Рівненський інформаційний портал OGO.ua

подати
оголошення


05.08.2009, 15:02

Наталя Сосюк: “Негатив я виспівую”

“Хто стукає, тому відчиняють” — впевнена Наталя Сосюк, яка чотири роки тому “з боєм” отримала керівну посаду. Можливо, тому її кабінет знаходиться “поближче до учнів” — на першому поверсі. Нині ця “колись мрійлива жінка” продовжує вчителювати — викладає українську мову та літературу. Втім, на уроки лишається дедалі менше часу: всі сили забирає адміністративна робота. Але відраду знаходить у віршах та у підтримці коханого чоловіка.
Про ностальгію
за гарним словом
— Оце влітку — і на роботі?
— Та маємо здавати школу до Першого вересня. Тому чекаємо на атестаційну комісію.
— Відпустки взагалі не плануєте?
— Якщо вдасться, то днів на п’ять на озеро Світязь. Поближче до дому.
— Пригадую, в одному зі своїх інтерв’ю ви висловили думку: “Щоб керувати школою, треба бути гарною господинею”…
— Я й досі так вважаю. І за чотири роки на посаді директора обласного ліцею-інтернату я це для себе ще раз підтвердила. Заклад, в якому ти працюєш, а тим більше, якщо там навчаються діти, — це та ж сама сім’я. Для того, щоб у закладі була здорова атмосфера, позитивна аура, має бути чисто й охайно — так, як вдома. Має бути красиво, естетично. Тоді формуються якісь гармонійні стосунки. Пам’ятаю, перше, що мене вразило, — тут немає світлих тонів. Я взялася за те, щоб заклад був світлий.
— Але ж з дітьми це так важко…
— Дуже важко. У мене є така традиція — розмовляти з кожним учнем разів два на місяць. Їм може форма не подобатись, зачіски… І я змушена знаходити аргументи, переконувати їх, що як у сім’ї є порядок, так і в школі повинно бути. Особливо у дотриманні правил та дисципліни.
— Тим більше сучасна молодь не надто полюбляє дисципліну…
— Недарма написано у Біблії: “Хто стукає, тому відчиняють”. Знаєте, по чому сьогодні ностальгія? По естетиці — зовнішній і внутрішній. Сьогодні ностальгія по гарному слову. Як би не технізувався навчальний процес, на першому місці повинно бути слово. Як би там мені не шкребло по душі, я стискую оці внутрішні кулачки — і починаю все з початку. Як казала Ганна Чубач (українська поетеса – авт.): “Так наче можна врятувати своє безбожне покоління…”
— А що все-таки може роздратувати вас?
— Коли дитина б’є дитину. Я не допускаю такої брутальності. Бувало, що за побиття відраховувала кількох чоловік відразу.
— Самі новітніми технологіями користуєтесь? Бачу, в кабінеті комп’ютера немає…
— Вдома стоїть. Заходжу іноді в Інтернет. Переважно новини почитати. Для всього іншого в мене є книга.
— Яку останню книгу прочитали?
— Нещодавно мені подарували Острозьку Біблію на день народження. От її і читаю. Я також дуже люблю сучасну українську літературу. А ще — Лесю Українку… Це така глиба! Така творчість! Хоча подобається мені й фентезі. Той же Юрій Нікітін, Семенова.

