Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення


31.01.2012, 10:42

Керівник рівненського благодійного фонду Анна Ільюк: Більшість онкохворих дітей — виліковні

Лікування в онкогематології обласної дитячої лікарні триває 6-18 місяців. За цей час у багатьох пацієнтів з'являються братики чи сестрички. Батьки свідомо чи підсвідомо страхуються... Анна Ільюк, яка опікується онкохворими, знає чимало того, про що не говорять уголос. І тому особливо цінує життя.
Тендітна русява дівчина з Північного у 19 років залишила батьківську домівку і поїхала підкорювати столицю. Працювала журналістом у щоденній газеті, потім — піар-менеджером відомої шоу-бізнес-леді Влади Литовченко (Прокаєвої). Згодом рік провела в Америці за обмінною студентською програмою. Першу вищу освіту здобула в Рівненському інституті слов'янознавства, нині “на підході” - другий диплом, Київського політеху. Не приховує, що в професійній діяльності себе ще не знайшла. Останнє місце роботи — приватна фірма у Рівному, де перекладала технічну документацію. Основна ж справа, яка приносить і задоволення і самореалізацію, - благодійний фонд. Офіс “Скарбниці Надії” — 18-метрова кімната на 5 поверсі бізнес-центру на Галицького. За якісь два кілометри від місця, куди, власне, спрямована діяльність фонду — від онкогематологічного відділення Рівненської обласної дитячої лікарні.

- Як ти там з'явилась?
- Не повіриш: просто прийшла. Пригадую: була субота, післяобідня пора. Приїхала до лікарні, знайшла відділення, там — завідуючу Любов Краков'ян. Сказала, що хочу зібрати волонтерів і чимось допомагати відділенню. Спитала, що найбільше потрібно.

- Але чому — чому діти, чому онкохворі? Мені здається, в цю справу часто ідуть люди, які пережили якусь біду, яких особисто, чи принаймні їхніх родичів, торкнулось схоже нещастя...
- Ось бачиш, не завжди так. Взагалі, почалося все з Володі та Антоніни Торбічів...

- Це яким чином?
- Познайомилась із цим подружжям, коли працювала у “Рівненській газеті”. Мені ще 18 тоді не було.

- Пригадую, ти тоді писала там статті на зразок “Неповнолітня журналістка перевіряла, чи в місті продають цигарки дітям”. Ходила по магазинах і намагалась купити пачку “Парламента”...
- Та я не курила ніколи! (Смієтьсяавт.). Просто мені як наймолодшій давали такі специфічні завдання. У редакції познайомилась з Володимиром та Антоніною Торбічами. Вони саме тоді почали займатись рухом “За життя”.

- Тобто приверненням уваги суспільства до шкідливості абортів...
- Так. Спілкування з Торбічами — людьми віруючими, відданими певним життєвим цінностям, переконанням, - багато дало мені, юній дівчинці, в плані виховання. Потім, працюючи у Києві з Владою Прокаєвою, була дотична до діяльності її всеукраїнського благодійного фонду. Десь тоді й відчула, що мені подобається працювати з дітьми.



В Америці теж займалася з дітьми. Я, можна сказати, “училка” не лише за дипломом (вчитель історії авт.), а й у душі! (Посміхаєтьсяавт.). З того і почалось.

Повернулась з Америки — і невдовзі ми з друзями придумали благодійний проект “ОПІКА”. Першим заходом стали українські вечорниці у ляльковому театрі у грудні 2010-го.

...Пригадую той вечір до дрібниць. На вході — троє україночок: одна тримає хліб-сіль на рушнику, друга - відраховує квитки за вхід (якщо у вишиванці — 10 гривень, якщо ні - 15), а третя - тримає в руках скляну банку з написом “БАНКа на благодійність”. Тоді зібрали 1600 гривень. Двадцять волонтерів зліпили для вечірки тисячу пісних вареників і зварили 80 літрів узвару та компоту. Це було моє перше “бойове хрещення” у благодійності. Саме тоді ми налагодили співпрацю і з онкогематологією, і з Українським товариством сліпих, і з навчально-реабілітаційним центром “Особлива дитина” - саме тамтешні дітки надали нам лоти для благодійного аукціону...



