини і внуки? Чиї праправнуки? Чиї інтереси ми захищатимемо завтра?” І коли почує мою відповідь, посміхнувшись, все-таки скаже і свою. Відповідь має бути чесною і прямою: “Ми на цій землі є українцями, ми сини і дочки України, ми діти прадідів своїх, що жили на цій землі десятки сотень років і тому ми маємо захищати наші, українські інтереси”.

Завдяки дідусеві я тепер починаю розуміти, що навчитись захищати наші інтереси можливо лише за умови, що ми знатимемо і пам’ятатимемо свою власну історію. Правдиву, неперекручену, складену по крупинках в єдине ціле. І розпочинати потрібно з історії своєї родини. Як жили, що робили і про що мріяли наші діди та прадіди.
Власне, у цьому і полягає задум цієї моєї дослідницької роботи, яку, дякуючи дідусеві, я розпочав ще два роки тому. Мені цікаво передивлятися пожовтілі від часу сторінки родинного архіву, перечитувати і знову згортати потерті трикутники фронтових листів, зроблених і написаних власноруч моїми прадідом і прапрадідом.
Я з нетерпінням чекаю суботи та неділі, щоб знову і знову поїхати “на село”, доторкнутися руками до рідної прапрадідівської землі, яка увібрала в себе всю ту позитивну енергію родини, що тепер листочками дерев, кожною травинкою, ставком і річкою передасться і мені, моїй мамі, всім тим, хто збирається біля родинного вогнища і думає про майбутнє.
Мій дідусь Петрук Василь Петрович народився 25 травня 1951 р. у с. Волиця на хуторі Зочугунка, у саду під яблунею. Будучи у 1-му класі, написав свій перший вірш, відмінно закінчив Волицьку початкову школу і перечитав усю бібліотеку у ній. Десятирічку закінчив у Мізочі, а фізико-математичний факультет педагогічного інституту – у Луцьку. Працювати в інституті не залишився, а приїхав додому вчити дітей фізики, звідки і пішов на пенсію, хоч працює і зараз.
Правда, у віці двадцяти восьми років його обирають головою селищної Ради у Мізочі, де він пропрацював з 1980 по 1990 роки. За ці роки у селищі було відкрито музичну школу, побудовано нову аптеку, торгівельний комплекс, квартальну котельню, більше п’ятдесяти квартир благоустроєно й освітлено майже всі вулиці селища, проведено ремонт стадіону, побудовано пам’ятник-стелу загиблим односельчанам. Силами громади та пайової участі підприємств, установ та організації селища вдалось провести реконструкцію селищного парку, який був закладений наприкінці XVIII – початку XIX ст. графом Кшиштофом Дунін-Карвіцьким за проектом відомого паркобудівника Діонісія Маклера. Було відновлено приміщення оранжереї, заасфальтовано центральну алею парку, встановлено ряд вирізьблених казкових героїв, лавочок, на екскурсію приїжджали люди з усієї області. Парк став знову, після 20-літнього запустіння, став центром масового відпочинку і культурного розвитку мізочан. Так проводились всі свята, цікаві зустрічі, концерти та зимові і літні спартакіади селища; а культурно-спортивний комплекс (КСК), що працював під керівництвом мого дідуся, був одним із кращих у Рівненській області.
У школі я з гордістю показую своїм друзям особливу збірочку віршів, якої немає ні у кого. Бо вона дійсно найдорожча з усіх книг для мене. Це збірка власних приватних віршів п’яти поколінь Петруків “Родинний зшиток”, упорядник і видавець якої мій дідусь – Василь Петрук (2004р.). І хоча вона видрукувана за власний кошт і накладом лише 25 примірників, але є і в Італії, Австрії, у Криму, в Підмосков’ї, у Луцьку, Києві та Рівному – всюди, де є наші друзі й родина. Ось один із віршів ” Твори добро “:

Твори добро, допоки ти живеш, 
Допоки дивишся, дивись у вічі людям, 
А прийде час – у інший світ підеш, 
Хороший спогад пам’ятником буде. 
То ж побудуй його ще за життя, 
Бо при бажанні можна все зробити,
Щоб потім не терзало каяття 
За вік земний, змарновано прожитий. 
Для інших ти придумав торжество, 
Зроби життя хоч на щіпочок кращим, 
Тоді побачиш, як вмирає зло,
А ти лишаєшся і не помреш нізащо.
11.05.1998р. Мізоч

У цій збірочці зібрано 15 віршів прапрадіда Тимофія, 24 вірші – прадіда Петра, 61 вірш – діда Василя, 6 віршів – тьоті Алли, 22 вірші тьоті Наташі і один вірш мій, і ще й казка “Як дерева стрільцям допомагали”, яка була вперше надрукована у дитячій газеті для дбайливих батьків “Казковий вечір” № 16 (134) за 2003р. У поетичному розділі родинного архіву вона лежить поруч з газетою “Народна справа” № 13 (78) за 30.03.1930р., де надруковано перший вірш мого прапрадіда Петрука Тимофія “Нова мода”. Часовий відрізок між ними всього 73 роки, а скільки цікавого і хорошого знайшов я тут! Шукатиму й надалі. Для цього вчу іноземну мову, бо всі мої прадіди, крім української і російської, знали ще й польську (до речі, прадіду Петру досконале знання польської мови на фронті у Варшаві врятувало життя), а бабуся моя Олена Лікандрівна ще й вільно володіє італійською мовою. Буду вчити і я.
Ось уже шостий рік я стараюсь брати активну участь в учнівських громадських читаннях “Я голосую за мир”, присвячених пам’яті академіка Степана Дем’янчука, які уже дванадцятий рік проводить Міжнародний економіко-гуманітарний університет ім. акад. С.Дем’янчука, пишу вірші, вивчаю історію свого краю. Пишу сторінку з продовженням, бо хочу бути не гіршим своїх дідів і прадідів.
І обов’язково продовжую дослідження генеалогії моєї родини й історії села Водиці, де розміщене стародавнє городище, на якому останній раз проводили розкопки археологи з Варшави у 1924р., про що віднайшов письмове підтвердження і навіть карту, де велися розкопки і опис речей, що були віднайдені на місці розкопок. Адже це так цікаво знати, хто ми є на цій землі? Чиї праправнуки?

Олександр ДРОЗД.

переглядів: 914

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *