Вірші учнів та вчителів рівненської ЗОШ №9

Яблунева гілка

Яблунева гілка, квітчана весною,
Стукає у серце, наче у вікно.
Споришева стежка, стоптана журбою,
Ниткою прошила долі полотно.

Яблунева гілка, рясним цвітом вкрита,
Солов’єм озветься у моїм саду.
Як знайшлось кохання, знає зелен-жито,
А куди поділось – стежки не знайду.

Яблунева гілка – паросток надії,
Стиглими плодами стане далебі.
Знов кохати буду так, як я умію!
Споришеву стежку не віддам журбі.



Ішли удвох…
Ішли удвох, заквітчані весною.
Несли в долонях сонце і блакить.
Бриніли трави кришталевою росою…
Той гомін до цих пір в душі бринить.

Ішли собі й дивились ніжно в очі,
Де віддзеркалювались мрії осяйні.
Як цвіт весняний, почуття дівочі.
Його ж любов, як пристрасні вогні.

Ішли у даль, тримаючись за руки,
Назустріч шквалам, бурям і вітрам.
Народжувались в серці дивні звуки:
- Любов свою нікому не віддам!

Ішли удвох. Отак минали роки…
Сріблястим інеєм покрилося чоло.
Летіли дні строкато, як сороки.
Кохання ж бур’янами не зросло.


Валентина Подгайна, вчитель ЗОШ № 9


Барвиста Парасоля

Одного дощового дня я лишилась сама вдома. Щоб утамувати свій сум, я почала роздивлятись у вікні пішоходів, які пробігали під дощем. Звісно, я бачила лише їх парасолі!
І раптом я згадала про свою парасольку. Чим хутчіш побігла до старої шафи й під купою різних речей я знайшла свою стареньку парасоленьку.
Вона ж була вся подерта й зовсім сіра, проте викинути її я не могла, адже скільки пригод ми з нею пережили!
Тут на мене нахлинули спогади… Я згадувала то одні, то інші події, проте вигляд її від цього не змінювався. Тоді я вирішила – кожну історію забарвити у відповідний колір і перенести їх на парасолю! Дістала з маминого комода стрічки, гудзики, а поряд поклала зошит і ручку.
Ввечері з роботи повернулась мама. У квартирі був повний безлад. Проте в мене був зошит, повний оповідок, і гарна Барвиста Парасоля.




Серце

Серце… Складене з м'яких тканин. А здається, наче створене з титану. Протягом життя воно витримує стільки горя, розлук, болю. Є такі події, що лишають на ньому слід. Спочатку відкриті рани ятрять тебе з середини. А потім ти приймаєш ліки, які так влучно називаються «час». І тоді лишаються тільки рубці, що нагадують тобі про минуле за будь-якої нагоди.
Я бачила таку бабусю, у якої все сердце вкрите рубцями, а вона посміхається. Від спогадів їй хочеться плакати, а вона посміхається. Її мережані зморшками руки ледве тримають горнятко чаю. Холодними пальцями проводить по портретах своїх дітей та чоловіка, сльози так і біжать, а вона посміхається. Її сердце надзвичайно сильне, хоча вже й втомлене роками страждань і самотності.
Я ніколи не забуду її сяйливі очі, що проводжали мене біля воріт.

* * *
Крокую стежкою у полі,
Здається, наче я на волі.
Запахло сіном і ромашкою,
Співає сердце моє пташкою.
Зберу я квіти у віночок,
Там будуть маки і дзвіночок.
Зелений килим шовковистий,
Такий яскравий і барвистий.
Запрошує всіх до таночку –
Людей, тварин й весняну дочку.

* * *
Я пам'ятаю лиш рожеві квіти
І вікна з дерев'яними шибками…
Ми вже тоді були зовсім не діти.
Та ніч, як марево, осяяна зірками.

Лилися з вуст коханих спрагло вірші.
І, звісно, Ви тоді були мудріші.
Та книга із пожовклими листками…
Усі ті спогади пов'язані із Вами.

Листки ті пожовтіли не від часу,
І навіть не від горя, не біди,
А від того таємного романсу,
Який на серці нам лишив сліди.

Ти говорив, покірно я мовчала.
Лиш слухала й слова твої ковтала.
Та раптом обірвались ніжні звуки,
В полон потрапили безжальної розлуки.

Той біль минув, проблеми наші зникли.
То була мить безмежного кохання.
Хоч до парфумів я твоїх вже звикла,
Це було вперше і, на жаль, востаннє.

Гончар Олександра,
учениця 10-А класу Рівненської загальноосвітньої школи № 9