Справи політичні (Гість) | 26.02.2012, 10:19:17

Зрадники котрі причетні до нищення Української державності.

Список з давніх часів до наших днів.
Іван ЛОБОДА (справжнє ім’я Григорій) – зрадник повстанського руху. Був запорозьким гетьманом у 90-х роках XVI століття. У 1594-1596 рр. став одним із керівників селянсько-козацького повстання проти польсько-шляхетського гноблення. Лобода перейшов згодом на бік панів, через що його вбили повстанці. Лободу описав Т. Шевченко в творі «У неділеньку у святую».



Ярема ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (1612-1651), український князь (нащадок Байди Вишневецького). Зрадив козацтво, прийняв 1631 року католицьку віру і став прислужником польської шляхти. Брав участь в утисненні козацько-селянських повстань. Про життя і зраду Вишневецького писав Іван Нечуй-Левицький у романі «Князь Єремія Вишневецький», художник Микола Самокіш створив 1934 року картину «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким» (до речі, на початку нинішнього століття ця картина була викрадена з галереї «Градобанку» і донині не знайдена).



Василь КОЧУБЕЙ (1640-1708) та Іван Іскра (? – 1708). Кочубей був генеральним писарем (з 1687) та генеральним суддею (з 1699) Лівобережної України. Саме він через полковника Полтавського козацького полку Івана Іскру таємно передав Петру І донесення про те, що Мазепа змінив державні плани. Якби не ці двоє, то Росія би не дізналась україн-ської таємниці, і це дало би фору Україні у боротьбі за незалежність… Обоє вони страчені Мазепою за зраду.



Іван НІС – український полковник. «Показав москалям таємний підземний хід [до Батурина]». І коли «…Меншиков з військом увійшов до Батурина, усе населення, включно з немовлятами було по-варварському катоване і вигублене. Місто спалено…» (Н. Полонська, «Історія України», част.1). Ці жахи відбувались, коли Петро І, мстячись Мазепі, наказав знищити тогочасну українську столицю – Батурин. Місто, як стверджують історики, пристойно оборонялося і мало шанси вистояти, якби росіяни не дізналися від Носа способу проникнути всередину.



Сава ЧАЛИЙ (? –1741) – полковник надвірного війська магнатів Потоцьких. Деякий час був на Запорозькій Січі, після втечі з якої служив сотником у польських магнатів Четвертинських. Під час гайдамацького повстання 1734 р. перейшов на бік повстанців, а після його придушення склав присягу на вірність польсько-шляхетського уряду, за що був страчений гайдамаками загону Гната Голого, котрий «з ватагою на саме Різдво напав на Чалого в його маєтку, вбив…» (М. Грушевський, «Історія України», част.5). Перебіжчик і зрадник. Про нього у свій час складено народну пісню, написані твори у Шевченка, Костомарова та інших авторів.



Олексій ПЕТРОВ – радикальний монархіст, студент. У 1846 році він «здав» царським властям Кирило-Мефодіївське братство, оскільки вважав його революційною групою – однак насправді це було всього лиш об’єднання українських митців, інтелігентів. До його складу входили М. Костомаров, Т. Шевченко, О. Маркович, М. Куліш, М. Гулак та ін. Зустрічі товариства відбувалися на квартирі у Києві, котру винаймав Микола Гулак, по сусідству із помешканням О. Петрова. Петров наполегливо тричі носив свій папір у різні інстанції, доки не добився бажаного: товариством зацікавилася царська поліція. Члени братства були репресовані. Діяльність товариства стала приводом до ув’язнення Шевченка і заслання до Оренбурзької кріпості.



