Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення

09.05.2013, 09:56

Любов, народжена під кулями - історія кохання рівнян з часів Великої Вітчизняної війни [+Фото]

Через 50 років після весілля

Пам'ятаю, ще дитиною питала у бабусі, як вона познайомилася з дідом. Вона тоді заплакала. Мені, тоді першокласниці, і на думку не спадало, що тоді на дворі повним ходом йшла Друга Світова Війна.
Йшов 1942 рік. Західна Україна, звідки я родом, перебувала в той час у владі Австро-Угорської імперії. Німці були всюди. Молодий хлопець Степан давно примітив красуню Надю. Будинки їх знаходилися неподалік, потрібно було лише перейти поле. Але зустрічатися вдень не дозволяли суворі батьки, а вночі селище патрулювали солдати. Щоб побачити кохану, Степан без роздумів перетинав велике поле поповзом. Не раз потрапляв під обстріл, але завжди залишався цілий.

- А дід воював? - запитала я.

- Ні, дідусь працював на залізниці і отримав «бронь». - відповідала бабуся. - Біда з тими вояками. Німці тоді вважали ці землі своїми, всіх стріляли без розбору.

- Як, вони вбивали? - не могла я тоді в таке повірити.

- Так, вбивали. - сумно відповідала бабуся. - Батька мого вбили, прадіда Федора твого. Він теж працював залізничником. Партизани пустили під укіс німецький ешелон, і розлючені солдати стріляли у всіх, кого бачили. Я тоді на молочарні була, бачу, тітка йде поруч з возом, а на возі лежить тато. Зрозуміла все відразу, кинулася з кулаками на німецьких солдатів, які неподалік стояли. Вони виправдовувалися «Найн, найн, це не ми, ми не вбивали твого батька!». Тітка боялася, що і мене розстріляють. Але ні, вони тільки вибачалися і казали, що не винні, що там інші солдати були.

фото з родинного архіву
фото з родинного архіву


Так в 18 років бабуся залишилася сиротою. Її рідна мати, моя прабабуся, померла ще раніше, і батько взяв до себе прабабусиного рідну сестру з дочками. Чоловіка бабусиної тітки теж убили на війні. Мачуха намагалася замінити матір Наді, завжди її підтримувала і допомагала.

Тим не менш, Степан і Надія зберегли світлі почуття і 28 січня 1944 одружилися. У той час почалася битва за звільнення західноукраїнських земель від німецьких військ. В день весілля, коли молоді з гостями поїхали вінчатися до церкви, почався обстріл. Дорога була неблизька. До обстрілу вони встигли подолати лише половину шляху. Цілу добу вони відсиджувалися по домівках у рідних, боячись потрапити під кулі. Але, мабуть долі було завгодно залишити їх жити.

Весілля відзначали скромно, ні шлюбної сукні, ні багатого столу. Гості дарували їм німецькі гроші, які перестали «ходити» вже через пару днів. Залишилися тільки подарунки. До цих пір у нас зберігається бабусина ваза, датована 1685 роком і старовинна скатертина.

Незабаром Степан з Надією почали будувати будинок. Великий, добротний. Чого варто було викорчувати від чагарнику майданчик в гектар і добути матеріали на сам будинок. Після війни скрізь панувала розруха.

Разом вони прожили 66 років. За цей час дідусь Степан та бабуся Надія виховали чотирьох дітей, дванадцять онуків і п’ятнадцять правнуків.

Бабуся з дідусем завжди любили одне одного. Коли бабуся Надія більше не могла ходити, дід цілодобово сидів біля її ліжка. Тільки перед самою смертю вона зізналася, що була у воєнні роки зв'язковою у партизанів. Коли її не стало, дід Степан зліг сам. Майже не плакав, але тугу його було видно і так. Через два з половиною місяці помер і він. У той же самий день тижня, в той же час.

Мама моя розповідала, що вони їй снилися потім. Що вони разом їм там добре. Напевно, так і є.
Коментарі:

Загрузка...
Останні новини
Новини партнерів