- В “Особливу дитину” ти і моделей приводила, і телеведучих...
- Так, це все було в рамках “Школи естетики та краси” - ми придумали такий проект, аби навчати дівчаток з “Особливої дитини” основ етикету, догляду за собою, простих правил поведінки у різному середовищі. Адже кожній дівчині хочеться бути привабливою, відчувати себе принцесою. Але не всі отримують відповідний досвід, відповідні поради від батьків і оточення. Тому ми організували серію зустрічей, де давали дівчатам елементарні, але такі потрібні для становлення юної особистості поради. Мені було страшно розпочинати такий проект, бо боялася, що не буде результату, адже підлітковий вік - це переломний період у житті кожного, період надзвичайно важливий, і наша відповідальність за кінцевий результат — величезна... Однак ми, справді, побачили зміни у дівчатках, вони стали відкритішими, впевненішими.


Детальніше про "Школу естетики та краси"



- Якогось формального статусу твій проект тоді, я знаю, ще не мав...

- Так, ми використовували “бренд” благодійної громадської організації “Берегиня”, якою опікується Катерина Іванова. А в травні 2011-го “дозріли” до заснування власного благодійного фонду. Саме тоді, до речі, й фінішував проект “Школа естетики та краси”.

- Катю ти ж ще по “Рівненській газеті” знаєш...
- Так, це все контакти ще з того юного віку. Катя належить до числа найактивніших волонтерів, з якими робимо спільну справу, допомагаючи онкохворим діткам. Ще назву насамперед Мар'яну Реву, Сашу Петровського, Лілю Мамотюк. Загалом же волонтерів у нас близько чверті сотні. Більшість цих людей — працюють, а громадською діяльністю займаються у вільний час. Багато дівчат у декретній відпустці. Всі займаються благодійністю виключно на громадських засадах.



- Ти назвала фонд “Скарбниця Надії”. Чому?
- Уявила собі саме такий образ: така гарна скринька, повна коштовностей, але це не дорогоцінне каміння, а насамперед увага, підтримка, доброта, любов, надія — все те, що так потрібне кожному з нас, але діткам, яких спіткала важка недуга — насамперед.
У моєму житті було чимало людей-Янголів, які у потрібну мить надавали мені безкорисну допомогу.



Я дякую Богу за цих людей, які не відвернулися від мене у скрутні часи. А тепер я зібрала волонтерів та небайдужих людей, аби стати такими Янголами для діточок, які потребують нашої не лише фінансової підтримки, але й звичайної уваги! Будь-яку хворобу можна вилікувати, якщо ми відкриємо серце і допоможемо їм вірити у чудеса!

Репортаж про благодійний концерт-вечірку "Заради життя"

- Там, у відділенні, - ти бачила смерть?
- Ні, на щастя. Розумієш, 70-80% цих дітей — виліковуються! Але про це не кожен знає. Мені якось колега сказала: “Навіщо допомагати дітям, які все одно помруть?”

- І що ти їй відповіла?
- Нічого. Якщо так ставити питання, то вибач... Але читачі, я вважаю, повинні знати: більшість цих людей — справді реально виліковуються! Це батьки повинні знати, а то трапляється, що, дізнавшись про діагноз, дехто вже готовий забрати дитину додому — мовляв, навіщо боротись за життя?..

Соціальний проект "Світ можливостей" допомагає онкохворим дітям Рівненщини

- Скільки триває лікування?
- Від 6 до 18 місяців. Але дитина не проводить весь цей час у лікарні. Курс хіміотерапії — перерва у місяць-два — а потім, за потребою, знову...

