15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Скупа, чоловіча. Проте, дорогою ціною — болем серця та роз’ятреними спогадами. Розповідав офіцер, звісно, як і годиться воїну, мужньо і реалістично. Можливо, під час переповідки цієї історії, якісь факти і згубилися, проте головна думка залишилася єдиною — люди, котрі виконували свій обов’язок перед країною на чужих берегах і віддали за ідею та перемогу свої життя, незаслужено

Перша, резус-позитивний

— Яка в нього група крові? – стурбовано запитав лікар військової медпалати.
— Перша, резус-позитивний, здається.
— Без здається.
— Точно! Перша,резус-позитивний. Ось у його медичній справі!
— Що з ним?
— Осколком гранати ногу відірвало і в живіт влучило, рука поранена, значна крововтрата.
— Негайно оперувати. Молодий ще парубок, міг би й пожити.
— Докторе, пульс зупиняється,потрібна невідкладна терапія.


Яскравий спалах вогню. Усе залило жовтим сяйвом. Лікаря та його молодого помічника відкинуло на метрів десять назад: влучила повстанська ракета. А неподалік лежало ледь не розірване, залите багряною кров’ю, важке тіло Миколи – нашого земляка-українця, що вів бойові дії в пекельному Афгані вже ось-ось два роки. Зливався з колективом, був душею всієї компанії. Та раптова трагедія, що сталася на гірському перевалі, забрала всі надії, ввела свою гірку отруту в молоду долю.

Світало… На обрії видніла яскраво-червона сонячна смужка. Вона нагадувала колір крові та звучала дикими молитвами й стогонами,що лунали тут кожного ранку. Небо наче пронизав вістрям меча жовтогарячий промінь. Солдатський загін крокував через перевал. Зеленуваті крони дерев уже майже повідсихали від спеки, що тривала довгий двадцятий день.

— Жарко,—витер піт молодий кароокий содат, жадібно допиваючи останню краплину води з баклаги. Миколка (так його називала мати) слід-у-слід крокував за ним, підтримуючи тяжку ношу, що ніс на спині. Через плече перевішений уже бувалий у боях, потертий автомат.

Сьогодні — День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів

… Вогонь відкрили якось несподівано й раптово. Здається, битва вже стала звичною справою для дружної двадцятки цього військового контингенту. Та цього разу щось віщувало неминучу поразку. Сірий беркут голосно перегукнувся у височині гір, змахнувши дужими крилами. Обрій затягнуло сизим рядном хмар. Окрім снайперів,що оточили бійців з усіх боків, з гір спускалася ще добра сотня бойовиків, щось белькочучи афганською. Серед усіх лише Микола навчився дещо розуміти цю гірську вимову,вони наказали здаватися, щось гукали про пощаду та помилування, про заклик покинути їхню землю, про те, що знищать усіх до крихточки.

— Ні за що! – вигукнули військові й пішли в нерівний бій.Майже три години тривала страшна стрілянина й криваве місиво. Сонце вже піднялося і з-за гори, і жовтою плямою споглядало страшне видовище: капітан, лейтенанти і більша частина команди були повішені на гілках дерев. Ще декілька спотворених тіл спокійно й смиренно,віддавши блаженну душу небу, навік відпочивали. В їхніх відкритих очах десь глибоко виднілась материнська хата й останнє,побачене ними,- гірський перевал.

Микола лежав тяжко поранений біля тьмяного суворого міжгір’я, що шуміло від подихів вітру. Потягнув свою порвану,немічну руку до фляжки. Вона лежала віддалік. Доля з нього знущалася: залишалось всього кілька сантиметрів, а тілом і поворухнути не міг від болю.

— Друзі, товариші, капітане, — кволо застогнав він, — допоможіть!

Та ніхто не відгукнувся… На молодих очах з’явилися сльози й скотились по гарячих від страшної лихоманки щоках. Сірий беркут сів побіля хлопця та стурбовано стрепенув крилами. Микола знепритомнів. А десь там, за вікном, дивлячись на це ж сонце, мучилася і сивіла лелека – мати : «Де ж ти, синку, де?»

Гіркі спогади воїна-афганця

Минув час. Миколка таки повернувся додому, до білої хатини, маленької річеньки. Вернувся інвалідом І групи. Замість ніг виднілись два дерев’яних замінники,що страшно свербіли й так не пасували двадцятип’ятирічному молодому хлопцю.Та що ж зробив з нього Афганістан? Спотворив лице, залишивши декілька грубих,глибоких порізів, скосив міцну парубоцьку статуру. Та й нема вже кому пригорнути, поцілувати, обійняти – померла два роки тому мати. На п’ятдесят четвертому році покинула цей грішний світ, ще молодою, від інфаркту. Зруйнував долю злий Афганістан! Часто молоді хлопці,проходячи вулицею, насміхалися з інваліда, кидали в нього копійками, обмовляли лихими словами. А вони ж зроду не знали біди й лиха, що пережив Микола! Доки він гинув під кулями, насолоджувалися життям — купляли собі обновки й купалися в розкошах…

Рівненський поет Андрій Пермяков: "Залишаймося чарівнянами, не ставаймо рівнюками!"

Після пережитого в Миколи щось зробилося з серцем — лікувався в одному з районних військових госпіталів. Якось запитали, яка група кров. Він відповів врівноважено, начебто не хвилюючись : «Перша,резус-позитивний». А в пам’яті знову відлунили згадки про злі піски Афганістану. Міцним був Микола, тримався. Та якось уночі залізли до будинку місцеві підлітки й до нитки обікрали, забравши навіть пенсію за інвалідність. Нічого на своєму візочку не міг подіяти, хоч і бачив злодіїв, чув їхні голоси. А вони ще й відлупцювали його як годиться. Одному Микола ще міг би дати раду,а от п’ятьом…

До хлопця мала приїхати єдина рідна людина, що в нього лишилася, — тітка. Вона доглядала його, господарювала. Та таки не дочекався: від болю душевного, тяжких афганських шрамів помер. Віддав душу прямо за столом. Його важка, посивіла від страждань голова схилилася додолу, великі сині очі були відкриті, немовби щось просили. Смерть йому була не страшна, уже двічі її перемагав. Та й не хотів він більше жити. Заради кого, заради чого, навіщо?..

P.S.: 15 лютого 1989 остання колона радянських військ виведена з Афганістану.

Україна втратила у цьому військовому конфлікті більше двох тисяч солдатів і офіцерів. Війна зламала життя багатьом молодим хлопцям . Незважаючи ні на що , вони чесно виконували свій громадянський обов'язок, залишалися вірними присязі до кінця. «Гарячі точки» показали, що наші хлопці гідні героїзму батьків і дідів, що здолали фашистських окупантів у роки Великої Вітчизняної. На жаль, і у XXI столітті не обходиться без військових втручань та миротворчих місій. У місцях ескалації збройних конфліктів стабільно виникають ситуації, що загрожують здоров’ю та життю мирних жителів і миротворців. Тому у день, коли згадуємо всіх учасників та жертв воєнних дій на територіях інших держав, варто задуматися над цінністю життя та віддати шану усім тим, хто ціною свого майбутнього заплатив за мир.