09.01.2013, 13:44
Міліціонер з Рівненщини від роботи відволікається... віршами
«Моє життя – це і є рядки моєї поезії, а поезія є частиною мого життя»
Коли читаєш зворушливі рядки, які людина рифмувала наче серцем, не вигадала, а «взяла» з життя, з буденності, то на мить замислюєшся, що є серед простих людей великі цінителі поезії, які словом пробуджують в тобі весну й снагу до життя. А по-особливому вражає, коли дізнаєшся, що пише вірші міліціонер, та й ще жінка.
Здається, що про романтичність професії правоохоронця показують лише у кіно, а виявляється, що коли серце співає, а душа прагне до прекрасного, то й на роботі лад, і вдома чекають, і на творчість часу вистачає.
З такою творчою людиною ми познайомились у Рокитнівському райвідділі міліції, що на Рівненщині. Капітан міліції Людмила Володимирівна Троцюк уже шість років працює у підрозділі. Зараз виконує обов’язки начальника штабу. Жінка у міліцейському однострої обожнює свою роботу. Незважаючи на відсутність романтики, купу буденної роботи з паперами і людьми, капітан Троцюк не шкодує про свій вибір. Її репутація обізнаного професіонала вкотре спростовує існуючий стереотип, що робота в міліції – не жіноча справа.
– Як би банально це не звучало, – зізнається Людмила Володимирівна, – але все починається саме з великого бажання займатися улюбленою справою!
Людмила Троцюк у вільний від роботи час пише вірші. Вона вважає, що це захоплення допомагає їй відволіктись від буденності.
– Кожна людина – неповторна особистість, і тому свій спосіб самовираження вибирає для себе сама. Хтось танцює, хтось грає на музичних інструментах, або колекціонує поштові марки, а я пишу вірші, – зізналась міліціонер.
Рядками з власної поезії жінка відповідає на запитання, чому почала писати:
«Чому пишу»
Поезій не пишу на замовлення,
Вони народжуються самі.
Це спосіб мого ставлення,
Це струни моєї душі.
У них відчуваю розраду я,
Я ними і плачу й молю.
Віршів не пишу на замовлення,
Я ними страждаю й тужу.
Словами пишу я життєвими
Про те, що на серці болить.
Поезію не пишу на замовлення,
Поезією я живу…
Ще в школі у кожному творі Людмили Володимирівни обов’язково були присутні кілька поетичних рядків. Свої ж перші справжні вірші написала в педагогічному училищі, де згодом навчалася. З усмішкою жінка згадує, що поштовхом стало перше кохання. А далі викладачі попросили написати щось на конкурс «Студентська весна» і так пішло…
Хоча власних збірок Людмила Володимирівна не видавала, та завжди потай про це мріяла. А от в районних газетах друкувалася неодноразово. Окремі поезії були надруковані в збірках Оксани Малишко «Щаслива» 1997 рік та «Дитинство» 2000 рік. Зараз жінка є членом районної літературної спілки «Рокита».
– Маю багато ліричних поезій, пишу про дітей, присвячую рядки рідним та друзям: «Марічка», «Ой тумане синій», «Осінь», «Мамина молитва», – ділиться Людмила Троцюк. – А про те, що людина пише тоді, коли їй тяжко, я не можу однозначно сказати. Все залежить від настрою та навіть від пори року. Адже коли людина щаслива, їй також хочеться про це розповісти, у моєму випадку також з’являються поетичні рядки. Вірш написати не так просто, як нам здається. Він пишеться з глибини душі, все залежить від емоцій і світобачення. Те, що я пишу, це – не спосіб вразити світ, а потреба поділитися думками, а, інколи й зрозуміти себе. А от героями моїх поезій здебільшого стають рідні та близькі мені люди, інколи я сама, а буває, що й випадкові перехожі. Часто пишу під впливом переживань. Маю багато віршів, присвячених дітворі: «Племінничок», «Вовченятко», «Непосида».
