Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення


22.01.2019, 20:14

Юлія Новак-Голубєва: Дякую Богу за щастя бути мамою трьох донечок [+ІНТЕРВ'Ю]

“Щоденник мами” Юлії Новак-Голубєвої — книга-емоція, яка не залишить байдужим нікого. Знайомтеся з авторкою!
Чи легко бути мамою трьох дітей? А якщо додати, що різниця між старшими донечками-двійнятами і їхньою молодшою сестричкою — рік і два місяці? І наймолодшій дитині, яка народилась із вадами мозку, у перший тиждень життя довелося перенести відразу дві складні операції?..

Рівнянка Юлія Новак-Голубєва знає відповіді на ці запитання з власного досвіду. І не лише знає, а й ділиться ним на сторінках своєї книги “Щоденник мами”, яка вийшла наприкінці минулого року.

Радість і біль, сміх і сльози, надії та розчарування, сумніви і вдячність — усі барви материнських почуттів знайшли відображення на сторінках “Щоденника”. Роздуми мами трьох маленьких донечок не залишать байдужими нікого — ні тих, хто, як і Юлія, нещодавно пізнав радість і труднощі материнства, ні тих, у кого цей досвід лише попереду, ні тих, хто вже виростив і відпустив у світ своїх дочок і синів. Кожен знайде в цих роздумах щось своє, сокровенне, таке, що торкнеться струн душі й змусить замислитись над цінностями людського буття. Пропонуємо ближче познайомитися із авторкою книги.

- Юліє, для початку давайте познайомимо з Вами наших читачів.
- Мені 27 років, народилася я на Поліссі — у селі Великі Цепцевичі Володимирецького району. Маю молодшу на три роки сестру Танюшу (саме так у нас в родині досі заведено її називати). Моя мама, Ніна Іванівна, вчителька, активістка в селі, тато, Валерій Антонович, вправний грибник і рибалка. Все життя чесно працюють на землі. Заради нас батьки були готові на все. Я не мала дорогих іграшок і одягу, але мала щось набагато більше — материнську і батьківську турботу, життєву науку, мудрість, яку мама з татом вкладали в наше виховання і передавали нам, нащадкам. Після школи вступила до Національного університету “Острозька академія”. Навчання за спеціальністю “Релігієзнавство” (“Філософія”) допомогло мені сформувати себе як особистість, отримати глибше, ширше, повніше розуміння світу і себе в ньому. Вчитися надзвичайно подобалось — за 5 років я не пропустила жодного дня, ходила на пари навіть із температурою (посміхається — авт.). Закінчила аспірантуру, працювала на рідній кафедрі — спочатку старшим лаборантом, згодом ще й викладала. У 2015-му вийшла заміж, а потім - пішла у декрет, де перебуваю й досі (посміхається — авт.).



- Як з'явилась ідея написати книжку?
- Ще підлітком мріяла написати роман і навіть почала його. Досі в нашій сільській оселі зберігаються зошити із моїми спробами пера. Проте, згодом зрозуміла: набагато цікавіше — не вигадувати героїв, а описувати події власного життя та висновки з них.

Під час презентації "Щоденника мами" у кав'ярні-книгарні "Каламаріус"
Під час презентації "Щоденника мами" у кав'ярні-книгарні "Каламаріус"


- Але як у мами трьох дітей може знайтися час для письменницької праці?
- Справді, “робочий день” мами — це відсутність вихідних і обідніх перерв, свят і відпусток. Досить часто впродовж дня я не маю коли перекусити чи навіть, вибачте, сходити до вбиральні. Але кожен із нас здатний знайти час на те, що справді цікаве і важливе. Мені подобається писати, і тому я знаходжу для цього можливість.

А безпосередньо “творчий процес” почався з того, що чоловік порадив мені зареєструватися в Інстаграмі. Саме там почала описувати “мамські” будні. І відтоді роблю це практично щодня. (Ви можете слідкувати за Юлією Новак-Голубєвою в Інстаграмі, підписавшись на її сторінку.

Пишу здебільшого вночі, коли діти сплять, у перервах між годуваннями. Або під час їхнього денного сну. Більшість мам так само як і я активні в соцмережах саме вночі, такий у нас особливий розпорядок роботи (сміється — авт.). Згодом я впорядкувала свої записи, відредагувала, дещо додала, від дечого — відмовилась. Адже завдання книги - не розповідати в хронологічній послідовності “що їли — як спали — чим лікували зуби”. У кожного є такий досвід. Ним ми ділимося з іншими мамами переважно у Вайбері. Для мене важливе інше — розповісти про власні висновки з тих чи інших ситуацій. Про відчуття в ці моменти та після них. Мені хотілося, щоб кожна сторінка книги змушувала читача насамперед відчувати. Замислитися над своїми стосунками з дітьми, чоловіком, рідними, батьками, Богом... Недарма мою книгу вже прозвали “книгою-емоцією”.



