Ліквідатор аварії на ЧАЕС Михайло Бабич: "Радіацію не відчуваєш на смак, на дотик, навіть поглядом неможливо окинути"

Рівно стільки ж років минуло з того часу, коли йшла битва незахищених людей із радіацією, яка не завершилась й по сьогоднішній день. Дні самопожертви, дні страху, які вразили весь світ. 27 років, як «мирний» атом завдає непоправної шкоди здоров’ю людей не тільки в Україні. 27 років живуть між життям і смертю ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС.

Волею долі, ми досі мешкаємо у тій державі, де знаходиться епіцентр атомної катастрофи – Чорнобильська АЕС. Пам’ятаємо і шануємо героїв-пожежників, перших ліквідаторів непоправних наслідків, тих, хто віддав себе до останнього подиху, до останньої краплі поту на порятунок людству. Але про тих, чиє життя розділилося на «до» і «після» Чорнобиля, тих, що прийшли слідом після аварії і першими вступили в Чорнобильський пил для подолання наслідків страшного лиха, а нині дорогою ціною платить за перебування у зоні відчуження – фактично нічого не знаємо. Вгамувати техногенну катастрофу, запобігти поширенню радіації, поспішали представники трудових колективів, будівельників, електрозварників, водіїв, правоохоронних органів.



Житель Сарненщини Михайло Леонтійович Бабич про Чорнобиль знає не з чуток. Життя цього стриманого, впевненого, мудрого, доброго та сильного душею чоловіка з очима кольору неба перетнула глибока борозна ядерної епохи. У 21 рік, закінчивши Львівську міліцейську академію, він прийшов працювати до Сарненського відділу міліції, а вже через декілька років, у неповних 25, - потрапив у Чорнобиль. Звістку про відрядження зустрів 18 травня 1986 року, обіймаючи посаду міліціонера патрульно-постової служби у званні страшини міліції. Пригадує, повідомили, що їхати доведеться на Київщину лише на сім днів, ліквідовувати наслідки аварії.

- Нічого особливого у цьому не було, – розповідає Михайло Леонтійович, – хоч здавалось трохи незвично, але аж ніяк не лячно. Ми були молодими й енергійними. Ані страху, ані небажання їхати не було. Ми не відчували небезпеки і не падали духом. Безперечно, мінімум інформації про аварію на атомній електростанції все-таки ширився у формі чуток та здогадів. Проте вирушаючи у складі зведеного міліцейського загону Рівненської області з такими ж товаришами по роботі, достеменно знав, куди саме прямую, виконувати свій обов’язок.

У травні, коли буяли наповнені соком землі трави, а крони дерев тягнулися до сонця, 24-річному міліціонеру здавалося, що всепереможну ходу життя не спинити нічим. Тож повідомлення сприйняв спокійно, без надмірних емоцій, та й будучи працівником правоохоронної служби знав, що накази потрібно виконувати, а не обговорювати.

У Чорнобилі молодий міліціонер разом з колегами вступив на охорону 30-кілометрової зони відчуження, на КПП села Дитятка, 26 днів регулюючи рух автомобілів як із, так і до Чорнобиля, охороняючи відселену територію та оглядаючи кожен будинок у селі, щоб бодай хтось не залишився у небезпечній для життя місцевості.

- Дозиметром контролювали кількість радіації на автомобілях, що залишали територію. Якщо вона перевищувала норму, ми відправляли машину на автомийку. Коли ж і після цього кількість радіоактивних речовин перевищувала встановлені показники, то авто відправляли на спеціалізований майданчик – «могильник». У кюветах та на обочинах дороги перед КПП доводилося спостерігати автомобілі швидкої допомоги, служебки «Волги», приватні «Жигулі», яких не випустили в зв’язку з перевищенням граничної дози опромінення, і їх власники просто залишили, навіть не відігнавши до спеціально відведених місць. З болем дивилися, що на «могильниках» вже стоять вісім автоміксерів-бетоновозців, на базі чехословацької «Татри», пожежні автомобілі, інша спецтехніка, рівень опромінення яких аж зашкалював. Загалом обсяг роботи був великим і досить тяжким. Також ми ходили по селам, опечатували двері й вікна будинків, контролювали, щоб люди не потрапили на заборонену територію, - пригадує сарненчанин.



Тоді кожен усвідомив, що людині, ким би вона не була, потрібно відчувати відповідальність не лише за сьогоднішній день, а й за те, що буде завтра.

- Також я випускав бойовий листок присвячений участі загону в гасінні лісової пожежі в зоні відчуження. Тепер він, оформлений моєю рукою, є частиною невеликої виставки у Рівненському музеї МВС, - розповідає Михайло Бабич.

Ця музейна експозиція увічнює пам'ять тих людей, хто, ризикуючи власним життям та здоров'ям, приборкував наслідки Чорнобильської трагедії.

