Подати
оголошення

Ресторан Манхеттен
22.02.2016, 15:12

Рівненський письменник Петро Кралюк: Нормальна нація повинна мати свого Бандеру

Автор історичних детективів, доктор філософії і професор Острозької академії поділився власним баченням національних героїв і національної ідеї, а також зізнався, чому і як перейменував би Україну.
Головна робота доктора філософських наук Петра Кралюка — проректор Національного університету “Острозька академія”. Водночас він — доволі плідний письменник. Щороку видає по кілька книжок. Полюбляє жанр історичного детективу, творить белетризовані біографії відомих українців. 2009-го, в рік ювілею Миколи Гоголя презентував у столиці роман-провокацію “Римейк” - чудернацький римейк на “Тараса Бульбу”. У 2011-му виніс на суд читачів роман про Степана Бандеру “Сильні та одинокі”. У романі Кралюка Бандера зустрічається із сином Сталіна у німецькому концтаборі, а у польській тюрмі до нього приходить у видіннях князь Ярема Вишневецький. Петро Кралюк – на “ти” з багатьма постатями минулого. Але наша розмова торкнулась і сьогодення, і майбутнього.

- Пане Петре, Ви свого часу виступили з досить нестандартною заявою: мовляв, Росія присвоїла собі назву “Русь”, яка історично належить Україні, натомість Україна програла в цій “війні”, вимушено відмовившись від “Русі”, а отже – від певних амбіцій, зумовлених історично. Ви справді вважаєте, що назва “Україна” принижує національну гідність українців?
- Чому ця заява нестандартна? Ось Михайло Грушевський назвав свою фундаментальну працю «Історія України-Руси», а не просто України. Численні документи показують, що до середини ХІХ ст. етнонімом українців був етнонім Русь. Так, перша в Україні національно-культурна організація, що виникла 1833 року, іменувалася «Руською трійцею». Сам же термін «Україна» початково використовували для позначення Подніпров’я. Навіть Тарас Шевченко переважно вживає цей термін у такому сенсі. Наприклад, у добре знаних «Гайдамаках» Україна для нього – такий же регіон, як Волинь чи Поділля. Практично вперше термін «Україна» у сенсі етнічному й політичному був ужитий у програмному документі Кирило-Мефодіївського братства «Книга битія українського народу». Це середина 40-х років ХІХ ст.

Взагалі відмова українців від терміну «Русь» і прийняття етноніму «Україна» – надзвичайно цікава тема, до якої бояться братися науковці.



- Чого ж тут боятися?..
- Бачте, надто вона «ризикована». Так, ми, українці, точніше українські інтелектуали, у середині ХІХ ст., відмовившись від давнього етноніму Русь і «здавши» його росіянам, багато втратили – і в сенсі культурному, і політичному. Але, втративши частину, зберегли ціле. У тодішніх умовах, коли існувала потужна Російська імперія, зберігати стару руську ідентичність означало розчинитися в імперському «руському морі». Так зробили чимало українців – Микола Гоголь, Антон Чехов… Власне, цей список зайняв би кілька сторінок. Однак знайшлися люди, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Іван Франко, Леся Українка та інші, які не захотіли розчинятися в цьому «морі» і пішли іншим, українським шляхом. Завдячуючи їм, ми і маємо сьогодні українську спільноту з відповідним набором символів-ідентифікаторів.

- То назва “Україна” справді, на вашу думку, принижує національну гідність українців?
- Ні, це, безумовно, перебільшення. Етнонім «Україна» не принижує нашу національну гідність. Хоча мені доводилось говорити, що я не в захваті від цього терміну. Сприймаю його як даність. Однак на сьогоднішні, коли маємо незалежну державу (навіть за всіх її вад), варто подумати над тим, щоб повернути собі руську спадщину, зробити її частиною нашого символічного простору.

- Яким чином?
- Можливо, у перспективі навіть перейменувати свою державу в Україну-Русь. Адже так її називав Михайло Грушевський!