«Синочок»
(уривок)
У мами – радість, у тата – свято.
Малюк-синочок з’явився в хаті.
Ось став на ніжки несмілим кроком,
Ось під диваном повзе вже боком.
Гукає бабусю, й питає у діда:
«Коли вже тьотя в гості приїде?»
Щодня вже вищий, інші бажання,
Все хоче знати, ставить питання:
«Чому це котик не миє лапки?»
«Чому собака не носить шапки?»
«Навіщо сонце промінням грає,
А де воно ввечері спати лягає?»… (2007 р.)
Улюбленої поезії Людмила Троцюк виокремити не може, каже, що насправді любить їх усіх, адже кожна з них – це частинка її в певний момент. Та найближчими жінка називає рядки поезій «Молитва», «Сестричці», «Тобі», «У церкві» та «Загадкове».
«Загадкове»
Ви бачили, як Злива до Грому загравала?
Лила-співала, дощем землицю омивала.
Як ніжно струмками йому дзюркотіла?
Як стукала в вікна, манила, дощами летіла…
Як Грім озивався до неї бубняво.
Відгрімлював ніжно слова їй ласкаві.
Як разом у парі землею летіли.
Лили-поливали і громом гриміли. (2010 р.)
Пані Людмила – творча особистість. На перший погляд і не скажеш, що жінка в погонах так просто й щиро проявляє свої думки на папері, але найголовніше – вона дійсно вселяє в свої вірші життя! Це стає зрозумілим зі слів самої Людмили: «Моє життя – це і є рядки моєї поезії, а поезія є частиною мого життя».
Здається, що про романтичність професії правоохоронця показують лише у кіно, а виявляється, що коли серце співає, а душа прагне до прекрасного, то й на роботі лад, і вдома чекають, і на творчість часу вистачає.
З такою творчою людиною ми познайомились у Рокитнівському райвідділі міліції, що на Рівненщині. Капітан міліції Людмила Володимирівна Троцюк уже шість років працює у підрозділі. Зараз виконує обов’язки начальника штабу. Жінка у міліцейському однострої обожнює свою роботу. Незважаючи на відсутність романтики, купу буденної роботи з паперами і людьми, капітан Троцюк не шкодує про свій вибір. Її репутація обізнаного професіонала вкотре спростовує існуючий стереотип, що робота в міліції – не жіноча справа.
– Як би банально це не звучало, – зізнається Людмила Володимирівна, – але все починається саме з великого бажання займатися улюбленою справою!
Людмила Троцюк у вільний від роботи час пише вірші. Вона вважає, що це захоплення допомагає їй відволіктись від буденності.
– Кожна людина – неповторна особистість, і тому свій спосіб самовираження вибирає для себе сама. Хтось танцює, хтось грає на музичних інструментах, або колекціонує поштові марки, а я пишу вірші, – зізналась міліціонер.
Рядками з власної поезії жінка відповідає на запитання, чому почала писати:
«Чому пишу»
Поезій не пишу на замовлення,
Вони народжуються самі.
Це спосіб мого ставлення,
Це струни моєї душі.
У них відчуваю розраду я,
Я ними і плачу й молю.
Віршів не пишу на замовлення,
Я ними страждаю й тужу.
Словами пишу я життєвими
Про те, що на серці болить.
Поезію не пишу на замовлення,
Поезією я живу…
Ще в школі у кожному творі Людмили Володимирівни обов’язково були присутні кілька поетичних рядків. Свої ж перші справжні вірші написала в педагогічному училищі, де згодом навчалася. З усмішкою жінка згадує, що поштовхом стало перше кохання. А далі викладачі попросили написати щось на конкурс «Студентська весна» і так пішло…
Хоча власних збірок Людмила Володимирівна не видавала, та завжди потай про це мріяла. А от в районних газетах друкувалася неодноразово. Окремі поезії були надруковані в збірках Оксани Малишко «Щаслива» 1997 рік та «Дитинство» 2000 рік. Зараз жінка є членом районної літературної спілки «Рокита».
