Моє маленьке - ми

З ночі випав найяскравіший за 13 років зоряний дощ. Він падав весь день, як манна небесна. Все рухалося навколо, навіть рослини. І ворони- москвички парами кидали свій хрип. Щось народжувалося, щось вмирало завдяки тому, що воно живе. Зрозуміло було, що природа зараз шепоче і в що одягається. В таку милостиву пору у мене світлів запал, засвічений живим середовищем.

Біля входу в шеститисячний зал «паростки нового часу» розпрямлялися, всміхалися у все своє чоловіче-жіноче єство. Я посміхалася їм у відповідь. В людях відчувалась неймовірна спільність і поступово накопичувалася потужність, яка набувала дедалі більшого поширення. Відразу від дверей вниз, вели сходи широкі і круті. Там же було декілька сходинок вгору. Дійшовши до кінця через два метри наліво я запамятала білий, ефектний рояль, який розташувався в центрі. Ще трохи і рояль заспіває.

Влаштувавшись на своє чудове місце, звідкіля добре був видний інструмент, я опинилася наодинці зі всіма каналами, артеріями, найменьшими частицями, галактиками і їх скупченням. Там, на іншому сидінні сидів мій, тоді ще мій майбутній наречений. Назву умовно його Квітень. В тиші, що наступила, зал почав роботу з системою тонкого тіла. Енергія заповнила собою простір між нами- це нормально. Жовтий колір викликає любов і симпатію. Дивні звуки виринали з тієї непізнаної глибини. Красиве арпеджіо витягнуте з невидимої арфи лоскотало слух. Рояль багато нот підряд співав голосом скрипки. Інколи клавіші дзвеніли басами гітари, віолончелі. І марно свистіли дудки. Зі всіх сторін їх пересвист заглушувався риданнями…

Слухаючи як наш вчитель двома руками здійснює роботу оркестру, я думала, вся матерія, яка представлена в моєму тілі розлетиться кварками. Я спробувала ущипнути себе, але нічого не вийшло. В Коконі Душі своєї кожен по своєму відчував Галактику і тягнув ручки до неї. Розплющувати очі не хотілося, тому що, якщо їх відкрити, то раптом не побачиш найголовніше…

Першим екраном йшов слайд-фільм про великій Всесвіт і з фотографіями землі. Скільки тутешніх років не було б Планеті не бувалою силою відрізняється ця Жінка, тривалість її життя не обмежується ніяким часом. Були ті, що йдуть за руку - мама, тато і дитина… Я. Ти. Ви. Ми- всі у рівній мірі є створеннями рук Творця Всевишнього, не тільки його вага ( згусток Енергії) в нас, ми самі - Він. Тої миті мені відкрилася ще одна межа спілкування з собою. Було враження, ніби по моїй руці хтось водить долонькою своєї руки і тут потрібно скоріше запустити своє велике бажання на виконання в інформаційне поле Всесвіту.

Навіщо наші думки звивалися між собою, закручувалися у спіралі, я не знаю? Але з точністю до 10 в мінус 43 ступені секунди все, що і він і я вважали майбутнім вже відбулося. До того ж із точністю після десятичної коми його думки і відчуття відповідали моїм. І отак я йшла, йшла, наближалася до чогось, іноді, навпаки віддалялася… По дорозі то тут, то там зупинялася спотикаючись об свої думки. Але рух, не припиняючись, був направленим… Туди, куди він йшов, там сонце не хотіло сходити. Він йшов сам не знаючи куди. Одна стежка повертала кудись убік, інша втрачалася в гущавині буряну і була протерта до землі. А тут, припавши губами до берези, він пив сік і просив пробачення у цього дерева, у цього лісу. Йому доречі, було звичне відчувати ступнями землю, споглядати саме цю ділянку неба, яка виглядала із-за стовбурів беріз. Він ніколи не дарував квіти. Він міг подарувати поляну квітів. Не було тут нічого буденного…

Я не вірила своїм очам, доки він особисто не показав мені на цей яблучно-зелений шматочок неба. Варто було нам тільки підняти очі, ми чули, як зірка із зіркою говорить. Це шепотіли наші закохані серця, пройшовши крізь Вічність Всесвіту в якому народжується Кохання…

Більше оповідань авторки:

Чай на двох

Втрата втрат

Небайдужий листоноша

Чайна країна Шен та Шу