подати
оголошення

29.02.2012, 16:02

Ресторатор Маргарита Січкар: “З кожною новою поразкою я стаю все сильнішою і відроджуюсь” [+ІНТЕРВ'Ю]

Ресторатор Маргарита Січкар мріяла про цю професію з дитинства. Коли побудувала свій перший ресторан “Пантагрюель”, то реалізувала у ньому фантазії ідеального ресторану. Зараз, зізнається, ресторанний бізнес уже приваблює менше. Каже — хочеться, займатись консалтінгом та написати ресторанний гід.
“Коли стається якась неприємність, у мене є правило — три карантинних дні”

— З якими труднощами довелося зіткнутися на початку кар'єри?
—У 90-х роках було дуже мало практичної літератури, тому практично весь досвід заробляла на власних помилках.

— Якою була перша робота?
— Я була інженером-технологом шкільних їдалень. Це був перший досвід в державній структурі. Щоправда, недовгий — півтора року. Я звідти пішла, оскільки не могла боротися з системою. Не хотілося брати хабарів. І я пішла в бізнес. Працювала в одному з перших приватних ресторанів помічником генерального директора по економічних питаннях. А згодом мені запропонували ресторан “Пантагрюель” на правах управляючого-партнера.




— Зараз у вас безліч різних проектів. Як вдається балансувати між ними?

— Ставлю пріоритети. Є основний, котрий займає 70 відсотків робочого часу, а є проекти-супутники, які йдуть поруч і його доповняють.
Але це прийшло з досвідом. Був час, коли я “розпилялась”, брала на себе забагато і почувалася погано. І одного разу просто на листку паперу написала все, чим займаюся, переглянула, викреслила все, що не приносить задоволення і грошей. Список скоротився вдвічі. Але, як правило, планую більше, ніж можу реалізувати.


— По принципу — більше хочеш — більше отримаєш?

— Саме так

— Вірите в те, що думка матеріальна?
— Вірю. Саме так і живу. Моя особливість у тому, що я бачу кінцевий результат, бачу навіть як його намалювати.
Думка матеріальна, якщо людина в це вірить. Віра — це могутня сила. Головне вірити, не дивлячись на те, що мало хто вам на першому етапі повірить. Це як воронка - чим більше ви розкручуєте, тим більше туди втягується людей.
Всі мої проекти саме так і реалізовувались, хоча спочатку сприймались скептично. Але з кожним новим проектом стає все легше втягувати людей. Люди звикли вірити тим, хто чогось досягнув і може показати уже реалізовані проекти.

— Ваше ім'я — уже як бренд...
— Чого як? Це і є бренд, який я створювала з 92 року.
Є два види піару — піар за гроші і піар, за допомогою своїх дій і проектів. Мій — другий варіант. Цей шлях довгий, але стабільний. Він ніколи не рухне, бо має сильний фундамент . А той, що створюється штучно, так само швидко розрушається, бо під ним пустота.
Я дуже міцно стою на ногах. Хоча у моєму житті не все було безхмарно. Були і зради, і підстави, і фінансові втрати, але це мене тільки загартувало. Мій образ — птаха-фенікс. Тому що з кожною новою поразкою я стаю все сильнішою і відроджуюсь.

— Як вдається відродитись?
— Морально важко спочатку, особливо коли ти не підготовлений, коли стикаєшся з першою невдачею. Це стрес. Треба зробити паузу, щоб уляглись емоції. Коли емоції відступають, приходить здоровий глузд. Починаєте чітко аналізувати ситуацію.
Коли стається якась неприємність, у мене є правило — три карантинних дні. В ці дні намагаюся менше спілкуватись, пропадаю, більше спілкуюсь сама з собою, заспокоююсь емоційно, обдумую ситуацію. І на третій день, як правило, приходить рішення, яке на четвертий день починаю втілювати. Переважно на 99,9 відсотків складається саме так, як я собі запланувала.


— А коли щось не вдається?

— Відпускаю ситуацію. Відкладаю її і займаюсь чимось іншим. І тоді та ситуація розрулюється сама.
Буває, що тупік просто, куди не повернись — стіна. Думаю: “Все, не буду зараз цим займатись”. І три дні займаюсь чимось іншим. А потім неймовірні речі стаються — або хтось подзвонить і скаже, в чому проблема, або книжка потрапить під руку, де я отримаю відповідь, або компанія людей трапиться, де хтось допоможе вирішити проблему. Може, це виглядає містично, але я вірю, що у нас є ангели-охоронці. Створіння, яких ми не бачим, але вони піклуються про нас, і допомагають, коли бачать, що ми дійсно щиро переживаєм за цю ситуацію. Вони також бачать помилки. Або ця ситуація взагалі відвалиться, як непотрібна, або вийде в правильне русло.