Степан Бандера розмовляє з сином Сталіна у новому романі рівненського письменника



- Які акценти ви розставили б у трактуванні нашої історії, аби її нинішня інтерпретація сприяла утвердженню національної гідності українців, а не закарбовувала далі й далі комплекс меншовартості?
- Слушне зауваження про комплекс меншовартості — справді, можу наводити численні приклади, які засвідчують, що в нас культивували і культивують стереотипи поразок. Щорічно, наприклад, помпезно відзначаємо поразку під Берестечком. Натомість «забуваємо» про блискучу перемогу під Хотином 1621 року. Або візьмемо пам’ять про Голодомор. Звісно, про цю трагедію треба пам’ятати. Але чому говоримо лише про жертви Голодомору і «забуваємо» про опір українців тій владі, яка чинила це жахіття?!.. Може, замість пам’ятників жертвам Голодомору краще було б поставити скромний пам’ятник Миколі Лемику, який у жовтні 1933 р. на знак протесту проти Голодомору вбив високопоставленого радянського шпигуна-дипломата Андрія Майлова, друга «залізного Фелікса» (Дзержинського)?

А щодо українських перемог та героїв – тут справді потрібна серйозна «ревізія». Ми «забули» найкращого українського полководця Середньовіччя Костянтина Івановича Острозького, недостатню увагу звертаємо на блискучого гетьмана-полковоця Петра Конашевича-Сагайдачного. По-іншому варто було б глянути на постать Семерія (Северина) Наливайка – не просто як на козацького ватажка, а як на військового діяча та політика європейського масштабу, який боровся з турками й татарами. Варто «повернути» собі короля Яна Собеського, переможця Віденської битви 1683 року, яка поклала край турецькій експансії в Європу, та «героя двох континентів» Тадея Андрія Костюшка. Адже ці люди мали українське коріння!..



- Кажуть, що кожен національний герой — це певною мірою міф. Кого із відомих історичних постатей Ви деміфологізували б насамперед?
- Передусім Богдана Хмельницького.

По-перше, міф про нього нам «підсунули» російські та радянські ідеологи. Пригадаймо хоча б те, що спорудження відомого пам’ятника Хмельницького в Києві чомусь ініціював українофоб М.Юзефович, а цю ініціативу гаряче підтримав цар-батюшка Олександр ІІ, відомий своїм Емським актом 1876 року, який фактично забороняв українську мову. Звідки в цих людей така любов до «нашого Богдана»? Можна наводити й інші приклади.

По-друге, Хмельницький в українській історії відіграв украй деструктивну роль. Хмельниччина не лише вирвала Україну з європейського простору, кинувши в обійми азіатського Сходу, але й стала для нашого краю страшною демографічною, економічною, зрештою, політичною та культурною катастрофою, наслідки якої довго давали та й дають знати про себе. Пригадайте, як Тарас Шевченко писав про Хмельницького:

«…Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну…»


Кобзар мав набагато більше рації, ніж численні наші історики та письменники, які славословили й славословлять Богдана-гетьмана.



- Чи не найсуперечливіша фігура української історії ХХ століття — Степан Бандера. Торік у столичному видавництві “Ярославів Вал” вийшла друком Ваша книга “Сильні та одинокі”. Яким є Ваше особисте ставлення до свого героя — однозначно позитивне чи так само суперечливе?

- А чому Бандера — найсуперечливіша постать? Як на мене, досить цільна та однозначна. Я би сказав так – україноцентрична.

- Добре, скажемо так: мало яка постать викликає таку суперечливість у трактуваннях...

- Спочатку – про роман. Мої «Сильні та одинокі» – то це реакція на ту гидку ситуацію, яка склалася в нас у зв’язку з присвоєнням Степану Бандері звання Героя України з наступним «розжалуванням». Хоча не тільки. Ми до сьогодні не маємо ні наукової біографії цього провідника ОУН, ні навіть добрих популярних його біографій. «Сильні та одинокі» – одна зі спроб заповнити цю прогалину.

- І все ж, про трактування постаті Бандери. Чи справді вона здатна об'єднати українців? Адже Бандера, в свідомості чи не половини України - це постать насамперед антиросійська. А, знову ж таки, чи не половина населення України тим чи іншим чином (не будемо говорити, чому це відбулося, важливіший, як на мене, сам факт) зорієнтована на російське мовно-культурне середовище, на російсько-радянський менталітет, російсько-радянське трактування історії... Хіба може бути національним героєм людина, духовно чужа добрій половині населення держави?