Волох Омельян Іванович (18.07.1886 - 13.11.1937) - полковник Армії УНР, генерал-квартирмейстер Головного Штабу Української Республіканської Армії. За час перебування на керівних посадах в Дієвій армії УНР «відзначився» такими негативними для національної справи діями, як арешт полковника Петра Болбочана (січень 1919 р.), участь у єврейському погромі в Проскурові (лютий 1919 р.), вбивство команданта Гайдамацького полку полковника Виноградова та повстанського отамана Юхима Божка, спроба самовільного роззброєння 1-го полку Січових стрільців, та постійним ігноруванням наказів самого Петлюри з розбудові військових частин. Угрудені 1919 р. — очолюючи Гайдамацьку бригаду, зробив спробу розгрому ставки Головного отамана УНР у Любарі, захопив скарбницю УНР і перейшов на бік червоних військ.
Але катюзі вітдалось по заслузі:
работал в наркомате земледелия УССР (в сентябре 1920 г. Волох вступил в компартию), занимал ряд ответственных должностей в ВУЦК, в Госстрахе Украины...
В ночь с 4 на 5 мая 1933 года Е. Волох был арестован. Органы ГПУ в то время готовили материалы по так называемому делу «Украинской военной организации (УВО)»
В соответствии с постановлением судебной тройки при коллегии ГПУ УССР от 23 сентября 1933 года Е. Волох был заключен сроком на десять лет в места лишения свободы, подведомственные ОГПУ СССР. Отбывать назначенное наказание Е. Волоха отправили на остров Соловки.
Постановлением особой тройки НКВД по Ленинградской области от 9 октября 1937 года Е. Волох в числе 134 «украинских буржуазных националистов, осужденных на различные сроки за контрреволюционную, националистическую, шпионскую и террористическую деятельность на Украине, которые, оставаясь на прежних позициях, продолжали шпионскую, террористическую деятельность, создали контрреволюционную организацию «Всеукраинский центральный блок» (и это в Соловецком лагере особого назначения! — Авт. ) был осужден к высшей мере уголовного наказания — расстрелу. Приговор приведен в исполнение 3 ноября 1937 года.


Павло ЛАЗАРЕНКО (23.01.1953 - ?) (засуджений американським судом на 9 років ув’язнення; як прем’єр-міністр України вкрав з народних кишень 200 мільйонів доларів);


Олександр МОРОЗ (29.02.1944 - ?) (до 2006 року стояв на Помаранчевому майдані, кричав з трибуни: «Банду – геть!», «Януковича – геть!». У 2006 році дуже прагнув бути спікером новообраної Верховної Ради, але протягом затяжного формування помаранчевої коаліції сумнівався, чи дадуть йому помаранчеві спікерське крісло. Врешті, він став спікером, зрадивши помаранчеву коаліцію і об’єднавшись з ворогом Януковичем у коаліцію. Янукович одержав посаду прем’єр-міністра за поданням нової коаліції, і як стверджують депутати із БЮТ, за це Мороз одержав 300 млн. доларів від Партії регіонів.


Бакай Ігор Михайлович (17.11.1963 - ?) З травня 2005 р. — знаходиться в міжнародному розшуку по підозрі в здійсненні злочинів, зловживання владою і службовим становищем, а також незаконній витраті 828,5 млн гривень.


Цей список звісно не повний.
Нажаль діяльність окремих діячів поки що не можна однозначно трактувати як зраду, тупість, нехлюйство, нездарність, тощо. Наприклад це стосується панів Ющенко та Януковича. Тобто видно, що нічого доброго вони країні не принесли і лише шкодили, та чи це наслідок зради чи просто наслідок обмеженості розумових здібностей допоки не встановлено точно за браком достовірної інформації. Томуі не спішив додавати подібних осіб до списку керуючись правилом хай краще не постраждає сто винних чим потрапить під кару один невинний.
Але список буде доповнюватись по мірі накопичення інформації і після остаточного сформування буде опрелюднений окремою збіркою
Країна мусить знати своїх зрадників і вони мусять дочекатись свого аттентату від народу.

Справи політичні (Гість) | 26.02.2012, 10:17:57

Зрадники при владі

Тушки, зрадники, ренегати - характерні для вітчизняного політичного процесу "персонажі". В розпалі політичної боротьби ними рано чи пізно стають всі, хто думає не так як більшість (яку, як не дивно, дуже часто уособлює лідер), а головне - робить вчинки не такі як інші.

Для того, щоб перетворитися на такого собі відступника, як правило, достатньо піти проти волі партійного вождя. Однак, якщо "підтанцьовувати під дудку" опонента починає вже сам лідер - це називається зміною політичних реалій, роботою на благо.

Коли ж в середовищі лідера знаходиться хтось, хто усвідомлює задля якого насправді "блага"відбувається така переорієнтація й це розходиться з його особистим розумінням блага, то зрадником, у підсумку, все одно стає той, хто протестує.

Одним словом, - замкнене коло, яке більше схоже на політичну проституцію, аніж на боротьбу ідей, концепцій, програм... Набагато легше розмахувати шаблею чи то прапором, аніж сісти та створити програму дій, а потім поступово працювати над її реалізацією.

Таке позиціонування вигідне, в першу чергу, тим, хто власне й "править балом", адже дає змогу вести дискусію не навколо сутностей, а зводити все до маніпулятивної дихотомії "ми - вони, праведник - ворог-зрадник, добро - зло".

Відповідно, й мета політичної боротьби полягає в знищенні зла, усуненні ворога й завоюванні влади. Дарма, що вже незабаром добро знову стає злом.

Однак, оскільки сценарій вже написаний, актори ті ж самі, то залишається лише змінити в черговий раз ролі й повторити все з точністю до навпаки.