“Я завжди буду на стороні тих людей, які прагнуть чогось досягти в житті”


— Як заспокоюєтесь?
— Дую мильні бульбашки :)
З цим пов'язано багато цікавих випадків. Якось мене зупинив ДАІшник і хотів оштрафувати. А я вийшла з машини і почала дути мильні бульбашки. І він, коли це побачив, закінчив свою писанину, віддав мені документи, і сказав: “Дівчино, ви неординарна, їдьте!”. Таким чином мильні бульбашки і мене заспокоїли, і ДАІшника.
Рекомендую всім застосовувати правило мильних бульбашок.
Багато людей пишуть мені листи і розказують, як мильні бульбашки полегшили їм життя. Наприклад, в заторі таким чином створите позитивну атмосферу, люди почнуть вам усміхатися. Я не бачила жодної людини, яка б у відповідь на мильні бульбашки нахмурилася. Це розряджає атмосферу.

— Папарацці вас ще не сфотографували з бульбашками?
— Ні. Але, думаю, візьму з собою людину, яка пофотографує
реакцію людей зі сторони, бо це дуже смішно. От у мене прямо зараз проект народився. Візьму фотографа, будемо їздити в різні місця, я буду дути мильні бульбашки, а він фотографуватиме реакцію людей. Потім зробимо фотовиставку.

— В метро зайдіть обов'язково :)
— А в метро! Я вважаю, що туди людям обов'язково з мильними бульбашками треба. Бо там така концентрація негативу, коли люди поспішають на роботу і штовхаються. А так — сидить людина в метро, дістає мильні бульбашки і дує, і весь вагон посміхається. Кльово? Супер! Дарую ідею даром!

— А ДАІшники впізнають вас, коли зупиняють?
— Так. Кажуть: “У вас обличчя знайоме”. Нещодавно прикольний випадок був. Розверталась в невстановленому місці і не побачила ДАІшників — їх переважно там немає. А тут дивлюсь — біжить. Я відкриваю віконце і кажу: “Вас підвезти?” Він почав сміятись і відпустив.
Просто коли вмикаєш гумор, то він рятує.
А якось переді мною їхала дівчина на такій же машині, як я. А вздовж дороги стояв молодий хлопець. Він підійшов до неї, вони “чмокнулись”, переговорили, і вона поїхала далі. А він так і залишився стояти на дорозі. Я під'їжджаю, відкриваю вікно і кажу: “А мене поцілувати?” Ми посміялись, і я поїхала. Впевнена, що він ще довго буде згадувати цей випадок і всім розповідати. Так деколи я розважаюсь.

— Не дратує, коли люди на вулицях за автографами підбігають?
— Ну я не ходжу по вулицях — їжджу на машині. На масових заходах буває, що беруть автографи. А чого це має дратувати? Дратувати може, коли, наприклад, хтось мене дьорне і скаже: “Ей, дай автограф!”. То я, звісно, скажу йому у відповідь: “Ей, пішов геть!”. А якщо люди підходять, хочуть сфотографуватись, то чому ні? Я завжди погоджуюсь. Чому я маю їм відмовляти? Я теж беру автографи у кого мені хочеться.

— А ви у кого берете?
—Я можу взяти у кого завгодно! Востаннє збирала автографи на форумі Завтра.UA . Щороку там виступаю. Туди з'їжджаються відомі люди зі всього світу. І я зібрала у всіх автографи, поставила в рамочку і повісила у себе в кабінеті. Взагалі люблю себе оточувати таким фен-шуєм. Маю автограф Бреда Піта. Є футбольний м'яч, на якому підписані всі олігархи. На Дні народженні Ігоря Суркіса всі брали автографи у футболістів, а я у олігархів.

— Як проходить будівництво центру “Камелія”?
— Центр буде будуватись у березні, коли зійде сніг. Ми встановимо веб-камеру, щоб в Інтернеті всі охочі змогли подивитись, як проходить будівництво. Закінчуєм у жовтні.



— Чому для благодійності ви обрали саме напрям іпотерапії?
— Близько десяти років уже займаюсь благодійністю. А три роки тому прочитала про іпотерапію, зацікавилась, знайшла людей, які в Україні цим займаються, потім подивилась що відбувається в Європі і світі. Так намалювала в голові проект “Камелія”. Це буде перший у світі подібний центр. Ми підійшли до нього маштабно. Там не тільки хворі діти будуть, а й ті, які потребують профілактики скаліозу, гіперактивні. Коні гасять гіперактивність, дитина стає більш спокійною.




