подати
оголошення

21.07.2016, 20:15

Люди, про яких не напишуть у книжках

Час - доволі швидкоплинна річ, і штурвал керування знаходиться, на жаль, не в наших руках. У потоці часу ми подекуди не помічаємо, як забуваємо власну історію, а, втрачаючи її, втрачаємо себе.
Війна.. Страшне слово чи не так? Друга світова війна стала однією з найстрашніших кривавих сторінок в історії людства. У кожному маленькому чи великому селі в кожному містечку є свої герої, завдяки яким люди отримали шанс на довге і щасливе життя. Історію одного з таких я хочу розповісти.

...Зелені луги, ліс, солов’їна пісня лунає звідусіль, а вузенькою доріжкою вертається додому ще зовсім маленький Григорій, найстарший з-поміж усіх дітей у сім’ї, кароокий, із трохи кирпатим носом і волоссям кольору сонця. Він іде й наспівує тих пісень, що йому мати співала перед сном. Іде й мріє про велику сім`ю, як у нього, про достаток, про щастя і благополуччя рідних . Але не завжди все так, як ми того прагнемо, і так склалося, що мріям веселого привітного хлопчини з чистим серцем не судилось здійснитись так швидко…

Змужнів, подорослішав, батьківське око радіє, а серце болить, бо постукала в двері Перша світова війна, і нікуди не дітись, адже потрібно боронити рідну землю. Молодих юнаків та чоловіків збирали групами та відправляли на фронт. До такої групи потрапив і Григорій. Під час бою парубок був поранений, потрапив до полону і був відправлений на каторжні роботи в одне з прикордонних німецьких міст.

Кажуть, що доля - вибаглива і завжди робить так, як вважає за потрібне, і коли ти навіть не очікуєш на диво, воно може трапитись. Полоненого Григорія відправили на завод, де він та ще декілька людей мали тяжко трудитись. Ніхто навіть не очікував, що людина яка мала б бути їхнім хазяїном, тим, хто за розповідями мав знущатись з них і навіть міг би вбити, простягне їм руку при зустрічі, а з часом дозволить розділити власний дім і проводити час із його дітьми.

Саме тут молодий хлопчина вивчив німецьку грамоту, що дозволило йому трохи раніше отримати перепустку додому.

Минула друга весна, і босою ногою ступив Григорій на рідну землю. Він повернувся…

Мати постаріла на очах і в німому нерозумінні кинулась до ніг сина, не повіривши в те, що це насправді він. А батько, не стримуючи скупої чоловічої сльози, обійняв синочка, свого сизокрилого орла, якого вже було подумки поховали.

І зажили майже так як мріяли. Григорій одружився, а люба дружина народила йому красеня-сина. Не завжди було легко, але всі раділи хоча б тому що просто можуть жити. Особливо тяжко було в часи голоду, коли помер батько, а вся турбота за велику родину лягла на плечі парубкові. В рідних опускалися руки, але Григорій не здавався, постійно боровся за власне життя і життя дорогих йому людей.

Як згадувала моя бабуся, він був із тих людей, які вміли радіти життю навіть у найтяжчі хвилини і з посмішкою зустрічати всі перешкоди.

...Та знову недовго тривала мить спокою, адже тепер на порозі в солдатських кирзових чоботях стояла вже Друга світова війна. Через отриману раніше травму і відповідальність за всю сім`ю Григорій залишився вдома хоч і безмежно прагнув захистити Батьківщину.

Пам`ять про той страшний вересневий день, коли фашистська навала вторглась на терени села, переслідуватиме ще не одне покоління небайдужих людей.

Прокинувшись із першими півнями, Григорій мусив вирушити до лісу по дрова, тому в момент, коли німецькі загарбники увійшли в село, його вдома не було. Але якесь недобре передчуття засіло в серці у чоловіка. Кинувши недозбирані дрова, він що є сили побіг дорогою назад. Вже подолавши половину шляху, чоловік почув гучні постріли, крики і плач жінок. Все всередині обірвалось, а сльози самі полились з очей, адже всіх людей під дулами автоматів, ніби худобу згонили до будинку, де жив його син Віктор разом із дружиною і маленькою донечкою. Самого Віктора не було, бо ж захищав він честь рідної країни, воюючи в лавах червоноармійців.

Попри страх і ризик, не думаючи про власне життя, Григорій побіг до будинку. Він навіть не усвідомлював , що його просто могли застрелити. Ні , він біг і думав лише про одне, щоб його маленька онученька залишилась живою, а син, повернувшись, обійняв кохану дружину, а не хрест на кладовищі.

Різким ривком відкривши двері, він забіг до маленької хатинки і побачив, що багато людей лежали на підлозі, а німецький офіцер, приставивши дуло автомату до голови його невістки, стояв і кричав на неї. Звинувачував її чоловіка в співпраці з партизанами і вимагав надати інформацію про місцезнаходження угрупування тих, хто зруйнував їхню колону бронетехніки неподалік села.

Жінка в німому нерозумінні не могла навіть поворухнутись, страх душив її важкою рукою, а незнання німецької не давало змоги навіть зрозуміти, що їй говорять.

Григорій хотів кинутись до рідних, але його жорстоко потягли назад на вулицю і, поставивши на коліна, хотіли застрелити. Він устиг лише німецькою попрохати, щоб його вислухали.

Це здивувало німців і, жестом зупинивши підлеглих, офіцер взяв жінку та вийшов на вулицю. Наказав Григорію піднятися з колін і запитав, хто він та що може їм повідомити. Чоловік почав пояснювати, що партизанів у селі немає, і ніколи не було.

Офіцер з подивом дивився на чоловіка, а потім з посмішкою на обличчі запитав, звідки Григорій знає німецьку. Вислухавши історію мого прадідуся, офіцер радісно обійняв його і попросив пробачення. Як виявилось, цей німець був сином того хазяїна, у якого в період Першої світової війни був на роботі Григорій. Зайшовши в дім і поговоривши, через годину вони вийшли і офіцер наказав звільнити людей та повіддавати забрані речі.

Попрощавшись зі старим знайомим, офіцер і група карателів покинули селище, не вбивши жодної людини, не забравши жодного безневинного життя.

Минали роки, здолавши перешкоди люди зуміли відновити рух життя в селищі, але кожен хто мусив стати свідком тих страшних подій, пам’ятав вчинок Григорія і завдячував йому життям.

Сам чоловік прожив щасливе життя, в колі люблячої сім’ї і помер, ніколи не жалкуючи ні про одну прожиту секунду. А кожному, хто запитував, у чому секрет його життєрадісності, відповідав, що він просто живе і це найголовніше.
Система Orphus
Коментарі:

Останні новини
Новини партнерів

Клініка професора Стефана Хміля

Янчук