Приблизно в такому руслі й розгортається політичний процес в країні ось уже протягом двадцяти років.

Зрадники комуністи

Наприкінці 80-тих років минулого століття головним злом для багатьох був комунізм й радянська влада як його втілення.

Як не дивно, однак чи не першими зрадниками, які увірвались, а точніше залишились при владі у вже в незалежній Україні, були колишні комуністи.

Владні повноваження в державі продовжували здійснювати люди, які ще вчора служили радянській системі, з гордістю називали себе комуністами, а наступного дня проголосили себе вже палкими прихильниками демократії, плюралізму, політичних прав та свобод людини.

Вони з легкістю проміняли червоні партійні значки на значки із зображенням національного прапора й стали в один ряд з тими, для кого незалежність дійсно була сенсом життя. Політична доцільність та бажання втриматись на владному олімпі, як бачимо, виявилися сильнішими за морально-ціннісні переконання.

В результаті, при владі в значній мірі залишились ті ж самі партійні комуністичні кадри, щоправда, в новій інтерпретації. Вони і стали першими зрадниками - "зрадниками комунізму".

Ще вчора вони поволі піднімались по партійних щаблях, сьогодні ж називають себе патріотами, осуджують радянську владу й намагаються вести за собою інших.

Ставши ж одного разу на стежину зрадництва, зійти з неї практично неможливо, оскільки для людини зрада перестає бути пересторогою. Мотивація проста - елементарне задоволення власних меркантильних інтересів.

Саме тому зрадник з самого початку не може виступати носієм будь-якої ідеї. Для нього вона слугує лише ширмою, засобом для пристосуванства й продовження власного функціонування.

Саме такі люди й розбудовували Україну на початку 90-тих.

Згодом до них приєдналися юристи, економісти, бізнесмени та інші, які, з'єднавшись з тими, хто вже знаходився при владі, склали основу кучмізму й встановили правила, за якими країна живе й сьогодні, піддавши окремі положення частковій ревізії.

Помаранчева зрада

На початку ХХІ століття розгортається боротьба проти кучмізму. Система Кучми разом із самим президентом стають головним уособленням зла. На боротьбу з ним піднімається опозиція, яку окрім тих, хто дійсно переживав за державну справу, представляли й так звані опозиціонери за обставинами, позбавлені можливості доступу до державних ресурсів.

До них входили як старі партійні кадри, які з різних обставин стали небажаними для президента, так і представники так званого нового покоління, яке прагнуло зайняти місце біля "кормушки".

Апогеєм цієї боротьби й водночас логічним її завершенням стала Помаранчева революція. Добро перемогло, зло ж мало сісти за грати...

Однак, через постійні конфлікти, невміння стримувати власні апетити, різноманітні інтриги помаранчеві перестають бути добром. Гасло "Бандити сидітимуть у тюрмах" так і залишилось гаслом - зло виявилось не таким уже й злом...

Внаслідок останніх президентських виборів до влади знову, як стверджують колишні помаранчеві, повернулося зло. Зло, яке створив Кучма, і для реінкарнації якого "любі друзі" зробили все.

Таким чином, помаранчеві зрадили не лише один одного, вони зрадили народ, який привів їх до влади, відстоюючи справедливі результати виборів та, як сподівався, нове майбутнє для країни.

Помаранчеві у значній мірі виявилися не лише не меншим, а в багатьох аспектах навіть більшим злом, яке, ховаючись за національно-патріотичною риторикою, лобіювало власні бізнес-інтереси.

Відповідно, в нових політичних умовах багато хто, переживаючи за власний бізнес чи просто бажаючи непогано заробити, приєднався до коаліції й поповнив лави "тушок".

Слід усвідомлювати, що "тушки" реалізувались на практиці завдяки помаранчевим відступникам, для яких зміна партійної символіки є не більше аніж черговою бізнес-угодою.

Більше того, тушки стали закономірним явищем й на місцях. Після зміни влади значна частина місцевих депутатів надто швидко змінила позицію, призвичаївшись до нових умов.

Ці умови нова владна команда намагається зробити максимально комфортними для себе й забезпечити собі тривале перебування при владі. Закон про місцеві вибори, нещодавно підписаний президентом, яскраве тому підтвердження.

Новий закон - нові зрадники

Жовтневі вибори до органів місцевого самоврядування обіцяють появу нових зрадників. Вже сьогодні значна частина місцевої еліти переорієнтовується на нові, більш електорально перспективні політичні партії, які здатні в черговий раз завести їх до влади.