Замовити книгу "Щоденник мами"

- Про Бога у вашій книжці написано досить багато...
- А мені здається, що замало. У наступній книжці я неодмінно напишу більше. Вірити для мене так само природньо як дихати, і в найтяжчі моменти життя я уповаю на милість Господню, як і в найсвітліші — возношу хвалу Богові за його нескінченні щедроти. А щодня — прошу в Господа мудрості виховати моїх дітей справжніми людьми, бути люблячою донькою і дружиною та турботливою мамою.

- Розкажіть детальніше про ваших донечок...
- Старші донечки, двійнята Сашка і Віталіна, народилися 28 січня 2017-го. У нашому роду не було двієнь, тому звістка про те, що ношу під серцем не одне, а два маленьких життя, застала нас із чоловіком зненацька. Пригадую, під час УЗД в діагностичному центрі лікарка каже: “У вас там не дитина”. Я не зрозуміла, про що вона. Не знала як реагувати — лякатися чи сміятися. Просто завмерла в нерозумінні. Хто ж тоді? Чоловік іще засміявся — каже, може кіт? (Посміхається — авт.). Напевно, насправді я тоді взагалі не встигла нічого подумати, просто застигла. А за мить лікарка продовжила: “У вас там — ДІТИ”. Ми були шоковані, але шоковані приємно. Ми хотіли дітей і вирішили, що якщо Бог дарував нам можливість стати батьками відразу двох маленьких створінь — це знак його особливої милості й довіри до нас.



Імена вибирали спільно. Про те, що одну донечку назвемо Олександрою, домовилися роки за два до її зачаття (посміхається — авт.). Мені завжди подобалося це ім'я, власне, за церковним календарем я народилась саме на Олександри (6 травня). А в чоловіка так звати двоюрідну бабусю, з якою в нього пов'язані особливо теплі дитячі спогади. Вона теж народилася 6 травня. А ім'я Віталіна — то вже вибір Віталія, самі можете зрозуміти, чому (сміється — авт.).

Дуже цікаво спостерігати, як наші дівчатка змінюються. Лікарка з Рівного Олена Гандзюк, в якої теж двійко дівчат, попереджала нас про це, і тепер я переконалася: так воно і є. Змінюються характери дівчаток, у чомусь вони міняються місцями: хтось спершу слабший, хворобливіший, хтось — веселіший і жвавіший, а потім начебто слабша дитина “бере реванш” і наздоганяє та переганяє сестричку в якихось показниках розвитку... І так в усьому — від кольору очей до щоденних звичок. Ці спостереження дали мені змогу усвідомити один із висновків, якими ділюся в книзі: не варто порівнювати своїх дітей ні з ким.

Категорично не слід включатися в такі собі “мамські перегони”: “А у вас коли прорізався перший зубчик? Ой, а в нас ще ні, що ж таке... А ви коли пішли? А ми — раніше. А ви вже відмовилися від грудного вигодовування? Ой, а ми ще ні...” І так далі, і тому подібне. Кожна дитина — неповторна. Кожен батьківський досвід — індивідуальний.

Не варто зациклюватися на тому, на кого з батьків і родичів схожа та чи інша дитина. Звісно, на такі теми говорять усі, але це варто робити, як на мене, суто щоб підтримати розмову. Наприклад, більшість родичів і знайомих говорять нам, що Віталіна схожа на тата, а от щодо Сашки — висловлюють різні думки. А я завжди відповідаю так: одна дитина взяла від когось із батьків риси обличчя чи колір очей, а інша взяла від іншого з батьків щось таке, що у серці...

Діти — не породисті собаки на виставці, яких міряють за відповідністю певним усталеним еталонам фізичного розвитку. І не коні на іподромі, на яких роблять ставки, хто пробіжить дистанцію першим. Насправді лише моя старість покаже, якою я була мамою для своїх дітей. І лише це, в кінцевому залишку, - справді важливе. Все інше, що супроводжує етапи дорослішання і розвитку дітей, - це безперервний процес, перебіг якого - у руках Бога і батьків.



Замовити книгу "Щоденник мами"

- Але молодшу донечку Іванку вам таки довелося порівнювати з іншими дітьми, хотіли ви того чи ні. Адже, як я знаю з книжки, вона народилася з певними вадами...
- Так. Друга вагітність була для нас із чоловіком несподіваною, хоча так саме бажаною. Пригадую, напередодні мені приснився дивний сон про те, що я знову вагітна. Сміючись поділилися ним із чоловіком. А він цілком серйозно запропонував придбати тест на вагітність, що й зробив того ж дня. Уночі, коли двійнята заснули, я зробила тест... і, пригадую, ми з чоловіком відразу розбудили батьків, щоб повідомити їм новину: у вас буде іще онук чи внучка, а, може, й знову онуки!.. Ми були схожі на підлітків, які таємно щось вчверили і тепер зізнавались про скоєне старшим (посміхається — авт.).

