Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення


07.02.2003, 20:19

Володимир Плютинський: Я не плачу за вчорашнім днем...

Представляти Володимира Плютинського читачеві, напевно, немає сенсу. Двічі Герой Соціалістичної Праці, депутат найвищих органів влади як за радянських часів, так і в роки незалежності України, беззмінний керівник, тоді — агрофірми "Зоря", тепер — агропромислової корпорації "Зоря", він завжди на виду і у центрі подій. А завітати у Зорю змусила одна цікава дата, яку сміливо можна подавати до різноманітних книг рекордів — у січні цього року минуло 52 роки, як Володимир Плютинський почав свою кар'єру голови колгоспу.
Прийшов у Зорю з автоматом за плечима
— Пане Володимире, хочемо розпочати нашу бесіду фразою, яка в нас на Рівненщині, та й, мабуть, в Україні, стала вже крилатою. Сказана вона була, здається, ще у 1951 році відомим на весь тодішній Радянський Союз головою колгоспу Макаром Посмітним про молодого Плютинського і звучала приблизно так: "Не будет из тебя председателя: мало пьешь..."
— Дякую вам за гарне запитання (сміється). Ви, газетярі, завжди до чогось докопаєтеся. Хоча і справді все було саме так. Тоді я, двадцятирічний голова новоствореного колгоспу імені Ворошилова разом зі своїм колегою, нині покійним Петром Митрофановичем Воловиковим, поїхали вивчати досвід на Одещину, у господарство Макара Онисимовича Посмітного. Подивитися було на що, і запозичити також. Ми навіть по-доброму заздрили голові і колгоспникам, які жили досить заможно. Думалося: "От би нашим людям отак!" Ну а за вечерею, звісно, частували гарно, наливали щедро. Я тільки "цілував" стакан, піднімав для годиться. Тому й напророкував мені Посмітний таке майбутнє. Щоправда, через багато років, коли ми вже міцно стояли на ногах, він приїздив у наше господарство і щиро радів здобуткам. Зауважив навіть: "Знаешь, Володя, ты меня почти обскакал...".
— Кажуть, зорянці ще й до сьогодні вважають Посмітного своїм "хрещеним батьком"...
— Так, і цілком заслужено. Десь на початку п'ятдесятих, коли наш колгосп тільки спинався на ноги, було дуже сутужно, особливо з хлібом. На трудодень тоді платили по вісім копійок. Робити нічого — поїхав до Посмітного "шапку ламати": так і так, мовляв, біда, люди голодують, позичте двадцять тонн пшениці — з нового врожаю віддам. (Це було десь у лютому-березні п'ятдесят третього). А Макар Онисимович на це: "Що, свиней будеш хлібом годувати?" "Та ні, — кажу, — для людей".
Привіз я тоді зерно, роздав людям по центнеру, а в кого сім'я велика — по два. Це була суттєва підтримка. А після жнив приїхав від Посмітного посланець, походив між людьми, порозпитував, чи дійсно Плютинський хліб виписував навесні. Потім зустрівся зі мною і каже: "Макар Онисимович списав вам борг — не будете віддавати". Треба було бачити, скільки то радості було людям. Це ж яке багатство — цілих двадцять тонн пшениці! Можна було більше посіяти, а значить — більше продати. Так і піднімались помаленьку. У 1957 році вже платили по тринадцять карбованців на трудодень. Люди ожили, повірили мені. Мабуть, саме завдячуючи цій вірі, ми й добились того, що маємо зараз. Мені теж хотілося вірити у те, що завтра заживемо краще, ніж сьогодні. І людей в цьому переконував, хоч і нелегко було — боялися записуватися в колгосп. Часи були, самі знаєте які. Я й сам приїхав у колгосп з автоматом за плечима. Ходив по хатах, просив: "Потерпіть трохи, попрацюємо — буде в нас хліб і до хліба. Настане час — будемо платити стільки, що й не захочете брати". А, вийшовши з хати, дорікав собі: це ж я, мабуть, неправду кажу людям, бо хіба можна на наших бідних землях розжитися? Хіба можна щось путнє створити на цих Сморжівських хуторах, де не хоче врожаїтися ні пшениця, ні картопля, ні цукровий буряк?
Але сказати інакше — означало б вбити в людях надію на краще, заможніше життя. Для себе, для своїх дітей. Робити нічого — брав у руки олівець і рахував, збивав копійку до копійки, вчився в інших. Мабуть, саме тоді зародилася думка про необхідність курсу на, так би мовити, сільську індустріалізацію.

