Очевидиця затримання у Рівному терористів, яких ловила поліція трьох країн, вперше розповіла як усе було насправді [+ІНТЕРВ'Ю]

Тамара Максимова із села Великий Житин Рівненського району, ще 18-річною дівчиною, опинилася під дулом пістолета у терористів. У 2002 році вона працювала кухарем у кафе "Сюрприз" на околиці міста. Саме там генерал-майор Анатолій Француз затримував грабіжників німецького банку.

Ця історія прогриміла на весь світ. Через 11 років після подій, що стали основою для сценарію серіалу “Європейський конвой”, який 2003 року демонстрували на телеканалі “Інтер”, Тамара Максимова розповіла вперше розповіла про них. Ексклюзив від очевидиці зтримання терористів — для читачів “ГАЗЕТИ”.

Другого квітня 2002 року поліція німецького міста Wrestedt зафіксувала виклик — напали на відділення банку. Артур Фішер, Андрій Кремер та Віталий Герт в масках та зі зброєю вдерлись до приміщення банку. Погрожуючи пістолетом, злочинці захопили в заручники двох працівниць банку, прихопили 240 тисяч євро і рвонули з місця на автомобілі марки "Сіат".

Далі події розвивалися, як в американському бойовику. За терористами погналися поліцейські машини та вертоліт. Проте стріляти вони не могли: у машині сиділи дві перелякані заручниці. Так злочинцям вдалося перетнути німецький кордон, а згодом і польський.

У Польщі одній з заручниць дивом вдалося втекти, а з іншою зловмисники помчали до України. Спецслужби двох країн так і не змогли затримати грабіжників...

Машина з терористами, що мчала по трасі Ковель - Київ, наближалася до Рівного. Закінчувався бензин, і необхідно було заповнити бак. Злочинці зупинилися на заправці поблизу кафе "Сюрприз". Туди з’їхались спецпідрозділи "Альфа" і "Беркут". Їх оточили репортери всеукраїнських та зарубіжних телеканалів. Терористам втрачати було нічого — вони погрожували вбити заручницю.



Саме там, у центрі подій, опинилася Тамара Максимова. Пригадуючи ті події, жінка каже, що у неї досі мурашки по шкірі.

— Був звичайний робочий день, ми спокійно працювали, телевізор не дивилися, тому навіть не здогадувалися ні про пограбування, ні про погоню, — розповідає Тамара Максимова. — Ми зовсім нічого не знали про події, за якими спостерігав увесь світ. В обідню пору у кафе було тихо, відвідувачів не було. Зненацька до нас зайшов чоловік у цивільному і наказав звільнити приміщення. Ми не розуміли, що відбувається. Ніхто нічого не пояснював. Персонал відмовлявся залишати приміщення, але людей буквально витурили. Поки я зачиняла двері, невідомий чоловік попросив мене залишитись, зробити кави та бутерброди і віднести терористам. Усе відбувалося як в тумані, я навіть не встигла злякатися. У той момент мені здалося, що всі вони там бандити. Я віднесла їжу до машини.

Терористи відчинили дверцята і наставили на мене автомат. У салоні автомобіля я помітила дівчину. Вона сиділа вся в сльозах і трусилася. Досі пам’ятаю її так, ніби це було вчора. Вона щось мені говорила по-німецьки, але я її не розуміла. Я поклала тацю з бутербродами на підвіконня позаду, як наказали бандити, і відійшла.

Тодішньому начальнику УМВС у Рівненській області Анатолію Французу вдалося вмовити терористів сісти за стіл переговорів. Виявилося, що в одного з бандитів у той день був день народження. Пізніше Анатолій Француз розповідав пресі:

— Я запропонував терористам відпустити заручницю, а замість неї взяти мене. Проте вони не погодились. Я сів до машини, на мене направили пістолет. Вони були дуже напружені, один з них постійно зривався та втрачав самоконтроль. Я дав їм зрозуміти, що не боюсь загинути. Це дало можливість продовжити діалог. Говорили ми багато про що: про життя, про Бога, про душу. Незабаром вони зняли маски і я побачив зовсім молодих хлопців, що годяться мені в сини.

Зрештою, терористи погодились на пропозицію генерала зайти в кафе і продовжити розмову там. Потім вони відпустили заручницю. І зрештою — здали зброю.

Тамара Максимова розповідає: коли все було позаду, її начальник одразу відпустив з роботи відпочивати.

— Не пам’ятаю, як їхала у маршрутці, як потрапила додому. Я все ще не могла прийти в себе. Вдома брат дивився телевізор, і якраз показували новини про всі ці події. Я сказала брату: “Дивися, це ж я — та дівчина, яка носила їм бутерброди”... Мати і брат одразу кинулися мене заспокоювати.

Уже наступного дня очільник рівненської міліції запропонував дівчині вивчитися на міліціонера. Після недовгих роздумів вона таки погодилася. І ось уже одинадцять років, як працює правоохоронцем.



— Я не шкодую про такий вибір. Це зараз я вже розумію, що тоді все могло закінчитися по-іншому. Терористам не було вже чого втрачати, вони і мене могли взяти в заручники, могли бути жертви. Але, напевно, це доля, що так кардинально в один день змінилося моє життя.

"Рівненська газета" №43 від 24 жовтня 2013 року