– Не страшно було?

– Ні. Радіації ж не відчуваєш на смак, на дотик, навіть поглядом неможливо окинути. Лише дуже жарко було. Тоді в районі станції стояла 30-градусна спека, і великі спеціальні автомобілі поливали дороги водою, тому вони завжди були мокрими. Зовсім не страшно, навіть інколи цікаво, якщо можна так сказати. На той час саме достигала полуниця. У селах вона була дуже велика й червона. І ми з цікавості, чи можна відчути якусь різницю у смаку, бо вона ж опромінена радіацією, куштували її, звичайно, в невеликих кількостях.

Бойові машини і маса військових, немов на полігоні, армійські умови проживання, сухий пайок, захисні костюми й пелюсткові респіратори – саме таку картину малює дотепер його уява, коли йдеться про ліквідацію наслідків на ЧАЕС. Їх ніхто не запитував, чи хочуть вони їсти й спати. Працювали цілодобово без вихідних і святкових. Та все-таки і в цих практично нелюдських умовах для життя Михайло Леонтійович зберіг у собі силу і почуття, запам’ятовував як страждали рослини, тварини, і, головне, люди.

- Пам’ятаю, як у перші дні після приїзду до нас прибився кіт. Його не можна було ніяк прогнати, певне, він втратив господарів, і шукав хоч якогось людського прихистку. Потім ми знайшли в одному з дворів гуску. Отримавши велику дозу радіації, вона, ледь жива, продовжувала висиджувати свої яйця. Ми пожаліли її, і ще довго носили пташці воду та їжу, щоб вона трішки оговталась. Є просто біль і просто біда. Перебороти її можна тільки мужністю, розділити її як особисте, кровне і подолати загальне горе, - уже через роки констатує Михайло Бабич.



У Чорнобилі Михайло Леонтійович зустрів і своє 25-річчя:

- Пригадую, в той день я був на службі, а коли повернувся на базу, то хлопці, що повернулись з нічної вахти, наловили у місцевому ставку карасів, і ми вперше за довгий час їли юшку.

Вибух на ЧАЕС не пройшов безслідно для всього людства, але його наслідки могли стати ще масштабнішими, якби не ті, хто відайдушно боронив нас від впливу шкідливої радіації. Ця трагедія є болючою історією для всього світу і залишається важкою спадщиною майбутнім поколінням. Особовому складу довелося виконувати дуже складну і потрібну роботу.

- Пам’ятаю, як зовсім випадково ми стали свідками лісової пожежі. Маючи лише одну лопату на 12 чоловік, ми підручними засобами швидко кинулись гасити вогонь. Добре, що горіла лише підстилка лісового масиву, і нам вдалось зупинити полум’я. Я запам’ятав уроки Чорнобиля. Пам’ятаю про дисципліну і організованість. Пам’ятаю про минуле. І сьогодні ми маємо задуматися, зробити висновки, щоб це минуле не повернулось ніколи. Ці три тижні багато чого змінили у моєму житті. Після повернення з Чорнобиля ми двічі на рік проходили медогляд, лікарі нам видавали пігулки.

І хоча наслідки катастрофи дотепер пронизують його душу й тіло, він не перестав любити життя. Разом з дружиною Михайло Леонтійович виховує двох дітей, ще довго працював у міліції й отримав звання підполковника, а тепер очолює Сарненське відділення страхової компанії «Провідна» та бере активну участь у житті міста, довірена особа Арсенія Яценюка, керівник організації, що забезпечує місту спокійний сон – «Народна Варта», а також лауреат обласної премії «Гордість Рівненщини 2011» у галузі політики та бізнесу. Він вірить: життя переможе. Адже навіть чорнобильська земля повертається до життя всупереч похмурим пророцтвам. І колись, через років 200-300 (саме стільки, переконують учені, необхідно часу, щоб радіонукліди перетворились у безпечніші хімічні елементи) зона відчуження стане придатною для життя прийдешніх поколінь, які навчаться жити без атома.



Спливатимуть роки, але в пам'яті кожного українця назавжди залишаться свіжим рубцем спогади про чорнобильський апокаліпсис і ми ще не раз будемо повертатися до подій весни 1986 року. Адже для когось вона стала останньою, для когось - перекреслила всі сподівання на щасливе і безхмарне майбуття, для когось навіки зруйнувала мрії, які вже ніколи не втіляться через незадовільний стан здоров'я і фізичну слабкість.

Не повернеться час. Грізними великими краплинами він тікає від свого хазяїна. Були моменти щастя, горя й суму. Інколи хочеться опинитися в минулому, часом виправити його. А буває навіть і так, що складні життєві ситуації примушують кардинально звернути свій погляд, або просто залишити все як є, стерти з пам’яті чи навіки залишити глибоко в душі.