Журналіст-розслідувач Катерина Іванова: "Я не люблю торгувати обличчям" [+ІНТЕРВ'Ю]

Досьє:
Сімейний стан — заміжня, маю двох дітей
За гороскопом — Скорпіон
Улюблена музика — Norah Jones, Lara Fabian, Andrea Bocelli і ще багато іншої
Улюблена страва — люблю салати – Грецький, Цезар та будь-які із свіжих овочів, аби без майонезу. А ще – яблучний струдель – м-м-м-м…
Улюблений напій – капучино з ваніллю та корицею
Улюблена фраза – "Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими". "Шлях у тисячу миль починається з першого кроку"
Про мене мало хто знає – що я грала в театрі, писала для цього театру сценарії і вірші
Останнє, що читала – інформаційно-аналітичний огляд матеріалів ТЕО добудови 3-го та 4-го блоків ХАЕС :) А із справжньої літератури кільки днів тому прочитала "Волхв" Джона Фаулза
Друзі називають – Катря
Найбільше дратує – коли люди поводяться так, ніби за ними – потоп. Це стосується усього – ставлення до екології, до бюджетних коштів, навіть до порядку у власному під’їзді чи дворі. А ще дуже дратуюся пустопорожньою балаканиною
Найбільше щастя – це діти. Коли вони тихенько сплять калачиками і сопуть маленькими носиками. А коли вони прокидаються зранку і біжать обніматися-цілуватися – мама тане, як морозиво

"Я вела проект інтерв’ю "Бізнес-ланч", і це був постійний тренажер"
— Як ти потрапила в журналістику?
— Ще в школі. Прийшла на урок історії, і вчителька сказала, що бачила оголошення про те, що місцевій газеті потрібні молоді люди. Мовляв, вони хочуть робити молодіжну сторінку. А мене два рази не треба було просити. Стало цікаво, і пішла туди разом з подругою. Ми тривалий час вели молодіжну сторінку спочатку в одній газеті, потім в іншій. Пізніше вступили до університету – подруга журналістику покинула, а я продовжувала працювати в Острозі у видавничому центрі. Там теж була студентська газета. Спочатку дописувала, потім редагувала. Тобто всі 5 років в університеті навчалась за однією спеціальністю, а захоплювалась журналістикою. А коли закінчила університет, то здавалося дуже природним іти працювати по журналістському профілю.

— Ти закінчувала "ін’яз"?
— Так.

— Працювала за спеціальністю?
— Працювала. Недовго, правда. Рік у школі в Острозі, рік — в університеті. Тобто вчилася на п’ятому курсі і в тому ж університеті викладала практику англійської мови для непрофільних студентів. Я не можу сказати, що мій фах геть не подобається.

— Де була твоя перша робота?
— У Видавничому домі "ОГО". У 2003 році закінчила університет і Сергій (чоловік – авт.) перетягнув мене у Рівне.
І тут я пішла на співбесіду у ВД "ОГО" до Віктора Данилова. І він сказав: "Добре, давай спочатку на випробувальний термін, а потім побачимо, чи будуть з тебе люди". Тоді ще Василь Туз був редактором.



— Що найбільше подобається в роботі?
— І подобається, і не подобається одне й те ж – люди. Люди насправді дуже різні, дуже цікаві і багато чому можна у них повчитися. Я вела проект інтерв’ю "Бізнес-ланч", і це був для мене постійний тренажер. Щодня з кожної розмови було чому вчитися. У кожного своя історія, свої злети і падіння, свої якісь страхи, і те, як вони долали ці страхи. Слухаєш і думаєш: "От класно, а я би так зміг?". І постійно все на себе приміряєш і вчишся.
Були випадки, коли людина відмовляється спочатку давати інтерв’ю, а потім ми нарешті зустрічаємося, півтори години розмовляємо, і співрозмовник такий весь "человек в футляре". Я приїжджаю додому, починаю розшифровувати записи і розумію, що в принципі немає з чого робити матеріал. Дзвоню знову, знов зустрічаємося і сидимо вже три години.



