Подорож до Харкова під час Євро-2012. Частина 1

Поїздка потягом "Хюндай"
Отже, подорож до першої столиці України розпочалася о 6-й годині ранку 16 червня з київського центрального залізничного вокзалу. Відстань в 467 кілометрів, яка розділяє Київ та Харків, вирішено було долати швидкісним потягом "Хюндай", який з’явився на українських залізничних коліях акурат перед початком масштабного футбольного турніру. В принципі, відгуків про сам потяг в Інтернеті можна знайти чимало, але хотілося все побачити на власні очі та відчути на власній шкірі.

Особливого ажіотажу на пероні за п‘ять хвилин до відправки не спостерігалося. Деякі вагони (особливого першого класу) взагалі були ледь не порожніми. Другий клас заповнювався більше, але якось нерівномірно: в одному вагоні були зайняті усі місця, в іншому третина, а то й менше. Були португальці та голландці, були поляки та росіяни, були навіть англійці. Хоча для чого їм потрібно було їхати до Харкова, так і залишилося загадкою. Нагадаємо, що 17 червня на стадіоні "Металіст" мав відбутися третій матч у цьому місті в рамках ЄВРО-2012, в якому за вихід у чвертьфінал мали поборотися збірні Португалії та Нідерландів.

Провідниця, яка перевіряла квитки біля вагону, сказала, що основна маса іноземних вболівальників поїде до Харкова ранковим потягом 17 червня, а, може, будуть і додаткові рейси. Поки тривали останні приготування до відправки "Хюндая", весь потяг обійшов наряд міліції, яких дуже цікавило одне питання: "Скільки іноземців їде у вагоні?". Важко сказати, як вони їх вираховували, не по головах так точно. Ризикнемо написати, що все відбувалося за принципом: підлога-палець-дах.

Зайнявши місце у вагоні біля вікна і познайомившись із сусідами (один з яких був росіянином і спеціально приїхав до Києва на матч Швеція-Англія, а тепер відправлявся до місце свого тимчасового проживання під час ЄВРО-2012 в Харків, а інший англійцем, який виглядав не просто стомленим, а таким, що не спав, принаймні, три доби), я знайшов час, щоб оглянути крісло, на якому мені потрібно було висидіти 4 з гаком години в дорозі та, власне, сам вагон. Перші враження: суміш автобуса, літака та звичайної електрички.



Найбільш незручне місце, якщо ти опиняєшся посередині між вікном та проходом. Фактично ніяких рухів тобі під час поїздки робити не рекомендується, бо ти ризикуєш зачепити своїх сусідів. Найбільш небезпечне (Чому? Про це пізніше) - біля проходу. А ось біля вікна, можна сказати, саме те! Крісло відкидається назад, але не дуже сильно, тому спати не зовсім зручно. Повезло тим, хто опинився один на три крісла: вони могли собі спокійно прийняти горизонтальне положення поперек усіх стільців. Для ніг зроблена спеціальна підставка, але її чомусь ніхто фактично не використовував.

Перед тобою розкладний стіл, місце для журналів, у якому лежав спеціальний випуск "Кореспондента", який мав назву "Нічні фотографії міст України" і був випущений за сприяння фонду Бориса Колесникова. Того самого, який запустив усі ці "Хюндаї". Журнал можна без проблем не тільки почитати, а й забрати собі на згадку. Є ще спеціальна підставка для пляшки. І на цьому все.



На шість крісел тільки дві розетки, так що потрібно довго не думати, а займати їх шляхом, наприклад, вмикання на зарядку мобільного телефону або ноутбука. До речі, ніякого обіцяного безкоштовного WiFi на усьому шляху слідування потяга немає. Стюардеса (таку офіційну назву має обслуговуючий персонал потяга) пояснила, що "Укрзалізниця" ніяк не може укласти договір з провайдерами, які мають надавати Інтернет, хоч усі кабелі прокладені і з технічного боку питань немає.

На моніторах, які розміщені зверху в проходах, обіцяли показувати якісь фільми або футбольні поєдинки, але що до Харкова, що з Харкова крутили тільки однохвилинні промо-ролики українських приймаючих міст.