— Як з такою кількістю роботи знаходите час на відпочинок?

—Понеділок-пятниця з 10 до 19 — це чітко для бізнесу. Решту — побут і відпочинок. Працювати в себоту-неділю для мене табу. Треба вміти переключатись. Мені інколи не вистачає цих двох днів, я навіть понеділок забираю.
Колись був важкий період, особливо коли розійшлася з чоловіком, залишилась з дитиною. Дитина була з мамою, а мені доводилось працювати. Страждала, що мало бачилась з дочкою. Зараз дуже часто з нею спілкуюсь. А коли будувала перший ресторан, то навіть поїсти не було коли. Всі через це проходять. Взагалі будь-яка людина, яка формує свою матеріально-технічну базу — трудоголік. А коли ви цю базу уже створили, то треба перепочити, внормувати свій ритм так, щоб все встигати. Найвищий пілотаж для керівника — організувати роботу так, щоб було багато вільного часу, який можна використовувати на хобі чи духовний розвиток.

— Ви суворий керівник?
— Суворий, але справедливий. Якщо людина добре виконує свою роботу, у мене немає до неї претензій, а якщо бачу, що починає халтурити , то отримує попередження, а потім звільнення.
Я завжди буду на стороні тих людей, які прагнуть чогось досягти в житті. Але не завдяки крадіжкам, а чесно. Дуже важливо вчасно протягнути людині руку допомоги. У мене теж був такий час, коли мені подали руку допомоги — хто морально, хто матеріально. Тому, коли я бачу, що хтось цього потребує, не можу пройти мимо. Багатьом допомагаю.

— Як реагуєте на критику?
— До авторитетних людей прислуховуюсь і дякую. А є такі люди, які просто отримують задоволення від того, щоб сказати якусь гадість. Людина, яка прагне до чогось, поважає людей, які щось зробили і ніколи не буде критикувати зло.

— Що вас дратує?
— Непрофесіоналізм

— Про що шкодуєте?
— Ні про що. Мій кожен прожитий день цікавіший за попередній.

“Я за чисті стосунки і ніколи не прийму стосунків заради дітей чи ще чогось”

— Як познайомились з чоловіком?
— Він прийшов до мене в ресторан, нас познайомили, почали спілкуватися і згодом це переросло в стосунки.

— Як ви зрозуміли що це саме “ваша людина”?
— Що це значить? На все життя? А я не впевнена, що це на все життя. Він ж у мене не перший чоловік і, напевно, не останній. Насправді я ніколи не будувала ілюзій, що буде один чоловік на все життя. Просто я за чисті стосунки і ніколи в житті не прийму стосунків заради дітей чи ще чогось. Я вважаю, що люди будуть разом рівно стільки, скільки вони один одному цікаві. Як тільки інтерес зникає, немає сенсу мучити один одного.

— Не ревнуєте чоловіка?
— Ні. Звісно, неприємно, коли якась дівчина дуже відверто пропонує себе. Але щоб десь вислідковувати, то думок таких не було. Ревнощі в маленьких дозах лікують, а у великих убивають.
А чоловік мене страшенно ревнує. І це дуже псує наші стосунки.




— Чого б ви ніколи не пробачили?

— Зради. Я цього не розумію. Через це розійшлася з першим чоловіком, і тут компромісів не може бути.



— Що не любите в чоловіках?
— Ненавиджу жлобів. Просто алергія на них.

— Як виховуєте дітей?
— Особистим прикладом. Це найкращий спосіб показати їм, як треба жити. Яскравий приклад — моя старша дочка до14 років абсолютно не прибирала в себе в кімнаті, не читала книги, не готувала їсти. А коли подорослішала, стала жити сама, створила сім'ю, то тепер у неї вдома ідеальний порядок, прекрасно готує, читає книги запоями. І я розслабилась.
Коли дитина живе в сім'ї, де ідеальний порядок, мама-тато не курять, не висловлюються матом, то дитина виростає і проектує це на себе.



— У вас є верхня планка?
— Немає. Щороку моя планка тільки підвищується. Планка на найближчі п'ять років — стати мером Києва.
Система Orphus
Коментарі:

Останні новини

Сучасна урологічна допомога

Новини партнерів

Клініка професора Стефана Хміля

Янчук