Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення

30.09.2018, 10:00

Усиновлення - це любов назавжди: право на щастя

До Дня усиновлення публікуємо цикл історій з життя тих людей, які усиновили дитину.
Одного літнього дня молоде подружжя Іван та Ірина наважилися на відповідальний крок. Більш за все вони мріяли про маленьке щастя в їх будинку, яке б бігало та кликало їх «матуся» й «татко».

Після розмови зі співробітником служби у справах дітей, подружжя отримали стандартний набір вимог, потрібні бланки, і почали збір документів.

Після надання необхідних документів, протягом 10 днів вони отримали свій висновок, що можуть та готові бути усиновлювачами. Але, на превеликий жаль, на той час на обліку служби були відсутні діти того віку, якого бажали кандидати. Треба чекати.. Термін дії документів - 1 рік, час є.

Але як?

Іван та Ірина почали шукати по найближчих областях, але там стандартне: «Дітей немає, чекайте. У нас свої черги».

І тут абсолютно несподівано: «Є хлопчик, 2 роки, Харківська область, будете знайомитися?». Це ж те, про що мріяли Іван та Ірина, хлопчик, син!

30 вересня, в Міжнародний день усиновлення, була призначена перша зустріч з хлопчиком. Подружжя сприйняли це співпадіння, як добрий знак. Й не помилилися!

Коли привели Єгорку, вони одразу зрозуміли, що це саме їх дитина, саме про неї вони так довго мріяли довгими вечорами.

Згадуючи про свою першу зустріч з сином, Іван та Ірина, розповідають, що коли Єгорка побачив їх уперше, то подивився на них своїми великими очима та протягнув до них свої пухлі рученята. Ірині було ніяково і соромно плакати і цілувати його в присутності незнайомих людей. Хлопчик до кінця їх зустрічі не відпускав руки Ірини.

Іван та Ірина відразу вирішили, що нікого іншого чекати або шукати вони не будуть.

Далі все, до моменту, коли родина забрали Єгорку додому, перетворилося на одне суцільне очікування. Іван та Ірина щодня, протягом 10 днів їздили до нього в дитбудинок, тримали за рученятка і чекали, чекали, чекали, спочатку всіх паперів-печаток, що справу можна подати в суд, і ось, нарешті, зачитують рішення "Іменем України...", але ж ні! Тепер потрібно знову чекати. Чекати ще 10 днів поки рішення вступить в силу, а потім ще потрібно зробити нове свідоцтво про народження, без якого дитину не віддадуть.

Найважче було усвідомити, що ТВОЯ дитина ТАМ, а ти тут, і якісь причини не дають вам можливості бути разом.

Вони мріяли, що будуть забирати Єгорку звідти урочисто - кульки, усмішки, сльози і так далі. Але переживши таке тривале очікування, єдине, на що вистачило сил - схопити і бігти-бігти-бігти додому.

Спав Єгорка спочатку тільки зі світлом. Та постійно тримав маму Ірину за руку.

Але, вже через місяць він повністю адаптувався, почав посміхатися, і по справжньому відчув себе вдома.

Тим, хто цікавиться питанням прийняття дитини в сім'ю, подружжя перш за все радять пройти курси, так звану школу прийомних батьків. Завдяки цим тренінгам вони остаточно зрозуміли, що зробили вірний крок, отримали величезний багаж знань і способів реакції в різних ситуаціях.

А ще - вагон рішучості й терпіння. Бо це твоє життя і вже ТВОЯ дитина, за яку хочеться битися до останнього.

Кожна дитина має право й повинна виховуватися в родині, відчувати любов, турботу й підтримку близьких людей. Значення сім’ї неоцінне. Родина – то святий вузол, котрим сполучаються люди в суспільстві, то є життєдайний осередок, що плекає найвищу цінність – дітей. Дати цей родинний затишок дитині – це обов’язок кожного свідомого громадянина, бо ж найкраще для розвитку дитини – жити в родині.

Іван та Ірина вже знайшли своє щастя та сподіваються на те, що багато українських родин знайдуть своїх діточок, які так на них чекають.

За матеріалами Міністерства соціальної політики.
Коментарі:

Загрузка...
Останні новини
Новини партнерів