подати
оголошення

04.05.2017, 20:10

Перипетії доль старовинної забудови Вінниці

Своє рідне місто, Вінницю, я обожнюю за те, що у ній постійно і активно, але при цьому не голосно, нуртує життя. Таке враження у тих, кого заносила сюди доля, мабуть, складалося завжди.
Вінниця – багатонаціональне місто. Так, саме завдяки євреям тут розвивалась торгівля, що давало змогу організовувати благоустрій, відкриваючи нові заклади, сприяти розвитку науки. До процесу долучалася польска, українска та російська інтелігенція. Уся ця багатонаціональність подарувала Вінниці особливий колорит (єврейською «циміс»). У будівлях, наприклад, збереглися відголоски впливу абсолютно різних культур, що гармонійно поєднуються. Ще й незаперечний факт, що все побудоване було багатофункціональним , і на ньому завжди залишалися відбитки використання. А історії їх виникнення – це історії людей, цілих родин, завдяки яким із цегли й каменю постало те, що було і залишається окрасою нашої маленької Вітчизни.

Виявилося, що у Вінниці без численних курйозів і перипетій навіть із розташуванням і сусідством розібратись не можуть!

Узяти хоча б Спасо-Преображенський собор – один із символів міста. Нині православний храм, спершу його будували, як домініканський кляштор. Здавалося б слушна ідея у 30-х роках 17-ого століття. Та біда була в тому, що всередині невеликої на той час укріпленої частини Вінниці вже заснували свій костел єзуїти. І святі отці католицької церкви, м’ яко кажучи, не помирилися. Настільки, що території кляшторів довелось розділяти муром. Ходили навіть легенди про те, що під час закладання стін нового храму єзуїти, настрахавши робітників всіма карами Господніми, змусили їх підкладати у розчин шишки та шкаралупи, аби створити старий, як світ «ефект потойбічних голосів». Чим скінчилася ця каверза, достеменно невідомо. Але під час прийому іменитих гостей єзуїти все ж таки… просились провадити меси у більш розкішному сусідньому соборі! Таки змирилися… У 18 тому ж столітті до них «через дорогу» «підселили» ще й капуцинів. Тоді усім стало ще веселіше, але то вже інша історія.

Фото з Вікіпедії, автор Prymasal
Фото з Вікіпедії, автор Prymasal


Подібними перипетіями уже пізніше уславились не лише служителі церкви. Історія з парканами й недоброзичливими сусідами повторювалась протягом віків! Але однією із найяскравіших і найбільш деталізованих вважається та, що сталась на початку минулого століття.

У ще дореволюційній Вінниці в центрі міста відбувалась чергова баталія. Не помирилися двоє домовласників, поляк Нєдзєльський та єврей Розенберг. Хоч взагалі представники різних національностей жили мирно, але тут виникла надсерйозна справа. Розенберг був адвокатом. Несподівано він дізнався, що Нєдзєльський прийняв до себе на квартиру молодого повіреного присяжного. А у домовласників на той час існував неписаний закон: не селити у сусідніх будинках людей «вільних професій», аби не переманювали одне в одного клієнтів. А тут таке зухвале порушення! Ще й конкурент тезка! Отож Розенберг вирішує помститися: він будує височенний паркан, що перекриває світло, яке через вузький провулочок падало із вікон його другого поверху у вікна конкурента в будинку Нєдзєльского , дозволяючи йому зекономити на витратах за освітлення. Це обурило мешканців нижніх поверхів обох будинків. Польський домовласник подав на сусіда позов. У першій інстанції йому відмовили, тож довелось переносити справу далі. Розборки тривали близько місяця, адже формально Розенберг міг будувати на своїй ділянці хоч Пізанську вежу. Паркан при цьому невпинно ріс вверх і вся Вінниця бігала дивитись на нього й билась об заклад про те, хто ж переможе у тяганині. І зрештою… переміг Нєдзєльський! Діяльність Розенберга визнали шкідливою для громадськості, паркан зняли, адвокат –конкурент з’їхав від гріха подалі, й на вулиці із сучасною назвою Козицького запанував мир. А Нєдзєльський і невгамовний рекордсмен – будівник парканів Розенберг стали її героями.

Ця історія сталась у 1912 році, а за рік до того на приватній ділянці Нєдзєльського, за спрянням того ж таки Розенберга, відбулась значно приємніша подія: було відкрито перший у Вінниці ілюзіон. Це надало місту справжнього європейського шарму (у той час так і висловлювались, тож недарма у наші дні ці території назвали Площею Європейською). Спершу ілюзіон нагадував сарай. Але настільки подобався молоді (усіх політичних поглядів) , що, мабуть, став однією із «найстійкіших» споруд у тому плані, що з часу побудови він був ілюзіоном, згодом став кінотеатром, незалежно від зміни влади. Перипетії стосувались лише назви. Заснований поляками-шляхтичами Евою Добржанською та Костянтином Ловицьким, він спершу отримав назву «Амбрось»- у перекладі з грецької «їжа богів». Можливо, для молоді це й справді була духовна їжа… Але новій українській владі така назва чомусь не підійшла. Вона нарекла ілюзіон «Театр мініатюр». Але передова інтелігенція не погодилась і висунула свою пропозицію – «Ампір». Зі зміною влади радянські діячі з наркомату культури, логічно, змінили буржуйську назву на красномовні «Червоні крила». Зрештою, кінотеатр отримав назву «Родина» зручну і для російської і для української мов, в різних, щоправда, трактуваннях.

У невеликому містечку надзвичайно тісно перепліталися долі не лише людей, але й самих будівель. Багато ще можна розповісти про історії архітектурних символів: Мури, Водонапірну вежу, Художню школу, Жіночу гімназію, Музей, Брусилівські казарми, дивним чином пов’язуючи це все з тим таки Собором та Площею Європейською. Це наче історії життя, і для мене місцеві шедеври архітектури скидаються на живі істоти, у яких хочеться розпитати про життя міста, почути відголоски минувшини та голоси мешканців.

Іноді отак читаю подібне й думаю… звичайно, кожне місто має свій особливий шарм, але… такий дивний і щасливий збіг обставин, розпорядження долі, що саме парадоксальна Вінниця – моя маленька Вітчизна.

До теми:

Таємничий замок на Вінничині

Вінниця - серце Європи

Європейська площа у Вінниці - моє місце пам'яті
Система Orphus
Коментарі:

Останні новини

Сучасна урологічна допомога

Новини партнерів

Клініка професора Стефана Хміля

Янчук