Ми у Facebook
25.03.2016, 14:50

Остап Дроздов без краватки: "Я - джинсовик!" [+ІНТЕРВ'Ю]

Факультет журналістики Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем`янчука вже вкотре приймає гостей. На цей раз до Студентського інформаційного агентства навідався відомий львівський журналіст-телевізійник Остап Дроздов.
Політичні програми «Прямим текстом» та хард-ток-шоу DROZDOV на телеканалі ZIK привертають увагу аудиторії по всіх усюдах. Нестандартне мислення та свобода висловлювань роблять Остапа Дроздова непересічним журналістом із міцною активною життєвою позицією та потужною власною думкою. Наша розмова, хоч і стисла за часом, охопила чимало аспектів журналістики і суспільного життя загалом. Характерним можна вважати початок зустрічі із ним з того, що журналіст сів на стіл та назвав себе навіть не «ветераном», а «інвалідом» журналістики.

- Пане Остапе, Ваше висловлювання достатньо категоричне…
- Я в журналістиці вже понад 10 років. Наразі, бачу себе виключно в якості телевізійника, хоча й починав із газетної справи. Вже стільки часу веду політичні програми, що можу говорити про якусь інерцію. Навіть і сам трошки втомився від того, чим займаюсь, але поки народу подобається, а я маю роботу, закінчувати ще не планую. Взагалі, для мене є характерний суб’єктивізм у професійній діяльності і я можу назвати себе справжнім піонером суб’єктивної журналістики.

- Чому так?
- Як на мене, об’єктивність в журналістській діяльності взагалі є річчю примарною, ілюзорною. Коли пропускаєш щось через себе, вже не може йти мова про байдужість, а відтак і об’єктивності бути не може. Я просто не визнаю цей фактор як критерій професійності. Об’єктивність розглядаю як форму зняття із себе відповідальності та певний варіант самообману. Наш глядач просто не готовий до об’єктивності.

- Ви неодноразово казали, що раніше не розглядали себе як журналіста-телевізійника. Чому, і чи змінилася Ваша думка зараз?
- Я ніколи не розглядав навіть можливість торувати собі шлях на телебаченні. Я не вважаю себе телегенічним, мені не подобається як я виглядаю на екрані. Мені абсолютно не подобається моя дикція, вона просто жахлива, та й вимова кульгає. До речі, саме тому я ніколи не дивлюся власні програми в ефірі. Мені вистачає просто роботи перед камерою. Просто не хочу стати в’язнем власного враження від картинки самого себе на екрані.

- Чи є у Вас своя фішка в роботі над ток-шоу?
- Не знаю, чи можна назвати це фішкою, скоріше напевне моєю звичкою. Але я сам терпіти не можу краватки і намагаюся їх не надягати. Як на мене, то краватка це ознака людини нещирої, яка ховається за власним статусом. В своїх програмах завжди прошу гостей приходити без краваток, але силоміць знімати їх ще не намагався. Люблю і використовую різноманітні маніпулятивні технології. Взагалі, журналістика – це професія маніпуляторів. Сама задача журналіста полягає в тому, щоб маніпулювати масою, тому й ніколи не втрачаю можливість використати навички НЛП на практиці.

- А що ж Ви, в такому разі, думаєте про журналістську етику?
- Таке поняття для мене взагалі є дещо застарілим та дивним в наш час. Журналістська етика – це повний атавізм. Сучасні газети для того, щоб виживати, повинні бути або наповнені «жовтизною», або ж друкувати повний ексклюзив. Що той, що інший варіант не вписуються в поняття етики. Взагалі, зараз абсолютно кожен може бути повноцінним журналістом. Скажімо в Латвії такого навчального напрямку як журналістика просто не існує. Навички, необхідні для такого роду діяльності, здобуваються в контексті політологічних або гуманітарних факультетів. В наш час будь-хто із комп’ютером та телефоном може вести свій блог, відкрити канал на Youtube та заробляти на цьому гроші. Саме тому етику кожен для себе встановлює сам. Принаймні я так роблю точно.

- Як Ви гадаєте, в яких умовах найкраще творити журналісту?
- Як на мене, то ідеальним періодом творчого розквіту можна вважати період 2007-2010 років. В країні панувала анархія, кожен робив, що захоче. Тоді не було ніяких бар’єрів, кожен сам встановлював собі рамки і міг сміливо виходити за них. Це і є свобода, необхідна для творчості.

