Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення


Затишок
30.04.2014, 14:54

Рівненщина: жінка довгий час приховувала, що була зв’язковою УПА

Зв’язкову УПА Оксенію Рощик у 1944-ому заслали до Караганди. Комунікувати з нею надзвичайно складно через стан здоров’я, часткову втрату слуху та зору. Цей матеріал – лиш фрагмент сповіді самотньої жінки, яку 10 років називали “номером 501”.

Україно, рідна ненько,
Як я тебе покохала,
Я для тебе, рідний краю,
Все, що мала, то віддала...
Віддала волю, віддала долю,
Віддала літа молоді,
Як на те буде потреба,
То й життя віддам тобі.

Такими віршованими рядками починає свою розповідь мешканка Білятич, що на Сарненщині, Оксенія Рощик. Жінка плаче. Плаче постійно, коли згадує подібні вірші. Їх вона знає надзвичайно багато. Навіть надто багато. У пам’яті виникають образи минулого. Але пані Рощик нічого не боїться. Хіба що того, як помре. Хотіла б, щоб це було легко. За своє життя бачила не одну жахливу смерть. І благодаттю вважає, коли Бог посилає швидку та безболісну.

Щоправда, мені з продавцем білятицького магазину Оленою Сусід і жителькою села Марією Морозюк, котрі допомогли спілкуватися з жінкою, довгий час довелося пояснювати, з якою метою і чому ми прийшли. Вона не йняла віри, що з добрими намірами, аж допоки не впевнилася, що живемо неподалік і що навіть нашу рідню вона пригадує.



Рівненщина: чоловік самостійно збудував оригінальний трактор

– Всю свою молодість і юність я віддала за рідну землю, – витираючи краєчком хустинки вологу на очах каже Оксенія Рощик.
Жінка живе сама. Усі пільги, які має від держави, – преференція на сплату електроенергії та пенсія, яку заробила ціною власного здоров’я. Чоловік помер 12 років тому. Час від часу доглядають за бабусею, що вже не може самостійно пересуватися, односельці. Коли стан здоров’я поліпшується, пані Оксенія ще якось дає собі раду, а от вже коли гіршає, потребує когось поруч.

– У нашому селі було семеро таких як я. Зараз одна лишилася. Інші померли. Але так ніхто й не згадує про те, що, можливо, треба було б надати якусь підтримку. Хоч би стріху підлатати, бо протікає. Хтозна, довго мені ще жити чи ні. Це вже як Бог вирішить. Але ж ні про що більше не прошу. Хіба про таке, – хвилюється жінка, – ніхто нас не згадує. Нікому ми не треба.

Батька Оксенії Рощик, що був родом із сусідньої Орв’яниці Дубровицького району, під час війни вбили прямо в будинку. Хто це зробив, жінка точно не знає. До того ж, вагається розповідати більше. В ті часи її настільки залякали, що досі боїться сказати щось не так. Коли ще раз переконуємо, що ми з добрими намірами, невпевнено продовжує. У січні 1944-го з Білятич до районного НКВС забрали 16 селян, звинувачених у сприянні повстанському рухові. Арештованих вели до райцентру практично босими, незважаючи на лютий мороз і сніги. Через деякий час п’ятнадцятьох відпустили. На допитах залишилася лише 19-річна Оксенія.

- Слідчий чинив дуже жорстоко. Натягали спеціальну гамівну сорочку, щоб не можна було не те, що поворухнутися, а й навіть дихати. Били немилостиво. Пальці у дверях чавили, що аж все тіло тремтіло. Неймовірний біль. То був ще воєнний час. Тепер у мирному світі таке коїться, що Боже бережи, а тоді ж взагалі напасть. Одно слово, я думала, що не доживу до кінця слідства. Від побоїв усе тіло було в синяках і ранах. Страшно подумати! Але ж якось я їх переживала. Хоч був час, що й ворухнутися сил не мала, не те що звестися. Спершу боліло немислимо. Але згодом я звикла, – продовжує пані Рощик. – Це ж як моторошно, коли звикаєш до болю, коли він стає твоєю суттю, коли розумієш, що життя без нього уже не що інше, як смерть.

