Ми у Facebook
07.03.2019, 14:00

Як офіцер міліції став опікуватися знедоленими дітьми [+ІНТЕРВ'Ю]

Чужих дітей не буває. Для когось це просто красиві слова, а для цієї людини – щоденні реалії. Сьогодні наш співрозмовник – Сергій Володимирович ЯКОБЧУК, директор Комунального закладу "Обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей" Рівненської обласної ради, який, будучи офіцером міліції та залишивши престижну роботу в столиці, присвятив своє життя соціальному закладу для дітей.
– Сергію Володимировичу, розкажіть про свою професійну діяльність.
– Моя кар'єра почалася в січні 1992 року, в середній школі №26 м.Рівного, коли мене призначили на посаду вчителя української мови та літератури. З січня 1995 року я пішов на службу в органи внутрішніх справ. Після закінчення Рівненського училища професійної підготовки працівників охорони Департаменту державної служби охорони при МВС України, залишився там викладачем, займався ліцензуванням училища. У 2001 році зайняв посаду заступника начальника училища по роботі з персоналом, одним із завдань була виховна робота з курсантами. В принципі з того часу став цікавитися можливістю якимось чином допомагати дітям. Керівництво департаменту підтримувало ці ініціативи – у той час ми взяли шефство над Будинком дитини, головним лікарем тоді була Віра Кобилянська. Ми їздили з курсантами, допомагали по змозі, білили, прибирали, навіть, бувало, вікна замінювали.



– Тобто ви тоді були волонтером?
– У принципі так. А наприкінці 2010 року я прийняв рішення йти на пенсію, йшов з посади першого заступника начальника училища з навчально-методичної роботи.

– В якому званні ви виходили на пенсію?
– Зі званням підполковника міліції.

– Знаю, що ви якийсь час працювали в столиці...
– Так. Я працював в місті Києві на посаді начальника управління безпеки товариства з іноземними інвестиціями “БНХ Україна”. Моя давня знайома Тарасевич Наталія Ростиславівна, яка працювала директором інтернату для дітей сиріт в Олександрії, якось звернулася за допомогою у розшуку зниклих дітей. Я був якраз в Рівному, допоміг у пошуках. Після того приїхав в Олександрію, подивився на цей заклад, подивився на цих дітей і сказав, що хотів би тут працювати. Ця розмова була десь у листопаді 2011 року. За декілька місяців Наталія Ростиславівна зателефонувала мені, що звільняється посада заступника з виховної роботи в неї в інтернаті. Якраз у мене в квітні 2012 року закінчувався контракт з “БНХ Україна”, вона почекала мене, і я практично одразу після розрахунку приїхав та приступив до роботи на посаді заступника директора з виховної роботи в Олександрійському інтернаті для дітей-сиріт. Далі було прийнято рішення про реорганізацію Обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей, який мені запропонували очолити.




– У чому полягали зміни для закладу?
– Центр функціонував у денному режимі, там працювали соціальний педагог та два психологи, вони надавали консультації та проводили просвітницьку роботу. В 2013 році обласною адміністрацією було прийняте рішення про реорганізацію цього закладу, а саме облаштування центру зі стаціонарним перебуванням дітей. У травні мені запропонували його очолити, з того часу ним і займаюся. До того в Рівному на вулиці Кутузова функціонував притулок для дітей, звідти ми забрали майно та власне дітей, тому що він був ліквідований, та розпочали свою діяльність в Олександрії.

– З якої кількості дітей розпочинав роботу Реабілітаційний центр?
– Це було сімнадцять дітей, яких ми привезли з притулку.

– Що вас особисто спонукало погодитися на таку роботу?
– Моя мама була доброю людиною та дуже сильно любила дітей. Навіть був час, коли мама хотіла взяти в сім'ю дитину-сироту, радилася з нами малими, але ми тоді були категоричними. Можливо, саме тому в мене на душі лишився тягар. (Посміхається.) А ще, напевне, внутрішнє відчуття, що мені потрібна така робота.

– Як ваші рідні сприйняли таку радикальну зміну діяльності? Не знаю, наскільки престижнішою була робота в столиці, але, напевне, в матеріальному плані суттєво втратили?

– В матеріальному плані втратив, звичайно, але був поруч з сім'єю, а це досить важливо. Адже працювати в Києві та приїздити лише на вихідні – це одне, а постійно проживати з сім'єю – це зовсім інше. Спочатку моє рішення сприйняли “на ура”, але коли побачили, скільки часу займає нова робота та яких вимагає зусиль, радості значно поменшало.



– Які основні принципи чи підходи в роботі з такими дітками? Адже це навіть не діти з інтернату, основна проблема – це їхня невизначеність?
– Що стосується інтернату, то там інші діти. В інтернаті діють свої закони, доволі жорсткі, наші діти не витримували такого жорсткого натиску, адже вони все-таки виросли в сім’ях. Коли в центрі почали проживати діти, вони відвідували школу-інтернат, але мені довелося зробити таку річ – перевести їх у сільську школу. Цей крок доволі позитивно відобразився на поведінці дітей, а також на їхній успішності у навчанні.