- А як Ваше поняття свободи вписується в роботу в редакції та виконання редакційних завдань?
- Людина є функцією, вона підпорядковується редакційному статуту і повинна підлаштовуватися до вимог власника. Саме тому завданням кожного журналіста є дурити власника. Тут як у світі тварин: або ти, або тебе. Хто кого надурить, той і матиме більше свободи для творчості та самовираження. Я таким чином дивлюся і на свободу слова. Скажімо, якщо редактор не дуже хотів погоджуватися на бажану для мене кандидатуру до ефіру, то я використовував фактор свободи слова. Буцімто запросивши цю людину ми продемонструємо незаангажованість і нас захочуть дивитися. В більшості випадків діяло. Свобода слова взагалі є елементом капіталізації і на ній можна і треба заробляти.

- Що ж тоді Ви скажете про джинсу?
- Я – джинсовик! При чому із тих пір, відколи почав працювати. Це є нормальним породженням ринку. Ніколи не треба бути абсолютно прозорим. Наш глядач чудово сам зрозуміє, хто і за що заплатив. Це є так просто, допетрати, кому було вигідно промайнути на екранах. Я сам завжди пускав марковану політичну рекламу тільки під час виборів. Непряму ж рекламу подавав як редакційні матеріали. Це нормальна практика в умовах ринкової економіки.

- Як Ви ставитеся до комунальних медіа?
- Комунальні медіа – це трагічна система. Я активний противник держави як власника ЗМІ. В нас є чудовий приклад такого роду діяльності – Росія. Всі знаємо, у що це вилилося. А мені б дуже не хотілося, щоб Україна стала жовто-блакитною Росією. Така форма власності сама по собі призводить до нещирості. В наш час навіть патріотизм є новою формою заангажованості.

- Ви досить різко висловлюєте свої думки. Чи були випадки, коли Вам погрожували?
- Проблеми у мене були тільки зі «Свободою». Вони дійсно погрожували. Проте я досить реально дивлюся на себе і не тішуся думкою про те, що Президента дуже збентежить моя позиція з приводу його діяльності. Владі завжди були потрібні критиканські ЗМІ, та і будуть надалі. Я себе вважаю декорацією демократії, її необхідним елементом.

- Якщо вже пішла така розмова, скажіть, Ви б не хотіли перейти працювати на всеукраїнський центральний канал? Ваша програма транслюється в Києві…
- Ні, ненавиджу це місто і ніколи не стану там працювати. При цьому чудово розумію, що хтось так само може ненавидіти Львів. Просто Київ – то не моє місто. Як на мене, там журналістики не існує як такої. Київських журналістів можу назвати покручами, вони працюють виключно над інфотейнментом. Політики, за мовчазної згоди журналістів, перетворюються на медіаперсонажів, зірок, які не можуть прожити без «ефірної дози».

- В якому ж тоді ключі Ви вбачає подальший розвиток журналістики?
- Розвиток можливий виключно на рівні регіональних ЗМІ. Я особисто неодноразово відмовляв людей створювати центральний телеканал, перенаправляв до регіональних масштабів. Централізований контент, окрім суто інформаційної складової, зараз весь прямує до розважальності. Навіть серйозні теми висвітлюють із флером гумору та іронії. Журналістика ж на рівні регіону ближча до свого споживача, журналіста можна побачити на вулиці під час безпосередньої роботи. Саме він зачіпає актуальні для пересічного громадянина регіону теми. А цікаве всім по всіх усюдах може бути тільки сміття. Так, я цинік в цих питаннях. Але волію казати незручну правду, аніж прикривати її гучними словам, які нічого не варті.

- Про Вас говорять, як про українця, який не любить Україну. Наскільки правдива така думка?
- Я не можу назвати себе патріотом у всіх питаннях. Я не готовий приєднатися до модного руху, який виставляє на погляд кожного свої псевдо патріотичні почуття, вдягнувши вишиванку. Я люблю етно, але тільки як етно. Взагалі, вважаю, що носити вишиванку по всіх усюдах – це відвертий кіч. Сам вдягав національне вбрання тільки одного разу. А та клоака патріотизму, де сам патріотизм перетворився на алібі, мене не цікавить.

- Ви досить часто зустрічаєтеся із молодими майбутніми журналістами. Які професійні поради даєте?
- Я не даю порад. Впевнений, що всього навчитися необхідно самому і на власному досвіді. Сказати ж можу таке: виходьте із колективного мислення! Висмикуйте себе із мейнстріму і створюйте, щось власне. Тоді ви зможете торувати собі шлях у журналістиці.

До теми:

Рівнянка пояснює, чому професія журналіста - найцікавіша

Освітяни МЕГУ здобули золоту нагороду за міжнародні проекти

У Рівному святкують 20-річчя МЕГУ





На правах реклами