- Як і чим конкретно ви допомагаєте цим дітям?
- Збираємо гроші через скриньки у супермаркетах. На них можна побачити фото дитини, прочитати інформацію про неї — і дізнатись реквізити фонду, ім'я конкретного волонтера. Зазвичай це Мар'яна Рева. Вона у нас відповідає за роботу з батьками цих діток. Далі — арт-терапія. Наші дівчата двічі на тиждень проводять з дітками у відділенні творчі заняття — вчать їх робити руками різні гарні вироби. Конкретно цей проект підтриманий ще й невеличким грантом міського управління сім'ї, молоді та спорту — вдалося отримати певну невеличку суму на канцтовари. Організовуємо свята у відділенні — новорічні, пасхальні, дні іменинника. Ще один напрямок — донорство: цим діткам постійно потрібна кров. Проводили акції зі збирання крові щоквартально, але у червні, дякуючи активності донорів (зокрема, співробітників УБОЗу та ДАІ), зібрали крові стільки, що вистачить до лютого нинішнього року. А головне — діткам із онкогематологічного відділення потрібна увага, потрібна турбота, потрібна надія... Намагаємось їм її дарувати.







- Куди конкретно ідуть зібрані кошти?
- Зарплат, як я сказала, у нас немає. Близько тисячі гривень на місяць іде на утримання офісу — оренда, комунальні, папір (тож купу звітів треба здавати!), телефон. Левову ж частку коштів передаємо у відділення, а там уже закуповуються медикаменти, які потрібні на даний час саме тій чи іншій конкретній дитині. Наша співпраця (фонду та відділення) документально підкріплена відповідними заявами батьків — вони дають згоду на те, щоб ми опікувались їхніми дітьми. Раніше ми практикували передачу коштів безпосередньо батькам, але після певних випадків обрали той варіант, який є нині.

- Чому?
- Це ж життя, воно непередбачуване. Приміром, дитинка вже пролікувалась, виписується — а у батьків ще лишається на руках певна сума коштів, зібраних на медикаменти. А комусь у відділенні саме зараз такі ліки конче потрібні... Або батьки, з найкращих міркувань, купують дитині дорогущу іграшку — але саме зараз їй, знову ж таки, потрібен певний дорогий препарат, треба ж якісь пріоритети обирати, коли йдеться про збереження дитячого життя... Тому ми вирішили: кошти акумулюємо у відділенні, і далі вирішуємо спільно: активісти фонду, лікарі та батьки: куди витрачаємо зібране першочергово.

Реквізити для допомоги онкохворим дітям Рівненщини

- Зараз стільки благодійних проектів спрямовані на допомогу пацієнтам онкогематологічного відділення... Не боїшся, що через певний час ця ідея знеціниться — як це, приміром, сталося з продажем газет для допомоги дитячим будинкам?.. Свого часу, коли “Рівненська газета” започаткувала цю акцію, вона мала і суспільний резонанс, і конкретні результати. А потім на добрій справі почали спекулювати, і нині підлітки, які кидаються до перехожих із закликом придбати газету, щоб пожертвувати дітям-сиротам, нічого крім іронічної посмішки, напевно, вже не викликають...
- Розумієш, з дитбудинками трохи інша ситуація...

- Маєш на увазі, що, після двох десятиліть активної благодійності, там давно все є, принаймні у місті?..
- Та навіть не в цьому річ, хоча і те, що ти кажеш, - близьке до реальності. У дитбудинках інша проблема: що найбільше потрібно їхнім вихованцям? Не новий килим чи іграшки, а сім'я.

- Найдорожчі речі за гроші не купиш — ти про це?
- Так. А в онкогематології щодня іде боротьба за дитячі життя. Потрібні кров і ліки. Будуть гроші — буде вчасне і в повному обсязі лікування — діток вилікують і випишуть додому. До речі, багато хто з мам вагітніє під час лікування першої дитинки у відділенні. І ми розуміємо, чому: батьки свідомо чи підсвідомо підстраховуються, прагнуть дати ще одне нове життя... Повторюсь: 70-80% дітей з онкогематології — виліковуються. Але про це мало хто знає, і не всі батьки в це вірять.