- Пригадаймо таке: кілька років тому під час реалізації проекту «Великі українці» чомусь Степан Бандера посів одне з перших місць. Принаймні серед українських діячів ХХ ст. ніхто з них не міг конкурувати. Розумію: результати проекту «Великі українці» не варто абсолютизувати. Однак…

Якби «великий патріот» Віктор Ющенко замість провокаційного присвоєння Степану Бандері звання Героя України знайшов гроші та видав мільйонним тиражем відносно об’єктивну книгу Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», зокрема російською мовою, при цьому зазначивши у передмові, що автор книги більшу частину свого життя прожила на Донбасі, тоді б багато українців, зокрема російськомовних, зовсім по-іншому подивились би на Степана Бандеру, відрікшись від залояжених стереотипів радянської пропаганди.

Тепер про інтеграцію України. Певно, скажу крамолу, але зараз найкраща постать, що об’єднує Україну, – це Михайло Поплавський. Він майже всіх влаштовує і на Заході, і на Сході, на Півночі й Півдні. Філії очолюваного ним Університету культури є майже в кожній області, а мережа ресторанів «співучого ректора» «Батьківська хата» скоро дожене й пережене «Макдональдс». Звісно, ми можемо залишатися на рівні «Батьківської хати». Але чи багато тоді вартуватимемо? Образно кажучи, крім свого Поплавського, нормальна нація мусить мати й в свого Бандеру.

- Чи можливе в нас існування національної ідеї, здатної об'єднати всіх? І в чому могла б полягати така ідея?

- Мені мимоволі пригадується один з персонажів роману Віктора Пєлєвіна «Дженерейшн Пі». Це т.зв. «новий рускій», у якого гроші кури не клюють; він може багато чого собі дозволити. Але за кордоном з ним ніхто особливо не рахується, бо росіяни, так вважає цей герой, не мають національної ідеї. І ось він хоче «винайти» цю ідею.
Насправді, сформулювати національну ідею (російську, українську, польську, німецьку…) – справа безнадійна. Свого часу Бенедикт Андерсон показав, що новочасні нації – це уявні спільноти. Для їхнього існування потрібна не одна якась ідея, а комплекс ідей-символів, символічний світ. Оце якраз і є «національна ідея». Туди зараховуємо і типовий «національний пейзаж», оспіваний у творах мистецтва, і національну кухню, і популярні пісні, і державні символи, зрештою, класику національної культури.



- Якщо сформулювати національну ідею, на Вашу думку, - справа безнадійна, то як, за Вашим спостереженням, виглядають у нас справи з національною елітою? Вона в Україні взагалі є?

- Еліта, звичайно, є. Однак назвати її українською складно. З одного боку, це переважно представники чи нащадки колишньої радянської номенклатури. З іншого, колишній криміналітет, який пішов у бізнес та політику. І культурно, і політично вони себе слабо ідентифікують з українством. Правда, не все так безнадійно. Дехто, як той бізнесюк із «Дженерейшн Пі», вже починає шукати «національну ідею». Іноді це виглядає комічно. Але тенденція сама по собі є позитивною. Наша реальна еліта потрохи усвідомлює, що гроші вирішують багато, але не все, і що в світі дивляться не лише на те, скільки в тебе грошей у гаманці, але і яка культура в тебе «за плечима».

- Насамкінець запитання до Вас саме як до рівненського письменника: чи є на Рівненщині літературне життя?

- У Рівному та Рівненській області літературного життя немає. Є літературне існування. Маємо невелике гроно письменників, які іноді щось видають і презентують, літературний часопис «Погорина», що виходить раз-два на рік, скромну письменницьку премію «Світочів»… Можливо, ще щось – але не дуже значне. Не маємо рівненських видавництв, які б видавали за свої кошти твори наших письменників і займалися їхньою «розкруткою», літературних дискусій у місцевих мас-медіа, повноцінних виставок-продажів книжкової продукції. Навіть на тлі сусідньої, багато в чому подібної до нас Волинської області ми виглядаємо блідо.
Коментарі: