Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення


Затишок
15.02.2012, 10:44

Гіркі спогади воїна-афганця

15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив Афганістан. Віталій Коротчук із Сарненського району Рівненщини - один із тих воїнів-афганців, яким пощастило повернутись із того пекла до рідної домівки. Та біль Афгану і досі живе в його серці...
Жодна війна не має виправдання. Навіть якщо в бою вбито одну людину. Війна в Афганістані тривала більше 9 років. Загинули десятки тисяч людей. Тисячі отримали поранення. Сотні колишніх воїнів померли від ран. Убитим і живим не було і нема за що виправдовуватися. Їх нема в чому звинувачувати. Але їх варто пам’ятати. Потрібно пам’ятати цю війну, цю трагедію...

Серед загиблих у Афгані кожен четвертий - з України. Пекло цієї війни пройшли більше 160 тисяч українців.

Віталій Коротчук про Афганістан знає не з чуток. Здавалося б, парубок, який у свої 18 навчався в Березному в лісному технікумі і навіть, мав, так би мовити, «броню», за покликом серця й душі відправився на військову службу.

- Хотів в армію, бо служити тоді було почесно й гордо, - згадує Віталій Андрійович. - Другого липня 1979 року мене призвали до строкової служби, а 28 грудня разом із ще 125 хлопцями із Сарненського району перетнули кордон Афганістану. До того пройшли навчання в спецшколі в м. Іолотань, що в Туркменістані.

На той час пан Віталій уже був командиром відділення артилеристів. Згадує, що всі були згуртованими й дружними, жили як одна родина. Умови для проживання запам’ятались надовго: спали в боксах, в яких мала б зберігатись військова техніка, все було в пилюці. Там, на цементованій підлозі, ставили двоярусні ліжка, поряд лежав автомат, а замість подушки - підсумок з боєприпасами. Півроку українських солдатів майже не забезпечували продуктами. Тож поки налагодили їх постачання, обходилися тим, що могли роздобути на місці. Вчилися їсти місцеві рослини, наприклад дику цибульку. Іноді привозили хліб, що був чорним, сирим і з нього текла вода. Такий харч викликав у солдатів печію, і його ніхто не споживав, лише іноді намагались здерти верхню підсмажену кірочку. Проте згодом почали годувати непогано...

- Жили в однакових умовах, дружили, допомагали один одному, - говорить афганець. - До сьогоднішнього дня підтримую зв’язок з Миколою Болкуном, з яким служили в одному полку. Мав і доброго друга з Мінська Володимира. Він був санітаром-інструктором, уже й у гості збирався до нього після служби, та перед самим звільненням у запас, під час виконання бойового завдання, його вбили, коли намагався врятувати пораненого солдата.

Воїнам доводилось постійно змінювати місце розташування. Бувало, в горах за ніч викопували окопи, а на ранок уже переміщувалися далі. Та найважче було підготувати артилерійську позицію, тому що грунт там піддавався тільки лому й кайлу. Нерідко після виснажливих робіт, не зробивши жодного пострілу, міняли дислокацію і знову закопувалися в землю.

Місцеве населення, мирне, здавалося б, удень, вночі часто йшло проти солдатів. Віталій Коротчук був командиром взводу у званні старшини, секретарем комсомольського органу артилерійського дивізіону. Пригадує, як охороняли аеропорт, на який постійно нападали, але змогли втримати його й дати гідну відсіч противникам. Земляки брали постійну участь у боях, розгромили багато бандитських формувань, захоплювали й полонених. Коли в горах під командуванням майора Лукашка оточили маленьку хатинку, то Віталій першим вибив двері. Захопили двох афганців і велику кількість перепічок, а також порожні гільзи та порох. Під час допиту дізнались, що ці люди реставрували старі патрони і відбирали в бідного й голодного населення хліб для "душманів", як називали тоді противників радянських військовослужбовців у Афгані.

- Звичайно, мали час і на відпочинок, - з посмішкою згадує пан Коротчук. - До нас приїжджав ансамбль з Москви, а тільки в мене був фотоапарат... Навкруги пил і вітер, та все ж намагався зробити декілька знімків. Коли прибув додому, зробив фотоальбом, і навіть зараз, як переглядаю його, на очі навертаються сльози. Адже багато з товаришів загинули на тій проклятій війні...

- А якось на день народження одного з солдатів зловили в горах барана (основний спосіб життя і господарювання афганців – скотарство - прим. авт.) й смажили з нього шашлики, - знову прагне повернутись думками до приємніших сторінок минулого мій співрозмовник.

- Для мене ця війна – школа життя, – продовжує Віталій Коротчук. - Допомагали бідному мирному населенню, яке повстало проти багатих, за їх же проханням. Але, перш за все, це був наш солдатський обов’язок, ми дали присягу й чесно виконували її.

Сьогодні Віталій Андрійович має безліч бойових медалей та подяк, але хіба вони зможуть залікувати ті рубці, що залишились у пам’яті та серці вже до кінця його життя…?

Останніми роками у середині лютого набагато більше говорять про свято Валентина, аніж про річницю закінчення афганської трагедії... Дорого заплатила Україна та й інші держави - колишні республіки Союзу - за помилки і прорахунки радянського керівництва. Живі завжди є в боргу перед мертвими. І наші діти чи онуки мають знати своє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди...
Коментарі:



Останні новини


Новини партнерів