Ми у Facebook
04.12.2014, 17:00

Волинь: між трьома епохами [+Фото]

4 грудня 75 років тому указом Президії Верховної Ради СРСР у складі України були створені Волинська та Рівненська області. Що ми знаємо про Волинь у період між 1918 і 1939 рр., тобто в час її перебування у складі Другої Речі Посполитої (Польської Республіки)?

Історія Волині, безперечно, грандіозна. Характер землі формувався на різних історичних етапах під впливом різних цивілізацій і персоналій. Однак, літопис нашої землі настільки багатий, що навіть досліджені пласти її історії не помістяться у декількох томах.

ВОЛИНЬ (давньорус. Волыньска земля, Словеньска земля, Волинська земля, Велика Волинь) — давньоруська історична область, історично-географічний край у басейні південних приток Прип'яті та верхів'ях Західного Бугу (його правих приток), у північно-західній частині сучасної (з 1991 р.) України. Розташована між Поділлям на півдні та Поліссям на півночі, Західним Бугом на заході і верхнім Тетеревом та верхів'ями Ужа на сході. Охоплює сучасні Волинську та Рівненську області, західну частину Житомирської та північну частину Тернопільської та Хмельницької областей. У ширшому розумінні до Волині можна зарахувати південну частину Берестейської області Білорусі і східну частину Люблінського воєводства Польщі. Назва "Волинь" як означення території вперше з'явилася у літописі 1077 року. Деякі історики вважають, що назва походить від міста "Велинь" або "Волинь", про яке згадують давні літописи.


Тема історичної Волині зараз надзвичайно актуальна. Її досліджують історики, краєзнавці, фольклористи з багатьох країн світу. Ми спробуємо описати Волинь між трьома епохами, важливими для її становлення — часом залежності від Польщі, перебуванням у складі СРСР та, зрештою, територіальну Волинь як землі Незалежної України.

Отож, якою була Волинь у період між 1918 і 1939 рр., тобто в час її перебування у складі Другої Речі Посполитої (Польська Республіка)?




ВОЛИНЬ У 1918-1939 РОКАХ

У ці роки 70% населення Волині складали українці. Після Першої світової війни (згідно з умовами Ризького миру) територіальна Волинь де-юре стала частиною Польші, хоч де-факто належала до неї ще з 1919 року.

Адмініструванням займався так званий Zarząd Cywilny Ziem Wschodnich (ZCZW, Цивільна управа у справах Східних земель) аж до часу створення окремого Волинського воєводства з центром в історичному Луцьку (1921 р.) Воєводство існувало до часу розпаду Другої Речі Посполитої Польської.
Архівна статистика свідчить, що 87% мешканців воєводства були жителями села. Зокрема, про життя "na wsi" (укр.-в селі) розповідає мешканка Сарненщини, 84-річна Катерина СВИРИДОН. Вона народилася у 1929 році, у дев’ятирічному віці втратила батька, залишилася із матір’ю, сестрою, двома молодшими братами. Згадує, як за часів панування Польщі два роки навчалася в школі, перейшла якраз у третій, але коли прийшла радянська влада, учнів перевели назад до другого класу.

За Польщі всі уроки викладалися польською, лише один був повністю українським, мав на меті закріпити певний рівень знання української. Але Катерина навчалася старанно і навіть добре володіла польською. Бувало, листи цією мовою людям читала. Пам’ятає, що польський elementarz (“Буквар”) коштував півтора злотого, на той час це були гроші. Та мати із сестрою купили їй книгу, отож дівчинка практично завжди ділилася нею з тими, у кого не було. Інколи допомагала друзям освоїти деякі правила. Дуже любила читати. Тому вчитель час від часу, коли траплялася нагода, давав дівчинці польську газету чи якусь "худеньку" книжечку — художня література була в дефіциті.

Катерина Свиридон згадує, що найтяжчим було закріпити в пам'яті польське письмо — адже пишуть вони латиницею, до того ж із використанням деяких власних, "полонізованих" звуків і знаків. За часів Другої Речі Посполитої значна кількість чоловіків з числа молодих відбувала службу в лавах польської армії. Їх називали "жолнєжами" (пол. żołnierz - cтроковик військової служби).



Дещо більший досвід життя на теренах Волинського воєводства у 91-річної Любові КОТИСЬКО, яка має 17-х онуків та 23 правнуки. До сих пір знає чимало віршів та фольклорних пісень не лише польською, а й українською та білоруською мовами. На покуті в будинку старожила вісять давні ікони. Одна з них, прикрашена синьоцвітним рушничком, виглядає як древній артефакт. Одначе малюнок зберігся прекрасно.

— Це ще з часів Польщі. Давня вже ікона, символічна. Гарно збереглася — каже майстриня. Господиня розповіла багато віршів польських часів, за яких (у 1924 році) народилася.