Про мрію стати артисткою
— Ваша дочка Марина вже, здається, закінчила університет?
— Так, юридичний факультет у Львівському національному університеті. Вона вже магістр права. Зараз працює у Рівному.
— Вам, як вчителю, важко було виховувати власну дочку?
— Знаєте, можливо, це передається генетично, але вона в нас сама правильно виховувалась. Марина надзвичайно любить читати, особливо філософську літературу. Наприклад, привчила мене до тієї ж сучасної літератури: бразильської, французької. Конфлікти у нас траплялися рідко. Розумієте, в неї набагато ширший світогляд. Марина — юрист, і звідси ж — праведник по життю. Мабуть, тому важко буде їй у житті. Хоча… Вона у нас чемпіон України з каратеJ
— А ви які були в молоді роки?
— Теж багато читала. У нас в селі була бібліотека, то всі книги були мої. (Сміється.) Тому, мабуть, у мене сформувався такий світогляд: я вірила, що повинно бути романтичне кохання, що добро обов’язково переможе зло і т.д.
— А потім стикнулись з реальністю…
— Ви знаєте, якось так сталося, що в мене і в реальному житті так було. Я була борцем за справедливість, хоч за це й “отримувала”. Як казала Ліна Костенко, “свій шлях я вибрала сама і не маю жодних претензій до моєї долі-обраниці”. По-іншому не могло бути. Я з дитинства знаю, що таке важка сільська праця. Тому живу з відчуттям землі під собою.
— Але на “божевільні” вчинки здатні?
— Найбожевільнішим вчинком у моєму житті було очолити цю школу. Тому що тут були різні перипетії, судові процеси. Я була звичайна вчителька, як і всі. У принципі, я нею й лишилася, але нині переважає в мені господарник. І досі не віриться, що я була така романтична жінка, яка витає в небі, пише вірші, співає пісні… Яка мріяла стати артисткою. Ніколи не думала, що буду директором.
— Як тоді позбуваєтесь негативних емоцій? Ваш спосіб релаксу? Можливо, це сон або чашка гарячого чаю…
— Так, зеленого, без цукру. Але найголовніше, мабуть, — це спілкування. Чи з чоловіком, чи з дочкою, чи з мамою по телефону. Не про проблеми, звісно. А просто, як-то кажуть, побалакати. А ще — пройтися пішки. Так, можна зірватися, наламати дров, але так лише розгрібатимеш собі більшу яму.
— У деяких людей, наприклад, у критичних ситуаціях виникає бажання — покричати.
— Я — співаю. (Посміхається.) Ліричні українські народні пісні. Весь негатив я виспівую. Колеги кажуть: у Києві — співаючий ректор, а у нас — співаючий директор.
Про надійного чоловіка-філософа
— От ваш чоловік Юрій (Юрій Павлович Сосюк — керуючий відділенням ПУМБ у м.Рівному – авт.) дуже закрита людина, на відміну від вас. Як зійшлися?
— Недаремно кажуть: протилежні заряди притягуються. Але він у душі теж романтик, хоча ніколи цього не покаже. Він також дуже багато читає. Такі люди — філософи по життю. Вони терплячі, вміють прощати один одному. Я теж вмію і терпіти, і страждати, і любити… З роками розумієш, що є що втрачати, тому починаєш цінувати інші речі.
— Як же вас, таких різних, доля звела?
— О, це можна книгу писати... (Ностальгічно усміхається.) Юра після армії навчався на підготовчих курсах у педінституті, а я — вже на другому курсі. Була “Студентська весна”, це він мені вже розповідав, і вони з друзями завітали на концерт, де мала я виступати. І як тільки я вийшла на сцену, він сказав: “Це буде моя дружина”. Півроку Юра вивчав, спостерігав, а вже тоді підійшов.
— Чим ще, крім того, що знав вже вас досконало, підкорив?
— Добротою. Він дуже поміркований, а я навпаки — жвава. Він не одне плече підставляє, а всі два. Я не кажу, що мені з ним легко та спокійно, але дуже надійно.
— А практичною роботою у вас хто займається в сім’ї?
— Всі. У нас на дачі купа городини — десь 12 соток. Усе гарненько, чистенько оброблене. Зілинки ніде нема. (Демонструє фото на мобільному телефоні). Ми з чоловіком обоє з села, звикли до роботи із землею. Щодня після роботи їдемо на дачу і працюємо, доки комарі не спечутьJ
— Тобто дача у вас не для відпочинку?
— Знаєте, де я люблю відпочивати? От як їхати на Костопіль, там є за кар’єром у ліску озерце. Як каже чоловік, там зовсім як у Прибалтиці. Я сама була і в Туреччині, і в Криму. Але як маю вибір, то їду на наші озера. Недаремно ж я Рак за Зодіаком.
— Так це у вас нещодавно день народження був?
— Так, у червні.
— Що Юрій Павлович подарував?
— Величезний букет квітів. Були й матеріальні подарунки, але вони для мене не такі цінні. Мій найкращий подарунок — це чоловік та дочка, живі батьки, добробут братів та сестер (нас шестеро в родині). Раніше, звісно, хотілось отримати якийсь перстень чи, наприклад, щось з одягу. Але з віком переосмислюєш цінності.
— У той же час помітила, що ви приділяєте увагу зовнішньому вигляду… Завжди гарно виглядаєте.
— З одного боку — це стан душі. З іншого — мені хочеться подобатися своєму чоловікові завжди. Юра не завжди може зробити комплімент, але все помічає. Хоча на зовнішній вигляд я небагато часу витрачаю. Не користуюсь масками різними. Можливо, й потрібно було б… До речі, дочка у мене взагалі не фарбується. Вся в тата: треба бути природним. А я вже більш така… Пам’ятаю, ще з дитинства полюбляла підфарбуватися.
— Остання книга ваших віршів вийшла у 2006 році. Продовжуєте писати?
— Пишу. Але зараз мені хочеться писати прозу, та, на жаль, не маю практичних навичок.
— Процитуйте наостанок ваш улюблений власний вірш.
— Ти хотів, щоб я стала квіткою.
Трепетною, несміливою.
А Бог сотворив мене жінкою —
Вільною і цнотливою.
Ти бажав мене бачити гарною,
Для тебе завжди покірною.
Але я залишаюся жінкою —
До кінця невмолимою…
Коментарі:

Останні новини
Новини партнерів