7 лютого - ікони Божої Матері «Утамуй мої печалі»

Назва ікони - «Утамуй мої печалі». Звідки пішла ця дивовижна, по-дитячому зворушлива назва Богородичного образу? Сама назва її, як молитва. «Утамуй мої печалі», – скажеш і на душі стає легше.

Відомий і інший варіант цієї назви: «Утамуй печалі» або «Утолімия печалі». Саме з цієї останньої форми і з’явилося пізніше – «Утамуй мої печалі». Зазвичай, назви ікон, прославлених в останні три сторіччя, дуже часто походять із молитовних текстів. Для ікони, про яку ми ведемо мову, найближчу відповідність знаходимо в Богородичній стихирі: «Утоли болезни многовоздыхающия души моея, утолившая слезы от лица земли. Ты бо человеком болезни отгоняеши, грешником скорби разоряеши. Тебе вси стяжахом надежду и утвержение, Пресвятая Мати Дево» (Октоїх, глас п’ятий, понеділок вечір, на стиховні). Коли в кінці XIX століття була складена спеціальна служба іконі «Утамуй мої печалі», ця стихира увійшла в неї як тропар. На найстаріших списках образу є напис – «Утолимыя Пресвятыя Богородицы». Саме так називали ікону в XVIII столітті. А на одній гравюрі того часу, що зображає цю ікону, її назва пояснюється так: «Образ Пресвятої Богородиці Утолімия, втамовує жорстокі рани і лікує серця людські».

Отже, Богородицю просили втамувати не тільки печалі і хвороби, а й людську жорстокосердість. Цьому значенню якнайкраще відповідає напис на сувої, що тримає в руках Немовля-Христос: «Суд праведен судите, и милости и щедроты творите коеждо ко искреннему своему, и вдовицы и сира и пришельца и убога не насильствуйте, и злобы брата своего не вспоминайте».

На всіх інших списках ікони цей напис або скорочено, або взагалі змінено. Звідки ж узято цей чудовий текст? Це фрагмент Святого Письма – початок третього розділу книги пророка Захарії, причому витягнутий із тексту Острозької Біблії. У Єлизаветинській Біблії, виданій в середині XVIII століття і в сучасних виданнях, це місце читається по-іншому, – ще один доказ того, що ікона з церкви свт. Миколи в Пупишах списана з більш давнього образу. Треба відзначити, що ці слова пророка Захарії увійшли в книгу церковних повчань – Пролог. Із них починається «Слово пророка Захарії до немилостивих князів». Можливо, з повчання ці слова і стали відомі древньому іконописцю. І тоді сенс назви ікони розкривається ще більше: та, що тамує жорстокість «немилостивих князів», гордих завойовників. У ній, ніби висловився біль і благання простих людей, які страждали в минулі століття від безкінечних набігів і грабежів численних завойовників: польських, московських, татарських.

Церковний календар на 2017 рік: православні свята і пости

Образ Пресвятої Богородиці «Утамуй мої печалі» зустрічається, як кажуть іконописці, в декількох «ізводах». Божа Матір представлена зверненою то в праву, то в ліву сторону з дещо відмінними положеннями рук. Немовля-Спаситель сидить, інколи майже лежить у Неї на колінах або в колисці, але самої колиски не видно, і Він, здається, летить у повітрі. Сувій в руках Богонемовляти – неодмінна деталь ікони, але, як було сказано вище, на різних списках на сувої різні написи.

Перша, відома з XVII століття, ікона «Утамуй мої печалі» перебувала в білоруському місті Шклові (нині Могилевська область) у церкві Воскресіння Христового. Раніше тут був жіночий монастир, і перекази про походження цієї ікони, ймовірно, зберігалися серед черниць. Слава ікони поширилася далеко за межі Могилівщини. У XVIII – на початку XIX століття видавалися навіть друковані аркуші з її зображенням. Але згодом невеликий Шкловський монастир занепав, обезлюднів і в 1840 році був перетворений у парафіяльну церкву. Місцеві жителі, як і раніше, шанували ікону Богородиці, але навіть священики Воскресенського храму не знали її історії. Ікона залишилася відомою лише в найближчій окрузі. У кінці XIX століття про неї навіть не згадували у виданнях про православні святині Білорусії і Литви. На жаль, і нині нічого не відомо про долю того образу після революції 1917 року.