Був у мене такий вельми важкий мужчина. Ми сиділи три години і потім, видно, якийсь блок зрештою зламався, і він мені як вивалив, то я вже була не рада. Такі подробиці, які в матеріал би не пішли в будь-якому випадку. Але розговорився. Хоча, зрештою, він таки передумав давати інтерв’ю в друк.
Часто бувало таке, що люди в розмові просто втрачали відчуття того, що перед ними журналіст — людина, яка що почує, може викласти в газеті, і це, власне, її робота. І розповідали мені дуже особисті речі.
Одного разу я відмовилася друкувати інтерв’ю. Чоловік сам по собі був закритий, і я довго з ним спілкувалася, допоки він хоч трошечки розслабився і почав говорити, як жива людина, а не як робот заведений з програмою.
І потім, коли вже це написала, принесла йому, він прочитав, і всі місця, де виглядав більш-менш живо, повикреслював. Я його намагалась переконати, що це ж показує ваш характер, додає якоїсь людяності зрештою. Він все повикреслював — і вийшла така "гумова лялька з підігрівом". Я на це подивилася і сказала, що в друк давати не буду.
Але йому, вочевидь, сподобалось це діло, він домовився з рекламним відділом, проплатив, і вони його поставили. Але я сказала, якщо інтерв’ю ставлять, то я його не підписую. І воно так і вийшло без мого підпису. Але зазвичай люди адекватні були. Траплялися моменти, що просили щось забрати, але вони це обґрунтовували.

— Як тобі зараз телевізійна робота порівняно з газетною?
— Мені більше подобається газетна… я не люблю торгувати обличчям. Мені здається, що газетний журналіст може дізнатися більше інформації, ніж журналіст з камерою.

— Які матеріали запам’яталися?
— Запам’яталась поїздка в Чорнобиль і матеріал звідти. Це було суперцікаво. І досі в мене є фотографій купа, хотіла б поїхати туди ще раз.
Пам’ятаю інтерв’ю з Юрком Покальчуком — дуже цікава людина. І дуже сумно, що він так передчасно помер.

"Коли випала нагода повчитися тренерській роботі і спробувати вже з дорослими працювати на тренінгах, то зрозуміла, що нарешті знайшла свою нірвану"
— Розкажи про свою тренерську діяльність.
— Думаю, що це в мені говорить освіта за фахом. Фактично у мене диплом викладача англійської мови та літератури, перекладача. Коли зайнялась журналістикою, то думала, що з викладацькою діяльністю назавжди покінчено. Але скучаю за цим. Взаємодія викладача і студентів – це, голосно кажучи, сцена, до неї звикаєш. А коли випала нагода повчитися тренерській роботі і спробувати вже з дорослими працювати на тренінгах, то зрозуміла, що нарешті знайшла свою нірвану ))

— Багато тренінгів уже провела?
— Ну, не так багато, як хотілося б. Не можу рахувати їх сотнями, але десятками так.

— Окрім цього, ти займаєшся ще благодійністю. Що тебе до цього спонукало?
— Часто чоловік мене про це запитує.
Якось побачила на "Рівне 1" сюжет про дівчинку Аллочку, яка в лікарні лежить, але в батьків немає грошей її лікувати. Перерахувала тій дитині 200 грн. А легше не стало. Не було відчуття виконаного обов’язку, не відпустило. Воно мені муляло-муляло, а потім на форумі в Однокласниках — "Форум рівненських мам" — ще більше про цих дітей прочитала. Вирішила до них сходити, познайомилась там з іншими волонтерами, яким так само муляло. Спочатку там було четверо таких, зараз уже близько 20. І коли ми стали співпрацювати, з’явилось відчуття, що це правильно.
Ми збираємо гроші на лікування цим дітям, відвідуємо їх у лікарні, часом організовуємо домашнє харчування (тобто знаходимо людей, які цю їжу приносять), проводимо заняття, де вони щось малюють, ліплять. Часом шукаємо ліки, яких навіть в Україні немає.

"Коли ходила вагітна Софійкою, то думала: "Як би це мені бути такою мамою, як моя мама"
— Як вдається поєднувати роботу і сім’ю?
— Дуже складно вдається, чесно. Це постійний компроміс. Тобто якщо ти чомусь зараз даєш трошки більше часу і зусиль, то десь на іншому фронті в тебе оголяються тили, і біжиш уже туди латати дірки. І постійно такі метання. Але думаю, що якби покинула роботу і сиділа вдома, то не була б щасливою.



— Хто допомагає з дітьми?
— У мене є няня, яка допомагає, часом бабусі, але у них є своя робота. Тому не можу сказати, що з дітьми геть немає клопоту. Але Софія ходить у садочок, Ванюшка теж росте і скоро туди ходитиме.



