Рівнянка знайшла сестру через 30 років

Пам’ять зберігала нетривалий момент останньої зустрічі, а серце підказувало – прийде час, коли сестри зустрінуться знову…

Лідія Лаврентіївна показує фото, на яких рідня з’їхалася в село на Великодні святкування. Розповідає про кожного члена родини і бідкається: "Через те, що всіх фотографувала, мене немає на жодному знімку". З особливим теплом показує сестру Галину (на головному фото посередині разом з сестрами Ганною та Клавою), бо ж їхній зустрічі передувала тривала розлука.

— Історія наша розпочинається ще в кінці 50-х років. Тоді людям важко жилося, селяни працювали майже на кріпосних правах, кожен був закріплений за якимось колгоспом. Довідки на виготовлення паспортів тоді теж рідко видавали, і це змушувало людей вести осілий спосіб життя, — розповідає Лідія Смирнова. — Нас було три двоюрідні сестри: Клава, Галина і я — Лідія, ми всі одного року народження, ходили в один клас. А коли закінчили десять класів, почали думати про майбутню професію. Перспектив, зрозуміло, було не так і багато: або полоти буряки, або йти доглядати телят, щоб потім стати дояркою. Ми ж дівчата розумні були, любили співати, читати, тому і шукали засоби, щоб втекти з села.

— Батьки змогли домовитися в сусідньому селі про дві довідки на виготовлення паспортів — мені і Галині, — продовжує жінка. — І з новими паспортами ми поїхали до маминих братів в Оршу (Білорусія). У нас не було професійної освіти, тому вирішили вступати до училища. У місті були м’ясопереробний та текстильний комбінати, для яких готували працівників. Спочатку пішли в текстильний, хотіли стати ткалями. Але коли принесли документи, то пояснили, що це престижна професія і групи всі вже заповнені. Виходу не було – пішли на м’ясокомбінат, думали підемо на фасувальників, але і там місць не було. Єдина група, в якій були вільні місця – убійники тварин.



— І що, ви на це погодилися? Молоді дівчата вбивали тварин? — дивуюся.

— У нас вибору не було — або здавати документи, або повертатись назад у село. Повертатися нам не хотілося, тому готові були йти й на убійників. Але нам пощастило — звільнились два місця у групі ткачів, і нас із сестрою взяли. Часто думаю: а як би склалася доля, якби не поїхали, якби нас не взяли? — розмірковує уголос Лідія Лаврентіївна. — Згодом Галя познайомилася з московським майстром, який займав керівну посаду на тамтешньому льонокомбінаті. Ми тоді й не думали, що він може звернути увагу на бідну українку, тим паче він на той час вже два роки зустрічався з дівчиною, до речі, її теж звали Галина. Цікава історія була, коли майстер вперше прийшов до нас у гуртожиток. Він нікого не попереджав, зайшов побачити Галю, але наші хлопці "чужих" не пускали, тому додому майстер пішов з синцями. Але після цього він не злякався, запрошував кудись гуляти, а в гості не приходив. Зустрічалися вони півтора роки, потім одружилися, народився син… А далі Галининого чоловіка переводять до Мінська й вони переїжджають. Я ж повертаюся в Україну, закінчую інститут, працюю в обласній бібліотеці для дітей. Ми хоч і були далеко одна від одної, але постійно писали листи. А в середині 80-х мені випала можливість поїхати до Мінська у рамках культурної програми працівників бібліотеки. Саме тоді й відбулася наша остання зустріч з сестрою… На довгі роки наш зв’язок перервався. І то через грошові проблеми, то через брак часу не мали можливості розпочати пошуки одна одної. Три роки тому я почала шукати сестру через інтернет, перерила всю базу… Думала, що їх дані можуть бути засекречені, бо чоловік Галини працював у міністерстві. Потім приходили думки: а хто знає, чи вона взагалі жива...

— А вона вас не намагалася знайти? — питаю Лідію Лаврентівну.

— Галка (так ще з дитинства Лідія звикла називати сестру — авт.) почала мене шукати, як вийшла на пенсію. Спочатку вирішила звернутися у "Жди меня": написала листа, але їй відповіли, що у Рівному такої немає. Наступний крок — звернення в адресне бюро Рівного, але тут зробили ще простіше — не відповіли. Остання надія — написати в село, можливо, там хтось має хоч якусь інформацію. І це спрацювало — хтось зі старожилів пам’ятав нашу родину за прізвищем батька і принесли листа нашій сестрі Клаві. Коли ж я про це дізналася, одразу ж написала лист-відповідь, в якому вказала всі електронні адреси і контакти. І нарешті одного дня внучка каже мені, що по скайпу дзвонить хтось із Білорусі. Я ж одразу ж зрозуміла, що то точно Галя. Того вечора сусіди не могли зрозуміти, що у нас тут коїться, — посміюється Лідія. — Коли побачили одна одну на екранах, кричали, галасували. Тем для розмов безліч, всього за стільки часу і не можна переговорити. Я запросила її до нас на Великдень — вона приїхала.

Побачитися через стільки років — це щось неймовірне, ми поїхали разом в село, зустрілися з ріднею. Це велика радість — зустріти свою рідну людину, коли виросли діти й онуки, повмирали багато близьких і рідних... Коли зустрічаємось, не говоримо про проблеми, а думаємо лиш про одне — щоб більше ніколи не розлучатися.

"Рівненська газета" № 25 від 20 червня 2013 року