Але радісні хвилювання змінились тривогою в листопаді 2017-го, коли на 21-му тижні вагітності під час другого УЗД — спершу в перинатальному центрі, де я народжувала двійнят, потім і в діагностичному, куди направили на повторне обстеження, лікарі одностайно запевнили: плід має серйозні вади головного та спинного мозку. “Подумайте, у вас вже є двоє дітей, є для кого жити, а захочете ще народити — встигнете”, - переконували мене в один голос лікарі. Ніхто не давав гарантію, що дитина взагалі народиться. А якщо народиться — то народиться живою. А якщо й народиться живою — то виживе. А якщо виживе — то буде говорити і ходити... “Рекомендоване переривання вагітності”, - ножем по серцю різанув мене висновок медичної комісії.

...Ми з чоловіком плакали. Довго обговорювали почуте. Із села за кілька годин примчала мама, щоб бути поряд зі мною в ці, напевно, найважчі хвилини мого життя. В підсумку ми вирішили: не позбавляти дитину шансу на життя. Не перебирати на себе роль Бога, який є творцем всього сущого і в руках якого — наші долі. Дати дитині (тоді ми навіть не замислювались і не запитували лікарів про її стать — не до того було) шанс народитися. Дати можливість жити і розвиватися. А як усе вийде — це в руках Бога. Уповати на його милість і молитися, а самим робити те, що в наших силах. А там, де це поза нашими силами — просити допомоги в Господа.

...Друга вагітність протікала на диво легко — я не мала ні токсикозу, ні проблем із набряками та тиском, як під час вагітності двійнятами. (Хоча й тоді до дев'ятого місяця примудрялася майже щодня їздити маршруткою на роботу з Рівного до Острога і назад). Доносила дитину до 40 тижнів. І саме на Великдень відчула, що, певно, прийшла пора давати світові нове життя. Благо, живемо поряд із перинатальним — опівдні взяли з чоловіком наперед складений пакет з речами та пішли народжувати.

Донечка народилась живою. На третій день Великодня. На жаль, деякі вади підтвердились. Дитину відразу забрали в реанімацію. Я побачила її лише на хвильку відразу після народження. Надалі нас мусили розлучити.

Потім Іванку перевели до реанімації обласної дитячої лікарні, а я повернулася з пологового будинку додому. Я не могла тоді бути поряд із своєю дитиною у лікарні. А чоловік тим часом мотався між лікарнею, роботою і домом. На третій день життя Іванці зробили операцію на спинному мозку — видалили килу, яка загрожувала її життю. А на дев'ятий — оперували на головному мозку. Вставили в голівку шунт, який упродовж усього її життя має відсмоктувати зайву рідину з мозку й виводити у шлунок.

Напередодні цієї операції ми мусили звернутися за допомогою через Фейсбук до всіх небайдужих. Бо ресурси нашої сім'ї, необхідні для здійснення лікування, на той момент уже почали вичерпуватися. Я не хотіла, щоб чоловік виставляв фото нашої новонародженої дитини з трубочками, через які вона дихала і харчувалася, з побритою перед операцією голівкою... Але він переконав мене, що в нас немає іншого вибору. Його записом у Фейсбуці поділилося 2580 людей. І Бог руками своїх ангелів — добрих людей з усієї України — послав нам допомогу, яка дозволила вчасно і повністю виконувати всі лікарські призначення кожного дня. Розуміючи, що боротьба за життя і здоров'я Іванки, за великим рахунком, саме зараз лише розпочинається...



- І що було далі?..
- Зараз нам дев'ять місяців. На 28 січня, на день, коли нашим старшим донечкам виповниться два роки, в нас призначені нові обстеження і розпочнеться черговий курс реабілітації. Останнє обстеження показало, що відхилення в розвитку головного мозку дитини звелися майже до нуля. Лікарка навіть здивувалась і запитала, чи ми робили для цього щось особливе...

Іванка гарно сидить, повзає, щоправда, лише назад, як рак-неборак (посміхається — авт.). Вона дуже сміхотлива, має гарний апетит, любить музику і позувати для фото. Вміє говорити “мама”. Коски, які збрили перед операцією, давно відросли, тільки зараз вони русі, а народилася Іванка темноволосою.



На жаль, поки що ніжки Іванки — недостатньо сильні, щоб вона на них повноцінно вставала. Це те, що нас найбільше турбує нині. Саме тому працюємо з масажисткою, реабілітологом, щодня виконуємо спеціальні вправи, періодично проходимо курс медикаментозного лікування. Як і 9 місяців тому, робимо все, що в наших силах, для повноцінного життя дитини й молимося Богу, аби він своєю всемогутністю і всемилістю примножував зусилля наші та лікарів.

- Що хотіли б побажати читачам?
- Вірити. У Бога, у власні сили та в своїх дітей.


Якщо Ви бажаєте придбати книгу «Щоденник мами» чи поспілкуватися з авторкою — Ви можете зробити це, зателефонувавши Юлії Новак-Голубєвій за номером (098) 38 34 265 або написавши їй на cторінку у Фейсбуці або на сторінку в Інстаграмі.

Фото Олени ПАРФІНЧУК, Ліни РОМАШКО та Олександра ХАРВАТА
Коментарі:




Бесплатка
Останні новини


Работа в Украине
Новини партнерів