Війна на сході – очима сина рівнянина Сергія Пандрака, який втратив ногу в бою під Луганськом [ЧАСТИНА 2]

8 серпня з Луцька прибуло ще п’ятеро побратимів, і таким чином у батьковому відділенні було вже 16 бійців. Із 8 по 11 серпня батько вивозив своє відділення в район міста Металіст (10 км від Луганська), його воїни пристрілювали отриману зброю, вивчали тактику-стратегію вуличного бою (хоча перед поїздкою на війну всі бійці упродовж трьох місяців проходили вишкіл у військових таборах біля Рівного, Новограда-Волинського та Вінниці).

Рівненський військовий госпіталь приймає благодійну допомогу

12 серпня батальйон «Айдар» знову вирушив у бойовий похід. Цього разу бойова задача була такою – вибити терористів з населеного пункту Хрящувате (Краснодонський район Луганщини), закріпитися в ньому, перекривши трасу М04, і не дати можливості терористам, які знаходяться в Луганську, отримувати «гуманітарну допомогу» з Росії у вигляді танків Т-90 і реактивних систем залпового вогню БМ-1 «Град». Під час цього походу вночі з 12 на 13 серпня, командир батальйону віддав наказ особовому складу заночувати в українському селі (місцевих жителів там вже не було). Батько разом зі своїм відділенням розмістився в якійсь старенькій хатині, але оскільки хата була невеликою, деякі бійці ночували всередині, а решта – на вулиці. Батько також ночував на вулиці – розстелив на землі бронежилет, спальний мішок, праворуч від себе поклав автомат, а в лівій руці за пазуху заховав гранату, і так заснув. Пригадує, вночі прокинувся від того, що над ним стояло три тіні. Невідовий запитав: «Ты кто такой?». Батько у відповідь: «А ти хто такий?». Невідомий: «Я у тебя первый спросил», і «передьорнув» затвор на автоматі. Батько: «Я – Айдар», і витягнув гранату з кишені, заздалегідь «видьоргнув» чеку з неї. Невідомий: «Понятно. Свободно?» Батько: «Ні. Зайнято». Невідомі розвернулися і пішли. Ось така історія, так і не відомо, хто це був – свої чи чужі.

Війна на сході – очима сина рівнянина Сергія Пандрака, який втратив ногу в бою під Луганськом [ЧАСТИНА 1]

13 серпня вранці батальйон підійшов до населеного пункту Хрящувате. По наших бійцях відразу почали стріляти ворожі снайпери, які засіли у чотирьох будинках. У цьому бою від пострілу снайпера у сонну артерію загинув молодий хлопець – кулеметник другої роти. Наші танки розстріляли ці будинки і знищили ворожих снайперів, далій почалися вуличні бої за кожний будинок. Загарбники відступили, понісши втрати у живій силі і бронетехніці. Друга рота «Айдару», а це 68 бійців (разом із батьковим відділенням), а також три танки і три БТРи, отримала наказ зайняти оборону на великому перехресті у цьому населеному пункті, і унеможливити прорив важкої бронетехніки і сепаратистів з РФ. Наші танки і БТРи «окопалися» на цьому перехресті, батькове відділення було поряд з одним із наших танків і тримало оборону з однієї зі сторін. Частина бійців другої роти зайняли бойові позиції у будинках, що знаходилися поряд. Три рази була спроба прориву через це перехрестя ворожих танків і бронемашин. Друга рота «Айдару» героїчно відбила ці атаки. Недаремно в «айдарівців» є приказка: якщо в десантників – «Ніхто, крім нас», то в «айдарівців» – «Ми – перші, а за нами – десантники».



У Рівненському госпіталі лікується близько 100 рівненських військових

О 19.30, як розповідає батько, над їхніми позиціями почав літати ворожий безпілотник на висоті 4 км над землею. На жаль, зенітка, яка була при батальйоні, вийшла з ладу, тож збити безпілотник не було можливості. І відразу через декілька хвилин по позиціях, яку займала друга рота, з РФ загарбники почали вести вогонь з реактивних систем залпового вогню БМ-1 «Град», а зі сторони Луганська почали «бити» чотири 120-мм міномети, терористи почали обстрілювати їхні позиції з автоматів. Як розповідає батько, перші снаряди від двох перших залпів впали дещо правіше від них, треті снаряди з третього залпу – вже ближче, а ось четвертий залп батько просто не почув – це означало, що снаряди летять просто на них. Батько притиснувся спиною до танка, танк був повернутий баштою до Луганська, перед батьком на бруствері лежала його снайперська гвинтівка Драгунова СВД (тому що він виконував роль не тільки командира відділення, а й снайпера), в його правій руці був автомат, батькові побратими були поряд в окопі на відстані 5 м від нього. Від загибелі батька врятувала інтуїція і Господь Бог, тому, що встиг припасти на праве коліно і снаряд з 120-мм міномета потрапив не в його тулуб, а в коліно лівої ноги. Другий снаряд відразу вбив навідника танка, який стояв поряд на відстані 2 метри від батька. Батько впав на спину, лівої ноги вже практично не було. Хлопці з батькового відділення відразу перев’язали йому поранену ногу і під шквальним вогнем противника відтягнули його на 100 метрів до швидкої допомоги. Батька поклали в одну зі швидких. Фельдшер ще раз перев’язав джгутом ногу, тим самим зупиняючи велику кровотечу, і вколов протишоковий американський укол, адже поранений міг просто померти від больового шоку. Швидка на великій швидкості помчала у бік Луганського аеропорту, де розміщувався польовий військовий госпіталь. Поки швидка туди прямувала, її двічі намагались підбити з гранатомета терористи... Фельдшер, який супроводжував батька, постійно з ним говорив, тим самим не даючи йому можливості «відключитися», але через деякий час батько все ж втратив свідомість...

Батальйон «Горинь» отримав 8 рацій, приціл, ліки та балаклави від волинських волонтерів [+Фото]

Що було далі — я вже розповідав: батько був фактично «грузом 200» – коли в реанімобілі підключили всі системи життєдіяльності, електроніка не показала ознак життя. Але одна із медсестер ручним тискоміром «нащупала» у батька тиск 60/20... Далі — операція у Харківському військовому госпіталі, ампутація лівої ноги. Зараз батько у Київському центральному військовому госпіталі на лікуванні, переніс вже чотири операції, помаленьку йде на поправку.
Після батькового поранення друга рота «Айдару» в повному оточенні утримувала перехрестя з 13 серпня по 24 серпня, втративши при цьому 18 побратимів вбитими і більше 30 пораненими. З оточення «айдарівцям» допомогли вийти десантники з 80-ї бригади, які прийшли їм на допомогу після одинадцяти днів важких боїв.

Зараз, коли батько проходить лікування, у нас є можливість більше спілкуватися один з одним, він розповідає мені про «айдарівців», мужність і відвага, яких просто вражає. А я насамкінець хочу просто від щирого серця подякувати тим небайдужим людям, які, дізнавшись про батькове поранення, допомагають нашій сім’ї. І сказати, що перемога буде за українським народом. Вічна пам’ять і вічна слава героям.