– Розкажіть про особливості та пріоритети у роботі з дітьми в закладі.
– У першу чергу це робота з дітьми, які потрапили в складні життєві обставини, і це треба враховувати, кожна з них отримала сильну травму, і я хочу, щоб діти перестали боятися, щоб не хвилювалися, що з ними буде сьогодні, завтра і так далі. Це моє основне завдання, над цим я працюю, орієнтую на це працівників закладу, а також старших дітей.



– Скільки діток наразі у вас перебуває?
– На сьогоднішній день сорок, влітку було п'ятдесят шість, то було дуже важко.

– Чим, окрім навчання та власне проживання, займаються діти в центрі?
– В центрі організована робота досвідченими вихователями, які займаються розвитком навичок соціальної взаємодії, побутових навичок, творчих здібностей дітей. У цьому також багато отримуємо допомоги від волонтерів, які організовують майстер-класи, цікаві квести, ігри. Ми намагаємося не обмежувати дітей замкнутим простором, а залучаємо якомога більше людей до співпраці. Інколи доводиться навчати дітей зовсім елементарним речам.



– Ви працюєте лише з дітьми, чи з батьками також?
– Робота з батьками, особами, які їх заміняють, є обов’язковою складовою корекційної роботи. Часто саме поведінка дорослих стає першоджерелом виникнення проблемних ситуацій, через які діти потрапляють до нас в центр (конфлікти між батьками та дітьми, неналежне виконання батьками своїх обов’язків, низький виховний потенціал та інше)

– В яких випадках діти потрапляють до реабілітаційного центру?
– До центру приймаються діти від 3 до 18 років з сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, якщо батьки з певних причин не можуть забезпечити належного утримання та догляду за дитиною, ухиляються від виконання батьківських обов’язків, вживають алкоголь, наркотичні засоби; діти, які залишилися без піклування батьків або осіб, які їх замінюють; діти, які зазнали насильства і потребують соціально-психологічної допомоги, постраждали від торгівлі дітьми; безпритульні діти.
Зарахування до центру здійснюється на підставі або направлення служби у справах дітей Рівненської ОДА, або акта доставлення працівниками поліції дітей, які знаходились в розшуку, та безпритульних дітей, або за особистим зверненням дитини.

– Повернімося до батьків. Хто приймає рішення, що батьки готові забрати дитину в сім'ю?
– Якщо служби у справах дітей передають матеріали до суду і суд, розглянувши їх, приймає рішення про позбавлення батьківських прав, тоді дитина залишається у нас, допоки їй не знайдуть прийомних батьків, або ж дитячий будинок сімейного типу. Якщо суд вирішує залишити дитину в сім'ї, діти повертаються додому. Бувають випадки, коли справа не доходить до суду, батьки беруться за голову, створюють належні умови вдома, а психологи центру, спільно з фахівцями соціальних служб та служб у справах дітей, вирішують, що вони готові піклуватися про дітей, діти повертаються в сім'ю.

– Наскільки цей метод вилучення дітей дієвий? Чи стають після цього батьки краще доглядати за своїми дітьми?
– Спочатку однозначно, а потім як у кого виходить. За такими сім'ями, тобто сім'ями, які потрапили у складні життєві обставини, спостерігають соціальні служби. Якщо бачать, що розвиток ситуації йде знову не в тому напрямку, дітей повторно привозять до нас – бувають і такі випадки.
Статистику влаштування дітей можна поглянути на нашому сайті , взагалі якщо дитина не повертається в біологічну сім’ю, то вона влаштовується в інші форми сімейного виховання, в інтернатні заклади ми дітей намагаємося не влаштовувати, лише за медичними показниками.



– Я так розумію, ви підтримуєте реформу інтернатних закладів?
– Вважаю, що дитина має виховуватися в сім'ї, перш за все це модель для подальшого життя. У випускників інтернату сумна статистика, створюють нормальну сім'ю одиниці, у них відсутні соціальні навички (не вміють розпоряджатися коштами, не мають елементарних побутових навиків), ще ці діти, не маючи базису нормальної сім'ї, часто погано закінчують, високий відсоток самогубств, криміналітет, потрапляння в погані компанії. Я працював в інтернаті, знаю цей досвід, можливо, у свій час інтернатна система відіграла свою позитивну роль, але вже не ті часи, потрібно відмовлятися від неї.

– Повернімося знову до вас особисто. Для вас це робота чи скоріше покликання?

– Це робота, важка робота, яку іноді хочеться покинути, але відчувається, що ти для неї створений. (Посміхається.)



Сергій Володимирович Якобчук має чималу добірку відзнак та нагород, які отримав під час служби в міліції та за роботу в Реабілітаційному центрі.
Під час служби в міліції – “Почесний знак МВС”;
Відзнаки МВС – “За відзнаку в службі I та II ступенів”;
Медалі – “За сумлінну службу II та III ступенів”;
Відзнаки Міністерства освіти і науки: “Антон Макаренко”, “Відмінник освіти”;
Державна винагорода, відзнака Президента: “25 років незалежності України”;
Подяка комітету Верховної ради України;
Почесні грамоти: “Міністерства освіти і науки України”, “Рівненської обласної ради”, “Рівненського міськвиконкому”, “Рівненської районої ради”.