— Не сказать би, внучку, що нам так добре жилося тоді. Багато було клопотів у сільських жителів. Польські управи намагалися нам свою культуру та віру прищепити, до корінних українців не завжди ставилися добре, пани намагалися нами керувати, що згодом спричиняло немало заворушень. У нас були батюшки, але католицьких ксьондзів теж було немало. Так щоб забороняли ходити до церкви, то ніхто не забороняв, бо нас, українців, було дуже багато. Бувало, підселяли якісь польські сім'ї. В управі новонародженим давали польське громадянство. Але поляки зробили нам сошу (брукована дорога), ми не мали голоду — у 1930-х нам було що їсти. Хоч і треба було тяжко працювати для того, аби мати кусень хліба. Я допомагала у всьому матері, бо годувальника не було. З малих літ почала працювати на городі, у наймах, нянькою. Коли ще батько був живим і часто виїжджав на заробітки, то мала почесний обов’язок — пасти волів (старшій сестрі довіряли корів). На початку 30-их років минулого століття діти ненароком запалили чийсь будинок, виникла страшна пожежа й майже усе село перетворилося на згарище. Згорів і наш дім, — розповідає Любов Йосипівна. Вона після великого вогню пішла в найми до священика.

Пригадує, як спалила в печі перший хліб, як не раз плакала від чужих слів. Скориставшись можливістю, не витримавши важкого наймитського життя, втекла. Бігла, минаючи села, щоб ніхто не помітив, аж доки не втрапила додому. Тоді сказала матері, що ліпше буде голодною, а в найми більше не піде, бо хоче бути тут, з усіма…




Польські історики надають архівні докази того, що воєводство Волинське до приєднання було "сильно відкинуте цивілізаційно", що було результатом попередньої політики Росії. Близько 70% людей складали так звані "analfabeci" (безграмотні). Рільництво складалося з трьохполівки (trójpolówka), що означало поділ землі господарських угідь на три частини — одну засівали озиминою, іншу — яриною, а третя частка залишалася під пасовиська, тобто "відпочивала". У такий спосіб у 20-х роках минулого століття волиняни врожаювали.

Розвиток інфраструктури з тих часів не сильно змінився — польський уряд зіткнувся з проблемами шляхів транспортного сполучення, розвитком мережі шпиталів та навчальних закладів. Одначе, як свідчать статистичні дані порталу "Wołyń naszych przodków" (Волинь наших предків) уже в 1931 році рівень неграмотності серед населення впав на 20%.

Одним з головним чинників зацікавленості Польщі у Волині було її значення стратегічне (зокрема, розміщення на кордоні двох країн і з точки зору мілітарної — мобілізаційні можливості та резерви).



Українське питання на Волині було тісно пов'язане з внутрішньою ситуацією в СРСР і його політикою в Україні. Ця тема, як і виклики українсько-польських стосунків, сформованих і дестабілізованих за час існування Другої Речі Посполитої, є проблемною темою, що не втратила актуальності і до сьогодні.

Поляки є слов'янською нацією, тісно спорідненою із Західною Україною спільною історією. Однак, є в цій історії сторінки, які писалися кров'ю. Про події, архіви і свідчення військових організацій на теренах Західної України, а також підпільні рухи у часах Другої світової і жахливу трагедію Волинської різні, пов'язаної з польським етносом на теренах Волині, у нас буде окрема розповідь, у якій спробуємо знайти золоту середину між свідченнями польських та українських істориків. Позиції та точки зору можуть змінюватися, але жахлива пам'ять про масовий терор залишається незгасною. Хто і з якою метою творив страшну історію? Що говорять про це відомі історики й пишуть національні архіви? Про це читайте незабаром на шпальтах "Рівненської газети" та на порталі OGO.ua.



Тим часом, якщо говорити про життя окремих регіонів Волині у 1918-1939 роках, то варто подати короткі характеристики деяких повітів.

Волинське воєводство в межах ІІ Речі Посполитої було одним із шести воєводств Cхідних кресів (пол. Kresy Wschodnie, від польського слова "крес" — границя, кінець, край). Польських жителів цих територій, у тому числі репатрійованих до Польщі, часто називають "кресов’янами". Населення Волинського воєводства складало 2 млн 85 тис. осіб. Кількість поляків нараховувала близько 350 тис. осіб. Міст у воєводстві було 22 (містами на той час вважалися поселення, населення яких перевищує 4000 осіб).


Волинь — повіт Дубенський

Займав південну частину Волинського воєводства. Межував з Горохівським, Луцьким, Рівненським, Здолбунівським, Кременецьким повітами. Населяло його 226,7 тис. осіб (станом на 1931 р.), з них 70% українців. Другою за лічбою населення національністю були поляки (34 тис.). Згодом йшли євреї, чехи та ін. На теренах повіту було два міста — Дубно і Радивилів, 12 сільських гмін (пол. gmina - cамоврядна громада мешканців певної території), 354 сільські громади.



