подати
оголошення

23.05.2017, 16:54

Вінничина: бунтарський дух моєї малої Вітчизни

Колись Леся Українка, мандруючи нашою землею, писала: «Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало. Так, наче зроду недоля і горе тебе не знавало!»
Звичайно, залиті сонцем, розкидані під емалевим небом поля, лани, оповиті млявим затишшям села і колоритні містечка створюють враження повної миролюбності. Але недоля цей край таки знавала… Ще й як… І протидія їй закарбувалась десь в основі характеру подолян.

Українці дуже люблять говорити про збереження традицій. Ну що ж? У нас традиція є, ми її й бережемо. Розташована далеко від моря, далеко від гір Вінниця кілька століть вважалась курортним містечком. Тут і найчистіші повітря й вода, і мальовничі скелі над Бугом. У місті збиралося особливе коло інтелігенції, благодійники знічев’ я змагалися у внеску в благоустрій: там ілюзіон збудували, там трамвай пустили, там гімназію облаштували. Деякі незручності спричиняв хіба що місцевий гарнізон, а так… Краса та й годі!

І нині Вінницю називають «золотою провінцією». У цьому місті є все, що потрібно активній, життєлюбній людині. Не скажу, що історичний центр вражає настільки ж, як, скажімо, у Львові, але… у нього є кілька таємниць.

Центральна вулиця – Соборна – пряма. На ній – все необхідне місту, від храмів, музею, архіву, до торгових центрів і кіно. Але не в тому річ. Під Соборною – ціле павутиння підземель. Більша частина з них ще досі не розчищені й не відкриті. Та про них ходить безліч легенд. Так от, для мене центральна вулиця обласного центру є наче моделлю історїї всього краю. Ззовні все спокійно і впорядковано, але якщо копнути глибше….

Скарби ховають глибоко в землі. Коли я переглядаю ну справді художньо яскраві фотографії краєвидів Вінниччини, мені здається, що слова королеви Бони про «перлину», яку варто ховати від чужих очей, аби не спокушати загарбників, стосувалися саме Поділля. До речі, про Бону: італійка із шаленою репутацією своїм словам сама ж і суперечила. Збудувала в Барі фортецю й привела туди і в Брацлав місцевих і немісцевих поляків, сілезького німця Претевича, надала їм повноваження. Життя на Поділлі завирувало. І з того часу запульсувало серце того виру – постійний спротив ворогам, внутрішнє суперництво і головне – бунтарство.

Почати можна було б з того, що самі коменданти та старости, призначені в подільські фортеці за рекомендацією королеви, не надто корилися ні їй, ні королю. Когорта славетних «степових лицарів» у складі братів Сенявських та Язловецьких, Лянцкоронського, Претевича і Вишневецького здійснювала зухвалі набіги на татарські чамбули, не потребуючи на те згоди від держави. Коли ж Сигізмунд Старий по черзі викликав їх до Варшави для роз’яснення причин скарг хана і султана, шляхтичі дружно відбріхувались за себе і товаришів, а повернувшись, починали все спочатку. Зате «стежки татарськії на двадцять літ травою заросли», доки вони служили в прикордонні.

Їхніми наступниками у непокірності були козаки. Впродовж всього сімнадцятого століття Поділля і Брацлавщина вважались найнеспокійнішими рубежами. І важко було остаточно визначити, кому ж ці території підкоряються: то українцям, то полякам, а то й взагалі туркам. Повстання, які ініціював тут Богун, спалахували одне за одним. Один із найчастіше згадуваних наших співвітчизників особливо відзначився в цому плані. В усіх союзах і за всіх напрямків політичних тенденцій за часів Хмельницького і його наступників, Богун стало перебував в опозиції. Йому залежало лише на самостійності новоствореної держави. Цю позицію Микола Міхновський пізніше так і назве «самостійництвом». Але вінницький полковник саме за неї і наклав головою. Спадкоємцем переконань Богуна був знову ж таки вінницький… могилів-подільський полковник Остап Гоголь-Яновський. Він зумів довгі роки лавірувати між польською владою і турками, що захопили край. Добряче насолив і тим, і другим. Та саме за його головувавння на Вінниччині було відновлено поруйновані старі та прокладено нові шляхи, розквітли торгівля та лихварство, розпочав існування прототип поштового зв’язку. Полковник Андрій Абазин, син турка і полячки, вихований козаками на Вінниччині, багато зробив для розвитку краю, залишив паросток славного роду, який подарував Вінниці й Тульчину по мальовничому маєтку, а Україні, в подальшому – знаних культурно – громадських діячів. Але цей шанований королем Яном Собесським вояка був страчений за черговий виступ проти розформування кількох козацьких полків.

Чому я переходжу саме на персоналії? А тому, що в їх історіях відображається весь колорит Поділля. І та фатальна неоднозначність ореолу запеклих бунтарів над образами шанованих людей.