Але списки зі Шкловської Богоматері «Утамуй мої печалі», що з’явилися в Москві в 1650-ті роки, мали іншу історію. Зазвичай в старих книгах, що описують прославлені Богородичні ікони, згадується, що образ до Москви принесли козаки в середині XVII століття, швидше за все, в 1655 році, коли Шклов був узятий військами Олексія Михайловича і став царською ставкою. Через це місто йшло постачання армії зброєю і продовольством, сюди ж для відправки в Росію звозилися трофеї. Відразу після штурму козаки, за давньою традицією, забрали і цінності зайнятого міста.

Найдавніша зі збережених до нашого часу ікон Пресвятої Богородиці «Утамуй мої печалі» належить пензлю когось із царських іконописців другої половини XVII століття. Вона перебувала в церкві св. Тихона Амафунтського на Арбаті – біля слободи, де жили ці майстри. Зараз її можна бачити в церкві Воскресіння Словущого у Филиппівському провулку. Дослідники зауважують, що її вважали «найточнішим і найдавнішим списком зі справжньої чудотворної ікони, що знаходиться у Воскресенському монастирі міста Шклова». Однак особливе, прославлення отримав інший список ікони. Уже з XVII століття подібний образ знаходився у церкві св. Миколи на Пупишах. Коли йдеться про принесення ікони козаками, то, вірогідно, мається на увазі саме цей образ: адже храм св. Миколи знаходився поруч із козачим обійстям. Згодом цю ікону прибрали на дзвіницю. Вона була надовго забута, поки один чудовий випадок не став причиною її нового явлення.

Перекази зберегли пам’ять про жінку, яка жила далеко від Москви, часто називають її бояринею. Упродовж багатьох років її тіло було паралізоване. Ніяких надій на лікарську допомогу хвора вже не мала; у неї залишалася тільки молитва до Бога і Заступниці всіх скорботних – Пресвятої Богородиці. Одного разу уві сні бояриня побачила Богородицю з Немовлям-Христом у вигляді невідомого їй іконного зображення. Богородиця вказала розслабленій шлях до зцілення: домашні мають відвезти її в храм святителя Миколая. Там вона побачить саме такий образ і повинна помолитися перед ним. Прокинувшись, бояриня змогла згадати і назвати рідним ту церкву, куди їй слід було їхати. Але коли хвору привезли в храм св. Миколи на Пупишах, ікони зі сну в ньому не виявилося. Клірики насилу згадали, що старі образи вже давним-давно прибрали на дзвіницю. Священик велів принести їх. І ось, із лику Богоматері ще не встигли стерти пил, як хвора голосно вигукнула: «Вона!». І стала хреститися рукою, якою хвилину тому не могла навіть поворухнути. А після молебню перед чудотворним образом жінка вперше за довгі роки стала на ноги.
Ця розповідь усно передавався до 1869 року, коли була вперше надрукована в «Московських єпархіальних відомостях». У 1760 році в церкві був зведений вівтар в ім’я чудотворної ікони і засновано щорічне святкування 7 лютого. Віряни вважають, що в цей день відбулося диво зцілення боярині. Але «Історія Московського єпархіального управління» Розанова підказує іншу причину вибору дня. У 1760 році недільний день, обраний московським митрополитом Тимофієм для освячення приділу, припадав на 7 лютого. День освячення храму і залишився днем його престольного свята, а згодом став сприйматися, як день пам’яті прославленої ікони. У 1930-тих, після закриття храму, образ був перенесений в іншу московську церкву, також Микільську, на розі Новокузнецької вулиці і Вишняківського провулку, де він знаходиться і до цього дня. Однак при першому ж погляді на цю ікону доводиться сумніватися в тому, що саме вона могла бути принесена козаками в Москву в середині XVII століття. Знавці іконопису впевнено відносять її другої половини XVIII століття і вважають, що вона була написана спеціально для новозбудованого приділу, тому що стара ікона була, ймовірно, дуже ветха.