— Де познайомилася з чоловіком?
— Ми разом вчилися в університеті. Я на ін’язі, а він — на економіці. Познайомилися ще до першого курсу, коли була практика виробнича, але зустрічатись почали на п’ятому курсі. І одразу після випуску одружилися.
Хоча я колись часто мамі говорила, мовляв, я не знаю, як це на тверезу голову свідомо прийняти рішення, що от я виходжу заміж за цього чоловіка – раз і назавжди. І мені здавалось, що так не зможу ніколи.

— Романтичні вчинки, які чоловік тобі робив, можеш пригадати?
— Безглуздих вчинків суто заради романтики, мабуть, не робив. Але всі його вчинки були, з одного боку, дуже практичні, з іншого — дуже зворушливі і демонстрували щиру турботу. А взагалі я й сама стала більш практичною.
Ми вже вісім років одружені. А здається, ніби вчора він мені пропозицію робив…



— Як чоловік ставиться до того, що ти працюєш?
— Він розуміє, і я за це йому дуже вдячна. Коли відчуваєш підтримку, зовсім інакше працюється, ніж коли ще й вдома доводиться воювати.

— Як виховуєш дітей? Ти сувора мама?
— Я сувора мама? Подивись на мене ))
Я не сувора мама, і переконана, що діти найкраще виховуються в любові, а не в ременях. Звичайно, буває, що я втомлена на них накричу або поставлю в куток. Хоча стараюся тримати себе в руках.
Мені самій дуже пощастило з мамою, ніколи з нею не було конфліктів. Коли я ходила вагітна Софійкою, то думала: "Якби це мені бути такою мамою, як моя мама". Я питала її, як треба виховувати дітей. І вона казала, що не знає, як треба виховувати, просто треба любити. От і я просто люблю.

— Що для тебе найважливіше в сім’ї?
— Терпіння. Взаємоповага.

— Що цінуєш в людях?
— Взагалі ціную людей. Я переконана, що взаємна увага, допомога і підтримка — це найкраще, що можуть дати люди один одному. Ціную щирість, тактовність, коли не лізуть напролом. Не люблю дуже дволичності і подвійної моралі.

— Як відпочиваєш?
— Ніяк )) Страшенно бракує часу на відпочинок.
Але найкращий відпочинок для мене — це коли ніхто не чіпає, і я можу півдня повалятись на дивані з книжкою і яблуком. А ще дуже люблю море. І то такий лінивий-лінивий відпочинок — сісти в шезлонг, взяти якусь книжку, і щоб від мене ніхто нічого не хотів.
І готель "все включено" ))
Ага — щоб не дбати про побут. За великим рахунком, відпочиваємо від того, чого в нашому житті доволі. У мене повно спілкування, повно турботи про інших, про побут. Тому хочеться якоїсь самотності, щоб мене лишили у спокої. Але така розкіш не часто випадає ))

— Маєш якісь хобі?
— Люблю займатися рукоділлям. Коли вагітна була, навишивала цілу торбу всього. Тепер намагаюсь його оформити — що в рамку, що на подушку. Ніяк руки не доходять.
Люблю кулінарію, щось пекти, щось готувати новеньке. Але треба час і, мабуть, відсутність таких помічників, як у мене. Коли я одною рукою тримаю Ваню, тому що він уже виліз на стілець і по лікті миє руки в мийці, а Софія з іншого боку хоче ще щось мамі у миску досипати...



— Про що мрієш?
— Мрій дуже багато… Мрію мати великий будинок, щоб там було велике подвір’я і садок, щоб діти бігали і росли. І я би, може, ще когось народила тоді )) Хотіла би більше подорожувати.

— А щодо кар’єри?
— З кар’єрою останнім часом стосунки складні. Якось я розчарувалася в сучасних ЗМІ. На мій погляд, вони не виконують тих функцій, які мали б. Не знаю, чи я готова все своє життя цьому присвячувати. Хоча мені подобається журналістика, і хотілося б досягти якихось успіхів у цій справі. Але, знаєш, мене скоріше вабить, наприклад, Пуліцерівська премія за якийсь конкретний матеріал чи здобуток, аніж, скажімо, крісло редактора.

ПОВНА ВЕРСІЯ ІНТЕРВ'Ю — У БЛОЗІ MIA-WITH-LOVE