Цим, а також прагненням зберегти посади чи отримати різноманітні дивіденди можна пояснити і окремі голосування депутатів місцевих рад з приводу резонансних питань, коли рішення або взагалі не приймались, або приймались із значним запізненням. Що це - хіба не пряма зрада виборців???

Ці особи знову будуть балотуватись й вже перебувають у пошуках партії, яка їх висуне. Однак, далеко не факт, що ставши депутатом, така особа одного разу не зрадить і партію.

Невідомо на що розраховує й сама партія, адже прихистивши політичних ренегатів, ризикує в майбутньому не лише втратити депутата, але й зраджує своїм ж прихильникам.

Ще гострішою є ситуація з мажоритарниками. Будучи обраним за мажоритарною системою, депутата від перебіжництва практично нічого не стримуватиме. Саме мажоритарники мають скласти основну масу "тушок" в нових місцевих радах, переходячи від одних до інших в залежності від політичної кон'юнктури.

Вже сьогодні можна прогнозувати, що найбільші шанси опинитися в ролі "тушок" мають, по-перше, управлінці, що перебувають на посадах й прагнуть якщо не залишитись на них надалі, то досягти подальшого кар'єрного зростання.

По-друге, представники бізнесу, приватні підприємці, для яких ведення бізнесу й сприятливі умови для цього є основою для продовження успішного функціонування.

По-третє, бюджетними, які аж занадто залежні від державних коштів, а значить і від влади.

А завтра що?

Система ефективна, якщо вона успішно функціонує. Система, яка склалася в Україні, ефективна для окремих людей, однак не для суспільства загалом. Серед тих ж таки "помаранчевих", "синіх" була й є значна кількість тих, хто дійсно бажав й бажає змін, реформ. Однак система для того й є системою, щоб одиниці не мали можливості її змінити.

Сьогодні в країні назріла гостра необхідність зміни еліт, викорінення з влади тих, хто в ній засидівся й не здатен здійснювати фундаментальні перетворення. Стало зрозуміло, що " і одні, і інші є злом.

Виникла об'єктивна потреба приходу до влади нових людей, людей ідейних, ініціативних, готових створити нові, прозорі правила гри, дотримуватися їх й нести за них відповідальність.

Лише в такому випадку можна буде вести мову про зрадництво як про прикрий випадок, а не характерне явище. Лише тоді дорога в політику зрадникам буде закрита назавжди.

Перший крок до цього - вибори 31 жовтня. Хоча в будь-якому випадку суспільство має ту владу, на яку заслуговує й яка є його відображенням.

Ігор Дебенко, політолог, Івано-Франківськ, для УП

Справи політичні (Гість) | 26.02.2012, 10:15:34

Хмельницький БЮТ покарав "зрадників"

На Хмельниччині з фракції ВО “Батьківщина” в обласній раді виключили 6 депутатів з формулюванням «за зраду».

Як передає кореспондент УНІАН, про це повідомив керівник фракції в облраді Іван ГЛАДУНЯК на XV звітно-виборчій партійній конференції, яка відбулася в суботу в Хмельницькому.

«На жаль, у фракції відбулися неправильні речі, і шість депутатів не виконали важливу вказівку – проголосували за обласний бюджет. Я назву ці прізвища: Інна ШОРОБУРА (ректор Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії), Артур ФРІДМАН (голова спостережної ради, голова ради директорів ЗАТ Об`єднання “Прогрес”), Леонід СЕМЕНЮК (акушер-гінеколог Хмельницького міського перинатального центру), Юрій ПЛИВАНЮК (начальник управління охорони здоров’я Кам’янець-Подільської міської ради), Леонід БРИНДІКОВ (головний лікар Хмельницького обласного онкологічного диспансеру) та Микола ДЯЧУК (заступник голови правління корпорації “Сварог Вест Груп”)”, - наголосив він.

І.ГЛАДУНЯК додав, що наступним кроком буде виключення цих депутатів з партії облорганізації ВО “Батьківщина”.

Довідка УНІАН. У Хмельницькій обласній раді нараховується 104 депутати, з них 31 від фракції ВО “Батьківщина”, яких було обрано на місцевих виборах 2010 року.

Миротворець (Гість) | 26.02.2012, 10:11:56

Насправді це все суєта суєт треба Семаніву і Ковальчуку помиритися і працювати на благо України, бо насправді вони обидва колишні побратими. і якщо іхню енергію і час потратити на щось корисне - всім буде краще. Кому від тих судів краще тепер живеться. Помиріться панове і працюйте на благо матінки України. Хіба ви такого хотіли нра старості років? Будьте мудрішими і вперед! Заради України і памяті Василя Михайловича. Ви ж обоє поважні люди і заслуговуєте на солідне ставлення один до одного!