У наступному столітті Вінниччину охопило полум’ я Гайдамаччини і Барської конфедерації. Горіли запалені роз’ ятреними селянами маєтки. Шляхетні пани з Щеньовських і навіть їхня родичка (знана за меценатську діяльність) Урсуліна Чарнецька відстрілювались у своїх замках то від гайдамаків… то від царських військ. Про це ще можуть свідчити занехаяні руїни Черленківського замку в Селищі… До речі, родина Щеньовських також зробила вартісний внесок у культурний розвиток краю. Один з представників роду, Атаназій, постригся в ченці й передав родинний замок-напівфортецю ченцям-василіянам з Почаєва. Згодом у тому ж монастирі знайшли прихисток вигнані з Вінниці в 1648 році домініканці. На початку ж 19-ого століття Тит Щеньовський, підприємець, талановитий письменник, збудував у Селищі церкву, заснував народне повітове училище, на яке щороку давав кошти.

Потім настала «доба» «шляхетного розбійника» Кармалюка. Про нього розповідають похвальні речі, адже він був не цілком захоплений ідеєю помсти, як гайдамаки, тож мав на рахунку значно менше жертв. Та й не могла не здобути шани людина, яка 25 років боролась проти гноблення, тричі тікала з Сибірської каторги і остаточно підірвала авторитет Літинської в’язниці.

Вочевидь, щось таке заразливе було в самому повітрі цього краю. Тут постійно звучало польське «За нашу і вашу свободу!», до якого з часом звикли й просто не звертали уваги. Навіть офіцери Російської імперії забунтували проти царя! Так, адже в Тульчині у 1821 році створено Південне товариство декабристів. У Тульчині, поряд з розкішними маєтками польських магнатів… Цим Поділля вже заслуговує на те, щоб про нього ходили історичні анекдоти… Але й це ще не завершення історії.

Зараз набирає широкого розголосу й популярності історія «героїв останнього часу» - отаманів національно-визвольних змагань – Якова Шепеля, Якова Гальчевського, Ананія Волинця, Євгена Ляховича, Якова Гандзюка та інших. Вони створили на Вінниччині повстанський штаб з чіткою ієрархією, здійснювали сміливі рейди, за можливістю захищали цивільне населення від посягань більшовиків. Про їхню боротьбу за свої позиції, а заразом, і за волю держави пишуть цілі романи. Я лише додам, що коли читала про них, була шокована тим, на що люди здатні заради захисту своєї землі, роду і його права називатися українцями. Особливо зворушила історія сестри зрадницьки вбитого отамана Шепеля – Зинаїди Шепель. У 1920-ому році жінка змушена була емігрувати, продовжувала боротьбу за українську державність в екзильному штабі УНР в Польщі, а під час Другої світової війни повернулась на рідну землю й боролась в лавах УПА-Південь. За переказами та спогадами місцевих мешканців, Зинаїда не лише не помстилась комуністам за вбивство брата і батька, а й заборонила розстріл молодих комсомольців…

Очевидно, традиції боротьби і шляхетності з віками не втрачали, а навпаки, набирали сили…

Ще трішки про особистості-символи нашого міста. Історія родини Коцюбинських також варта роману. Мало того, що Михайло Михайлович, нащадок славного Абазина, брав участь в Громадах та писав бунтарські, як для царської Росії, твори (в тому плані, що вболівав за заборонені українські й не лише українські традиції), так ще і його дружина Віра Дейша брала участь у націоналістичному русі й навіть відсиділа за це у Варшавській тюрмі.

Та у нас навіть творчі люди носили і носять у собі ту підбурливу жаринку! Степан Руданський і Остап Вишня ладні були своєю любов’ю до життя та оптимізмом плюнути в очі будь-яким режимам. Євген Гуцало взагалі був дисидентом. Василь Стус також… Його ім’ я дотепер і, напевне, вічно буде символом боротьби… суцільної боротьби українського народу.

А хіба зараз немає продовження цієї тенденції?! Скільки вінничан на Майдан пішло? А в АТО?... А скільки нині талановитих людей з Вінниччини намагаються показати свій край таким, який він є і тим висловлюють свою любов до нього. А цим «бунтарством» просто знімають хрестоматійні обкладинки. Бо хто після того скаже про «млявість і недбалість сонячного Поділля»? Та у нас тут, як писала Ліна Костенко «Живеться, як на Етні…» Традиції духу передаються крізь віки. І оскільки ніщо так і не змогло їх викоренити, маємо цінувати свій скарб і передавати далі…

Нехай тільки вся ця енергія використовується лише на найкраще!

До теми:

Перипетії доль старовинної забудови Вінниці

Таємничий замок на Вінничині

Європейська площа у Вінниці - моє місце пам'яті
Система Orphus
Коментарі:

Останні новини
Новини партнерів

Клініка професора Стефана Хміля

Янчук