Горохівський повіт

Займав південно-західну частину воєводства. Найменший за площею повіт воєводства (1257 км2). Населення - 122,1 тис. осіб (1931 р.). Українці складали 69% населення, поляки — 17,2%. Повіт налічував два міста (Горохів, Берестечко), 7 сільських гмін, 181 сільську громаду.

Костопільський повіт

Займав центрально-східну частину Волині. Межува з Луцьким, Сарненським, Рівненським повітами. На Костопільщині пролягав державний кордон Речі Посполитої з СРСР. Населення повіту складало 159,6 тис., з них 105,5 тис. українців та 35 тис. поляків. Повіт мав 2 міста (Костопіль, Березне), 6 сільських гмін та 233 сільських громади.

Ковельський повіт

Центрально-північна частина воєводства Волинського. Найбільший за площею повіт воєводства (5,682 км2). Межував з Сарненським, Луцьким, Горохівським, Володимерським повітами та Поліським воєводством (Коширський, Брестський повіти). Населення — 255,1 тис.осіб. Українців — 185,4 тис., поляків — 36,7 тис. Решта національного складу повіту складалася переважно з євреїв, німців, чехів, росіян... Повіт мав два міста (Ковель, Ратне), 15 сільських ґмін, 314 сільських громад.

Кременецький повіт

Південна частина воєводства. Межі з Тернопільським воєводстом (Бродський, Зборівський повіти), Дубенським та Здолбунівським повітами, на сході мав кордон з СРСР. Населення — 243 тис. осіб. Українців — 196,2 тис., поляків — 25,8 тис. На теренах повіту було тільки одне поселення в статусі міста — Кременець. Також повіт налічував 12 сільських ґмін і 253 громади.

Любомльський повіт

Північно-західна територія воєводства Волинського. Межував з воєводствами Любельським та Поліським. Населення було найменшим порівняно з іншими повітами Волині (85,5 тис.осіб, українців з них — 66 тис., поляків — 12,1 тис.). На теренах повіту було одне місто — Любомль.

Луцький повіт

Центральний і головний повіт воєводства, один із найменш "українізованих". Населення — 290,8 тис. осіб. 59,2% — українці, 20% — поляки. Чисельність нацменшин — незначна, переважно — євреї. Міста на теренах повіту — Луцьк, Олика, Рожище. А також 13 сільських ґмін, 448 сільських громад. Площа повіту — 4,767 км2.

Рівненський повіт

На заході межував з повітами Дубнівським і Луцьким, на півночі — Костопільським, на заході тягнувся вздовж кордону з СРСР і на півдні сусідив зі Здолбунівським повітом. Населення — 252,8 тис. осіб. Найбільше мешкало тут українців (160,6 тис.) та поляків (37 тис.) Решта — переважно євреї, німці та чехи. Повіт налічував два міста (Рівне, Корець), 9 сільських ґмін та 308 сільських громад.

Сарненський повіт

(з 29.11.1930; до цього часу належав до Поліського воєводства)

Один із найбільших за площею повітів регіону (5, 478 кв.км). Знаходився на північному сході Волинського воєводства. Межував з Ковельським, Луцьким, Костопільським повітами, Поліським воєводств (Пінський і Столінський повіт, нині — Республіка Білорусь). На сході його межі пролягали вздовж державного кордону Польщі з СРСР. Населення Сарненського повіту складало 181,3 тис. осіб (1931 р.). Українців — 129,8 тис., поляків — 30,4 тис. осіб. На теренах повіту знаходилося три міста — Сарни, Рокитне, Дубровиця, 9 сільських ґмін та 172 сільські громади.

Володимирський повіт

Займав південно-західну частину Волинського воєводства. На заході межував з Любельським воєводством (Грубешівський повіт), на півдні з Любомельським повітом, на сході — частково з Ковельським та Гороховським повітами, на півдні — з воєводстом Львівським (повіт Сокальський). Населення — 150, 4 тис. осіб. З них 88,2 тис. — українці та 40,2 тис. — поляки. Повіт мав два міста — Володимир (Володимир-Волинський) і Устилуг, 7 сільських ґмін та 249 сільських громад.

Здолбунівський повіт

Знаходився у південно-східній частині Волинського воєводства. Один із найменших за площею повітів регіону (1,309 км2). Межував з Дубнівським, Рівненським, Кременецьким повітами. Населення — 118,3 тис. осіб. Українців — 81,8 тис., поляків — 17,9 тис. На теренах повіту знаходилося два міста — Здолбунів та Остріг. Повіт також налічував 6 сільських ґмін та 129 громад.

Спеціально для "Рівненської газети". Фото з архівів (родини Бонковичів-Сітауерів і Тадеуша Марцинковського).





На правах реклами