Ви тільки уявіть, скільки разів за чотири години вони були прокручені! Щоправда, іноді вмикали схему вагона, показували, де знаходяться місця для інвалідів, бар, туалет і т.д. Повідомлення про те, що потяг відправляється і про те, як себе вести під час рейсу, було тільки українською. Для іноземців обмежилися лише показом картинок на моніторах вже із згадуваною схемою вагона та потяга.

В принципі, більшість із них уже заплющила очі і збиралася декілька годин ще поспати. Мої сусіди також були не надто налаштовані на розмови. Тому після того, як я вдесяте переглянув на моніторах відео про Київ, Львів, Донецьк і Харків, я вирішив трішки попрацювати на ноутбуці. Хоча з розеткою не пощастило, і довелося просити пасажирів, які сиділи попереду.

Потяг тим часом набирав швидкість, яка висвічувалося на моніторах. Чим більше швидкість, тим більше той "Хюндай" хитався зі сторони в сторону. Привітна стюардеса після перевірки квитків періодично ходила по вагону, хоча важко сказати для чого… Хіба що раз десятий повторюючи, що Інтернету немає, а до бару потрібно йти через декілька вагонів. Ціни в цьому самому барі доволі кусючі, а тому ніякої черги бажаючих туди потрапити не спостерігалося. До речі, в стюардеси з собою була рація, з якою постійно було чути голос, я так зрозумів, головної: "Аня, в тебе все нормально? Наталя, в тебе все добре? Ірина, як ти там?". Дівчата по черзі доповідали, а через хвилин десять усе повторювалося знову.

Відвідини туалету справили не надто приємне враження. Він виявився дуже маленьким. А ще чомусь, коли натискав на краник з милом, то одразу вмикалася сушка для рук. Перевірено було декілька разів, різними способами, але результат був один і той самий.

Десь на півдорозі у вагоні з‘явилася прибиральниця, яка почала… підмітати підлогу в проході. А ще бажаючі, які не хотіли вставати зі своїх місць, могли віддати їй свої порожні пляшки або якесь інше сміття. Потяг тим часом продовжувало хитати зі сторони в сторону, і на одному з надто крутих поворотів сталася НП. З верхніх полиць, куди пасажири поклали свій багаж, цей самий багаж почав падати на підлогу (в кращому випадку) та на голови тих, хто сидів на місцях найближчих до проходу (в гіршому випадку).

Моєму сусідові англійцю не пощастило, мабуть, більше за всіх у вагоні. Він спав глибоким сном, коли отримав удар в голову та ніс величезною і дуже важкою валізою. Такою можна людину не просто покалічити, але й вбити… На весь вагон пролунала промовиста англійська мова. Хтось запропонував постраждалому вологу серветку, хтось пиво, а власник валізи боягузливо і од гріха подалі переклав її в інше місце. Дякувати Богові, іноземець швидко відійшов від такого сюрпризу, і, оглянувши вагон похмурим поглядом, знову заснув. Прокинувся він вже тільки в Харкові, мовчки вийшов з потягу, при чому без будь-яких речей в одній футболці, шортах та капцях та попрямував у тільки йому відомому напрямку. Мабуть, шукати нових пригод в новій для себе країні.

По ходу руху потяга було дві зупинки по дві хвилин в Миргороді та Полтаві. Одна молода сім‘я (батьки та дитина) дуже хвилювалися, що за цей час вони не встигнуть вийти і забрати з вагона увесь свій багаж, а тому шукали охочих їм у цьому допомогти. У підсумку, визвався… португалець, якому випала честь тримати на руках дитину, поки мати і батько виставляли на перон полтавського вокзалу свої валізи.

На під‘їзді до Харкова, нарешті, з динаміків пролунала й іноземна мова. Машиніст подякував усім пасажирам за те, що вони обрали "Хюндай", побажав приємних вражень від Харкова та пояснив, на яку сторону потрібно виходити. Зрозуміло, що це був запис, а не експромт, але чому ж тоді не зробили щось подібне в Києві перед початком руху? Для мене це залишилося загадкою, яку не було часу розгадувати, оскільки на мене очікувало знайомство з містом.

Далі буде…