Рік тому підполковник з Рівного стала багатодітною мамою

Жінка не змогла залишитись осторонь чужого горя, коли шестеро дівчаток і троє хлопців залишились практично сиротами. Батько повісився у них на очах, а матір позбавили батьківських прав.

Більше року тому ці діти жили без догляду у вкрай занедбаних умовах. У своєму житті вони бачили тільки негатив, зневагу, голод, бруд та пиятики. Їм доводилося буквально виживати. Щодня вони прокидалися зранку і думали, де взяти шматок хліба, щоб поїсти. Часом їх підгодовували сусіди й родичі, інколи малеча допомагала комусь по господарству, іноді доводилося навіть красти. Адже горе-матері цілими днями не було вдома.

Тамара з чоловіком Олегом дізналися про нещасних дітей випадково — від друзів.



— Якось у розмові мова зайшла про сім'ю, яку позбавляють батьківських прав, — розповідає Тамара ЛИСЕНКО-КУЦЕЛИК. — Дев'ятьох дітей мали віддати до інтернату. А я не за чутками знаю, що доля дітей, які пройшли інтернат, є дуже нелегкою. Вони виходять звідти зі скаліченою душею, часто повторюють шлях батьків. І ми з чоловіком вирішили їх забрати, щоб допомогти вирости нормальними людьми й дати дорогу в життя. Окрім того, ми вже не один рік дружимо з багатодітними сім'ями і бачимо, які ці дітки щасливі у прийомних сім'ях. Звичайно, дев'ять дітей — це багато. Але ми не могли розлучити братиків і сестричок, тому забрали всіх...

Підполковник міліції з Рівного взяла на виховання дев’ятьох дітей [+Відео]

Тамара і сама виховувалась у багатодітній родині. Їх у сім'ї було шестеро, і вона звикла, що завжди за столом збиралася велика дружня родина.

— Та й у наших сусідів було по 10-12 дітей, — пригадує жінка. — Мене дуже вразила історія родини, що жила поруч зі мною. Матір покинула п'ятьох дітей і виїхала в Казахстан. Ми разом росли з тими дітьми, які були залишені напризволяще. І доля у них всіх склалася трагічно — одного хлопця вбили, іншого – посадили, двоє дівчат стали повіями. А під час багаторічної роботи в міліції часто доводилося зіштовхуватись зі злочинами, пов'язаними з дітьми. Щодня розшукували неповнолітніх втікачів з інтернатів і неблагополучних сімей. Деякі й досі у розшуку. Все одно це все пропускаєш через себе. Дитяча біда і горе не можуть залишити байдужим.



Не злякала сім'ю Куцеликів навіть важка ситуація у країні, нестабільність, тотальне подорожчання, війна.

— На той час ми з чоловіком ще обоє працювали, у мене була хороша зарплатня на посаді, яку я займала. Тому я була переконана, що зможу поставити цих діток на ноги й забезпечити всім необхідним.
Спочатку було нелегко, адже діти всі дуже різні й непрості — занадто багато їм уже довелося пережити. Жінка зізнається — під час першого знайомства навіть розгубилася, боялася, що не запам'ятає, як їх звати.

— Коли ми прийшли до них знайомитися й одразу дев'ять “маленьких експертів” почали нас роздивлятися, оцінювати, то стало трохи лячно. Але вже на наступній зустрічі вони називали нас “мама” і “тато”. Двадцять третього липня минулого року ми вже офіційно почали мешкати разом.

Рівненський підполковник міліції Тамара Лисенко: "Я ніколи не подорослішаю"

На перших порах діти просто від'їдалися — змітали зі столу все, що було. Окрім того, кожного треба було виходити й підлікувати, виробити необхідні документи і влаштувати на навчання.

— Вони практично не ходили до школи. Навіть зараз не розуміють, навіщо потрібно вчитися, — каже Тамара Лисенко-Куцелик. — От говорю дочці: “Вчися, бо будеш підмітати підлогу на вокзалі”. А вона відповідає: “А я і хочу підмітати підлогу на вокзалі!” Дехто з них навіть читати не вмів, тому доводилося починати з “Букваря”.
За цей рік багато що змінилося. Дітки стали домашніми, працьовитими, навчилися багато чого нового.

— Вони з величезним задоволенням допомагають по господарству. Коли готую їсти, то виривають все з рук, намагаючись допомогти. Ми все робимо разом. Адже їх потрібно навчити куховарити, прибирати в хаті, розпоряджатися фінансами. Вони постійно ходять за мною “хвостиком” і “мамкають” по сто разів на хвилину. Роблять усе можливе, щоб сподобатись батькам. Для них неймовірне щастя, коли їх хвалять, адже раніше ніхто ніколи не хвалив. Я стараюсь дати їм якомога більше тепла й любові, обіймати якомога частіше, щоб компенсувати все те, чого вони недоотримали раніше. Можливо, і занадто балую. Навіть якщо не завжди слухняні, то я вважаю, що їх ні в якому разі не можна бити. У якості покарання можу, наприклад, не пустити гуляти або змусити вчити табличку множення чи вірші.



Особливу увагу родина приділяє спільному відпочинку та організації свят.

Реорганізація Олександрійської школи-інтернату: на благо дітей чи в інтересах “дорослих”?

— З нами вони вперше побували в піцерії та макдональдсі. Постійно відпочиваємо на природі. За цей рік кожному з них організували особливе святкування дня народження. Я купую подарунки всім цим дітям, щоб мали що подарувати імениннику. Дуже шануємо релігійні свята, вчимо їх дотримуватись традицій. Часто фотографуємось разом. Мрію зробити кожному по альбому і подарувати на згадку, коли виростуть.

Окрім прийомних, у Тамари та її чоловіка Олега є по двоє власних дітей. Вони теж дуже позитивно сприйняли таке незвичне поповнення родини і всіляко допомагають.

– Це неправда, що своїх дітей більше люблять, — говорить Тамара. — Як можна любити більше чи менше? Любити наполовину? Я так не вмію. І зараз я вже просто не уявляю без них свого життя.

Цього року старші дітки вже стали другокурсниками професійного ліцею, менші — другокласниками. А 23 липня всы разом відсвяткували перший рік створення великої сім'ї ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу — авт.).

— Рік пролетів, як одна мить, — каже Тамара Лисенко-Куцелик. — Чесно, було все. Окрім розчарувань. І це вже перемога. Велика. Ми вчили дітей жити і вчилися у дітей самі. Головне – бути оптимістом і вірити в краще. А ще я переконалась: дітям потрібна сім'я! І це факт.
І без заминки перерахувала імена дітей: Віталій, Назар, Аліна, Юра, Аня, Оксана, Дарина, Софія, Юля.