Єнотоподібні собаки у лісах Рівненщини: нові подробиці

Після допитів у Сарнах Оксенію Рощик перевели в Рівне, де вона провела 4 місяці в ув’язненні. Суду чекала довго. Не могли знайти свідків, аж допоки не привели підставних. Військовий трибунал засудив до 10 років заслання. Але Оксенії довелося ще трохи зачекати, доки остаточно сформували потяг у Сибір. Арештовували всіх підряд, бо залишалося багато вільного місця. Коли вже мали відправлятися, привезли ще декілька бригад засуджених із Дубна. У потязі пити не давали. А спрага мучила така, що аж язики шерхли. В’язні дедалі більше зневірювалися у своєму майбутньому. Вагонами ходили вартові й стукали молотками об решітки: “Бульбаші (себто бандерівці), замовкніть”. Якось хтось із засуджених почав кричати: “Води!”.

- Це був крик, якого раніше ніхто не чув. Наче одержимий кричав. Так нестерпно було те чути, що ми й собі підхопили вигуки. Окрім того, сподівалися, що з того може ще щось і вийти. Галасували так сильно, як тільки могли, як дозволяли наші можливості. Врешті почули. Принесли воду. Але стільки, що й половина не могла б напитися. Усі, наче скажені, обсіли ті чотири відра. На вагон людей лише чотири відра! Мені якраз ковток і лишився.

Зрештою, ув’язнених привезли на станцію “Магадан”. Одначе через недовгий час знову завантажили у вагони і транспортували до Караганди. Тут “вороги народу” мали відбувати терміни. У кожного вони були різні. Але всіх об’єднувало одне – жага до життя, а ще – номери, якими позначали ув’язнених. Оксенія Рощик (№501) пам’ятає, як їх залишили просто в лісі, бо жити не було де. Після вирубки лісу люди мали ночувати на місці роботи. А на дворі ж зима! Лютий мороз. Щось краще, ніж розводити багаття і спати прямо на тих же дровах, які заготовляли, годі було й шукати. Годували мерзлою бруквою, цвілими сухарями й головами від тюльки... Але діватися не було куди. Вихід лише один – або змиритися й плекати надію, або загинути, перш ніж встигнеш відкрити вуста для протесту.

Єдиний, хто з рідні зостався в Оксенії Рощик, – мама. Вона сама лишилася на батьківщині. Бідувала. Проте для доньки щось вислати постійно знаходила. 95 посилок отримала донька від матері. І хай навіть там не було нічого особливо, бо не мала можливості (і Оксенія це розуміла), але 95 раз вони зігрівали молодій українці серце, пробуджуючи надію на майбутнє, даруючи віру, що тебе хтось чекає, що є для чого жити.
– Можливо, ви бажаєте щось сказати суду?
– Так, у мене є що сказати... Дякую... вам.
– А за що ж ви дякуєте?
– За ваші труди. За те, що поклали мене в конверт і запечатали.

Поради рівнянам: як побороти авітаміноз [ІНФОГРАФІКА]

Такий діалог відбувся між 19-річною дівчиною і суддею, який оголошував вирок. Оксенії Рощик “приписали” 10 років виправної колонії. “Своє” відсиділа, як-то кажуть, від “А” до “Я”. Звільнили в 1954 році на свято Трійці. Пані Оксенія пам’ятає той день, як щось неймовірне.

– Пригадую, як почали вже поступово звільняти з різних республік в’язнів. Українців – в останню чергу. А моя справа все не надходила. Аж одного дня (добре пам’ятаю, що то був другий день світлого празника Трійці) мене покликали й сказали, що можу їхати, куди хочу. До 10 років не досиділа два місяці. Не дай, Боже, вам, дітки, бачите те, що пережила я. Живіть на мирній землі, – завершує пані Рощик.

Жінка стомилася. Їй важко згадувати минуле. Коли торкаєшся до нього, неначе знову відчуваєш той біль, якого тобі завдали. Саме через втрату здоров’я на засланні Оксенія Рощик не могла мати дітей. Проте чоловік нічим не дорікав. Він співчував дружині. Разом прожили щасливе подружнє життя. Рада пані Рощик, що хоч на стільки, але знайшлося в Бога для неї щастя.

P.S. Ми не перші, хто приїжджає записувати історію до ветерана визвольного руху. До цього вже робили декілька відеозаписів її розповідей про участь в УПА. Таку історію неможливо забути, а тому всі розповіді вийшли хвилюючими. Проте помітно, як пані Рощик переживає, щоб використали їх із добрими намірами. Декілька років тому коштом Київської міської організації «Спілка Української Молоді в Україні», в котрій почули про клопоти пані Рощик, придбали слуховий апарат, який подарували ветеранові. Щоправда, коли ми завітали до героїні нашої розповіді, з’ясувалося, що вона слуховим апаратом не скористалася. Сказала, що вже давно викинула його (через це комунікувати з жінкою нелегко). Причини дізнатися так і не вдалося.
Коментарі:



Останні новини


Новини партнерів