Однак, знаючи ставлення наших людей до чудотворних ікон, важко погодитися з таким поясненням. Стару, але прославлену чудотворну ікону могли поновити листом, одягти в ризу, помістити в кіот, але, у всякому разі, не стали б свідомо замінювати. Що ж відбулося насправді?

Можна припустити тільки одне: чудесне зцілення розслабленої відбулося набагато раніше 1760 року. З якихось причин офіційного підтвердження чуда церковною владою в ту пору не відбулося, і ікона шанувалася тільки в народі. Приділ же був збудований тільки тоді, коли ніхто не міг достовірно вказати, який саме список ікони «Утамуй мої печалі» є чудотворним, або ж, коли цього списку просто вже не було в храмі. При таких обставинах ікону дійсно могли написати заново.

Інша версія появи нового образу і існування його в різних ізводах є історично більш реальною. Сторіччя між 1655 і 1760 роками було особливо багатим на подібні випадки. З кінця XVII століття влада боролася зі старими, написаними до Никонівської реформи, іконами, час від часу проводячи кампанії з їх «виправлення» або вилучення. У 1758 році вийшов указ Синоду, що призначав спеціальні комісії для огляду ікон у всіх храмах і монастирях. «Невміло написані», тобто ті, де зображують двоперстне складання, ікони було велено вилучати, «поставив на их место другие, вновь искусною работою написанные». Оскільки в Москві таких ікон залишалося безліч, і замінити їх в короткий термін було неможливо, то більш пізні розпорядження єпархіального начальства наказували просто «виправляти» перстоскладання. В останні ж роки царювання Петра I підозра поширювалося на будь-які новопрославлені в народі ікони. Хрестоматійно відомий лист Петра в один з монастирів, де на іконі Богородиці були сльози. Він писав, що якщо ікона не перестане плакати, то «заплачуть кров’ю зади ченців». Справа, звичайно, була зовсім не в бажанні «освіченого» імператора приборкати «користолюбство» ченців або «марновірство» натовпу. Просто церковне питання могло легко прийняти політичний характер: яке право має ікона плакати при благословенному царюванні «отца Отечества»? Указ Синоду від 21 лютого 1722 року наказував забирати з церков, каплиць і будинків ікони, оголошені чудотворними, і поміщати їх у ризниці кафедральних соборів.

Як могли позначитися на долі нашої ікони ці події? Можливо, відповідь дає порівняння її відомих списків між собою. На різних відомих іконах цього типу Божа Матір дивиться то вліво, то вправо. Її пальці, або торкаються до пречистого лику, або ж складені в молитовне положення. Коли в Москві відбувалася ревізія ікон, написати храмовий образ з двоперстним складанням було неможливо. І іконописці робили все, що могли, не кривлячи душею: один із них наполовину приховав долоню, так що жест начебто залишився, але сенс його став зрозумілий тільки знавцям; на іконі з Арбату ліва рука Богородиці майже повністю закрита бісерною ризою. І зроблено це явно навмисно, бо за слов’янськими звичаями, навіть суцільні ризи на іконах Богоматері завжди залишають відкритими обличчя і обидві руки.

З ікон «Утамуй мої печалі», що славляться благодатною допомогою, на нинішній території України найбільш шануються три: ікона Бершадського монастиря, ікона скиту святого Іоанна Предтечі Молченського монастиря і чудотворний образ Свято-Георгіївського Городницького монастиря. Остання – єдина чудотворна ікона Богородиці «Утамуй мої печалі», відома в наші дні в Україні.



За матеріалами http://rivne.church.ua/