– Маю багато ліричних поезій, пишу про дітей, присвячую рядки рідним та друзям: «Марічка», «Ой тумане синій», «Осінь», «Мамина молитва», – ділиться Людмила Троцюк. – А про те, що людина пише тоді, коли їй тяжко, я не можу однозначно сказати. Все залежить від настрою та навіть від пори року. Адже коли людина щаслива, їй також хочеться про це розповісти, у моєму випадку також з’являються поетичні рядки. Вірш написати не так просто, як нам здається. Він пишеться з глибини душі, все залежить від емоцій і світобачення. Те, що я пишу, це – не спосіб вразити світ, а потреба поділитися думками, а, інколи й зрозуміти себе. А от героями моїх поезій здебільшого стають рідні та близькі мені люди, інколи я сама, а буває, що й випадкові перехожі. Часто пишу під впливом переживань. Маю багато віршів, присвячених дітворі: «Племінничок», «Вовченятко», «Непосида».
«Синочок»
(уривок)
У мами – радість, у тата – свято.
Малюк-синочок з’явився в хаті.
Ось став на ніжки несмілим кроком,
Ось під диваном повзе вже боком.
Гукає бабусю, й питає у діда:
«Коли вже тьотя в гості приїде?»
Щодня вже вищий, інші бажання,
Все хоче знати, ставить питання:
«Чому це котик не миє лапки?»
«Чому собака не носить шапки?»
«Навіщо сонце промінням грає,
А де воно ввечері спати лягає?»… (2007 р.)
Улюбленої поезії Людмила Троцюк виокремити не може, каже, що насправді любить їх усіх, адже кожна з них – це частинка її в певний момент. Та найближчими жінка називає рядки поезій «Молитва», «Сестричці», «Тобі», «У церкві» та «Загадкове».
«Загадкове»
Ви бачили, як Злива до Грому загравала?
Лила-співала, дощем землицю омивала.
Як ніжно струмками йому дзюркотіла?
Як стукала в вікна, манила, дощами летіла…
Як Грім озивався до неї бубняво.
Відгрімлював ніжно слова їй ласкаві.
Як разом у парі землею летіли.
Лили-поливали і громом гриміли. (2010 р.)
Пані Людмила – творча особистість. На перший погляд і не скажеш, що жінка в погонах так просто й щиро проявляє свої думки на папері, але найголовніше – вона дійсно вселяє в свої вірші життя! Це стає зрозумілим зі слів самої Людмили: «Моє життя – це і є рядки моєї поезії, а поезія є частиною мого життя».
Категорія: Новини > Життя
Автор: Тетяна ЧУБИК, Рокитнівський РВ УМВСПереглядів: 3529Інші статті рубрики:
5 хвилин на підготовку: максимально швидкий рецепт яблучого пирога до чаю
Що приготувати, коли хочеться смакоту, але багато часу немає? Смачний швидкий пиріг за нашим рецептом!
переглядів: 1079
Уже цього тижня частина християн святкуватиме Великдень
Дізнайтеся усі дати цієї важливої для християн (і не тільки) події.
переглядів: 441
У Рівному відбудеться БЛАГОЯрмарок
Рівненська обласна філармонія долучається до ініціативи Святослава Кокоші й запрошують відвідати Благодійний ярмарок на підтримку ЗСУ у Органному залі!
переглядів: 438
У Рівному завершилися обласні змагання з шахів
Фінал Чемпіонату області з шахів проходив у приміщенні першої ДЮСШ Рівненської міської ради.
переглядів: 479
Сьогодні у Рівному буде лекція про історію фотографії
27 березня о 14:00 у Рівненській обласній універсальній бібліотеці запланована подвійна лекція про історію фотографії у Рівному.
переглядів: 413