Фермерство в Україні сьогодні — це сміх крізь сльози
— Дивлячись на теперішню Зорю, яку хтось назвав селом із майбутнього, і на саме господарство, переконуєшся в тому, що Плютинський-керівник завжди був на своєму місці. А як оцінюєте себе як господарника?
— Знаєте, хтось із відомих людей сказав: "Якщо в нас залишається ще щось святе — то це вічна невдоволеність собою і тим, чого ми досягли". Можливо, занадто категорично, але частка істини в цьому є. Нам і справді вдалося зробити чимало. Маємо завод продовольчих товарів, м'ясокомбінат, теплиці, молочний комплекс, палац культури, житло, словом, все необхідне. Але хотілося б збудувати ще й гарного млина, крупорушку, маслобійню, комбікормовий завод. Зрештою, ще й сьогодні це не пізно.
— Доводилося чути, що Плютинський, мовляв, руками й ногами проти фермерства, виступає за укрупнення господарств...
— Я не відкрию великих "америк", коли скажу, що майбутнє саме за крупними господарствами. Так працює весь світ, і та ж Америка в тому числі. З іншого боку, мій знайомий фермер з Польщі має дев'ять тисяч гектарів землі. На всій площі сіє кукурудзу і збирає щороку по 60-65 тисяч тонн зерна. То хіба ж можна бути проти такого фермера? Але фермерство в Україні сьогодні — це сміх крізь сльози, це крок на сто років назад. Ніхто й ніколи не переконає мене в тому, що обробляти землю за допомогою коня й плуга — це прогрес. А добрива одноосібник (язик не повертається такого бідаку назвати фермером) за що купить? Того ж гною де візьме? Насіння доброго за які кошти придбає? А без усього цього марно сподіватися на високі врожаї. Земля, як жінка: ревнива. Мусиш приділяти їй максимум уваги, турбуватись про неї, удобрювати, обробляти, засівати...

Коли виступаю у Верховній Раді, то припиняється гармидер
— Володимир Плютинський відомий не тільки як господарник, але й як впливовий політик...
— Коли я виступаю у Верховній Раді, то припиняється гармидер і всі починають уважно слухати. Навіть колеги інколи питають: "Як це тобі вдається?". Мабуть, тому, що по ділу говорю.
— Ми мали на увазі трохи інше. Ваше слово, напевно, теж має вагу при, скажімо, призначенні голови Рівненської райдержадміністрації?
— (Сміється). Я б не хотів зачіпати цієї теми. Це, так би мовити, не для преси. Скажу тільки, що у мене не зовсім прості стосунки з теперішнім головою. Непростими вони були до недавнього часу і з головою облдержадміністрації Миколою Сорокою. Він вважав, що я теж поставив свій підпис під листом до Президента, де вимагалась його (Сороки) відставка. Прізвище Плютинський там справді фігурувало першим, але підпису не було. Тепер у нас нормальні стосунки.
— Знаємо, що свого часу вас "вербували" і на міністра сільського господарства.
— Таке справді було, коли президентом був Леонід Кравчук, а прем'єром Вітольд Фокін. Але в останню мить, коли вже все практично було вирішено, я відмовився. Сказав Фокіну, що вважаю Олександра Ткаченка (а саме він тоді був міністром сільського господарства), кращим міністром, ніж я. Ткаченко був тоді вражений моїм вчинком. А за міністерським портфелем зовсім не шкодую і ніколи його не прагнув.

Лазаренко за місце у п'ятірці грошей не вимагав
— Для багатьох було несподіванкою те, що ви залишили фракцію "Нашої України" у Верховній Раді, хоча ще більшою несподіванкою було те, що саме від неї туди балотувалися.
— Як ви знаєте, в "Нашу Україну" я увійшов разом з "Солідарністю" Петра Порошенка. І оскільки Петро пішов балотуватися по мажоритарному округу, то я міг мати навіть вище місце у партійному списку, ніж п'ятнадцяте. Але мені і цього було достатньо. Та через деякий час вийшов... Хочу, щоб мене зрозуміли правильно: я все життя був аграрником, знаю і люблю сільське господарство, тому вважаю, що зможу працювати з максимальною віддачею саме в аграрній фракції. Та й те сказати, коли ще у 1991 році люди мітингували у Зорі, й дехто з теперішніх моїх колег у парламенті "знімав" Плютинського з посади як "віджилий елемент", я теж не думав, що через десять років буду з ними в одній команді.
— А як би ви прокоментували свою участь у сумнозвісній "Громаді" Павла Лазаренка?
— Приблизно так само, як вкладники різного роду трастів могли б прокоментувати свою участь у цих структурах. Хто ж сподівався на погане? У "Громади" Лазаренка теж були наміри хороші, тим більше, він не вимагав за місце у першій п'ятірці гроші, як це робили інші. А потім... Не забувайте і те, ким він був на той момент: прем'єр-міністр, нагороджений найвищою нагородою України і т.д.
— Хто ж тоді гроші вимагав?
— Є така партія. Але звідки у мене такі гроші? Мова йшла про сотні тисяч. Я можу заплатити ну тисяч п'ять. Це особисто мої. А гроші корпорації — це гроші корпорації і людей, які у ній працюють. Колись мені закидали, що будинок збудував "на всю Зорю". Так тепер будують будинки удвічі більші і ніхто не спитає, звідки гроші беруть. До мене, як до народного депутата, часто приходять люди за допомогою. Просять на лікування рідних, з іншими бідами. Чим можу — допомагаю. Пишу листи-прохання, телефоную знайомим, друзям. Але знову ж таки допомогти фінансово можу тільки з власних заощаджень. А у корпорації є свої проблеми і свої працівники, за яких треба і мушу дбати у першу чергу.
Коментарі:

Останні новини
Новини партнерів