- Але в підсумку — відразу дві гарних новини: одна дитинка народилась, інша — вилікувалась...
- Так, це чудово, просто ще раз хочу привернути увагу скептиків: вилікувати цих дітей — реально, все залежить від нас!

Фоторепортажі про події, організовані проектом "ОПІКА" та благодійним фондом "Скарбниця Надії"

- Інші проекти схожої спрямованості — вам не конкуренти?
- Про конкуренцію тут говорити недоречно. Добра багато не буває. Просто іноді люди, які з'являються тут раз на рік, приносять те, що дітям не потрібно. Хай би спитали в нас, ми ж там постійно, і добре вже вивчили реальні потреби маленьких хворих...

- Ти про що?
- Тащать цитрусові на Новий рік — та не можна їх онкохворим дітям! Хай краще бананів замість цитрусових принесуть, якщо хочуть з чимось смачним прийти. Цукерки дорогі, по 80 гривень коробка, - навіщо? Ними потім вікна у палатах після Нового року прикрашають. Батьки ті цукерки їдять, щоб добро не пропало... Не шкода, але ви краще допоможіть дітям тим, що справді їм конче потрібно! Підійдіть у відділення, спитайте: що треба? Ось зараз бібліотечку їм хочемо зробити, діти ж там місяці проводять...

- Аня, вибач, але ти не боїшся, що, прочитавши це інтерв'ю, дехто іронічно посміхнеться: це просто ти, дівчинко, так перейнялась тими дітками, бо не маєш власних?..
- Так мені ж тільки 23 роки! І я хочу мати власних дітей, п'ятьох! Тільки ще не визначилась, від кого їх народити (смієтьсяавт.). Стоп, можливо останню фразу писати не варто, а то ще подумають...



- Хлопці, чоловіки, які є в твоєму житті, - як це все сприймають?
- Розумієш, мені найцікавіше з тими, хто чогось досягнув у житті, з якими можна поговорити... і помовчати. Такі люди вже дещо у житті усвідомлюють, і тому... Розумієш, я піду до цих діток, поспілкуюсь з ними, пригорну, обніму, поцілую, посаджу на коліна, пограюся, почитаю їм книжечку, погладжу по голівці, вислухаю їхні маленькі таємниці і надії — і відчуваю якесь таке очищення духовне, якийсь такий приплив енергії! Я розумію, яка я щаслива — я здорова, в мене є чудові батьки і сестра, в мене є стосунки з протилежною статтю, я живу з батьками і маю зараз можливість не працювати, а тільки займатись благодійністю, я маю змогу вдягатися не гірше, а ще й краще, ніж багато хто — уяви, скільки приводів для щастя! Я колись про це не думала...







- У декого в твоєму віці чи не головна проблема - “був в онлайні і не написав”...
- Угу. Я виходжу ввечері з відділення, я дихаю цим морозним повітрям, я їду додому, де мене чекають... Кожен день — це щастя! (Мовчить, в очах з'являються сльози авт.). Ми проводимо різні акції, і це здавалося б, щоразу спокуса взяти щось із зібраного, але коли ти приходиш до дітей і бачиш їхні очі, якщо ти вже там — у відділенні — повір, ти звідти не підеш, і ніколи нічого не забереш. А тільки радісно віддаватимеш!

А ще моя діяльність навчила мене не сердитися і не ображатися. Навіть на тих людей, які цього заслуговують. Раджу переглянути фільм “Цілитель Адамс”. А не онлайн-приколи... І ти мене зрозумієш!
Коментарі:




Бесплатка
Останні новини


Работа в Украине
Новини партнерів