– Давайте піднімемо тему волонтерства, багато людей бажають допомагати діткам, проте не знають як, яка допомога найбільш актуальніша для дітей в соціальних закладах?
– У першу чергу я хотів би, щоб люди, які щось вміють робити, бажано зі своєю матеріальною базою, приходили до нас та ділилися своїми знаннями з дітьми. Хотілося б, щоб вони допомагали сім’ям, які потрапили в складні життєві обставини, вийти з цих обставин, щоб діти з сімей не вилучалися. У другу чергу існують якісь матеріальні проблеми, інколи не вистачає миючих засобів та інших елементарних речей. Вдячний людям, які протягом року привозять печиво, фрукти, адже є тенденція активно робити це в передноворічний період або в День захисту дітей.

– Є такий термін “покарання добром”, “Лікарняні клоуни” його впровадили )
– Так, у цей час мусимо спостерігати, щоб діти не об'їдалися солодощами та не нашкодили своєму здоров'ю.



– Тобто це якісь професійні майстер-класи?
– Не обов'язково професійні, елементарні речі можна робити, але з задоволенням. Коли людина хоче чогось навчити, діти активніше це сприймають та працюють з більшою віддачею.

– Я бачила вас в роботі, зі сторони видно, що ви не просто виконуєте обов'язки, а насправді любите дітей. Як за стільки років роботи вдається зберегти любов до дітей?
– Діти не лише забирають час та енергію. Якщо вони бачать, що ти щиро до них ставишся, повертають твою енергію сторицею. Коли приїхав з Києва, я був виснаженим, тоді звернув увагу, що, спілкуючись з дітьми, наповнююся енергією, їхня вдячність, та любов повертає до життя. В принципі це нормальний процес, я в це вірю. (Посміхається.)

– Розкажіть про свій колектив.
– Хочу їх особливо відзначити, це унікальний колектив. Незважаючи на такі низькі зарплати, люди вкладають стільки душі та любові у свою роботу! Я в захваті від них. Розумію, що в цій взаємодії не можу віддавати менше, тому віддаюся по максимуму.

– Якщо взяти до прикладу одну дитину, в якому вона має бути стані, щоб ви сказали: я спокійний, ми впоралися зі своєю роботою?
– Коли вона отримує освіту, коли заспокоюється та коли перестає боятися. Коли дитина позбувається страху, не боїться якихось зовнішніх викликів, навчання, майбутнього. Якщо вона не боїться, я вважаю, що ми своє завдання виконали.



– Що ви хотіли б додати від себе?
– Мене особливо хвилює ставлення в навчальних закладах, мова йде про професійну освіту. Наприклад, ми влаштовуємо дитину на навчання, а там всіма силами намагаються цю дитину “витурити”, не розуміючи, що в цієї дитини більше нічого в житті немає. Був такий випадок в рівненському медучилищі та інших закладах. Я розумію, що вони нічого не зобов'язані, виповнилося вісімнадцять років дитині – живи як хочеш, але мені за кожен такий випадок болить душа.

– Це, напевне, більше людський чинник, а саме – керівника закладу, ставлення до таких дітей?

– Так, такі діти однозначно важчі, ніж сімейні діти. Але, як би там не було, потрібно доводити їх до диплома та давати їм професію.



– Розкажіть про випадки успішної реалізації ваших вихованців.
– Для хлопчиків дуже показово, військово-спортивний ліцей. Один з вихованців, який закінчив цей заклад, навчається в університеті Ярослава Мудрого на військового юриста, інший випускник навчається у військовому інституті. Тобто там, де діти під контролем та задіяні, вони можуть бути успішними.
Був випадок, коли один з працівників нашого районного суду взяв наставництво над дівчинкою, вона навчається на юриста в аграрному коледжі. У цьому випадку була активна співпраця трьох сторін – наша, наставника, та власне коледжу. І це дало дуже хороші результати, дівчина зараз успішно навчається, в мене за неї спокійна душа.
Також ситуація з медколеджу, дитина була відрахована, пройшовши реабілітацію у нас, ми хлопця поновили, зараз дитина закінчила навчання, і в нього все добре.

– Який меседж хотіли б дати батькам, суспільству?
– Щоб суспільство більше цікавилося дітьми, батьки ж, у свою чергу, постійно спілкувалися зі своїми дітьми та належно доглядали за ними. Діти не мають відчувати себе залишеними поза увагою.
Також, хочу наголосити, щоб люди, які мають намір усиновити або взяти дитину під опіку, серйозніше до цього ставилися. Дивилися на цей процес не через рожеві окуляри. Труднощі обов'язково з'являться, тому що травмована дитина не буде зручною, потрібно докладати багато зусиль. Але якщо робити це щиро та з любов'ю, результат не змусить себе чекати.

Розмовляла Анна МАЛАШКЕВИЧ.
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.





На правах реклами