Таємниці коридорів влади

Валерій Баталов готує до видання нову книгу “Таємниці коридорів влади”, в якій показує роботу парламенту зсередини, законодавчу часом брудну кухню, і не тільки. Оскільки статус народного депутата згідно з новим законом закріплено за ним довічно, журналіст має унікальну змогу і нині зблизька розглядати роботу можновладців. В авторській “шухляді” — розповіді про зустрічі з Джорджем Бушем-старшим, Маргарет Тетчер, Збігнєвом Бжезинським, відомими акторами, письменниками, українськими політиками, дослідження князівських лабіринтів під Острогом, аномальних явищ.
Ми попросили Валерія Баталова хоч фрагментарно поділитися з читачами “ОГО” своїми роздумами.
...Тисячі, десятки сотні тисяч киян, гостей столиці з різних куточків України вщерть заповнили площу перед Верховної Радою, вулицю Кірова (нині Грушевського), Комсомольську площу, весь Хрещатик. Міліція ледь контролює ситуацію. Вируючий натовп буквально обліпив приміщення парламенту. Кордонів ніяких немає. Дякуючи Левку Лук’яненку, який наполіг, аби хоч трохи розповіли про підземні лабіринти під приміщенням Верховної Ради, — пробираємось підземеллями в сесійну залу. Депутатські значки одягаємо уже в залі.
Сьогодні має статися... Омріяне... Довгождане... На крові і хрестах чекали батьки, діди, прадіди. Сотні літ. Акт про незалежність України.
У залі — бурхливе обговорення. Одні — за негайне прийняття, інші — почекати, що скаже “старший товариш” у Москві. Іншим — узагалі байдуже — як там жінка, корова, чи опоросилися свині.
А за стінами парламенту! Жахливі пристрасті. Вулицю перегородив величезний бензовоз. Хтось несамовитіє на його кабіні: “Спалю, су-у-ки!”. Володя Яворівський і Саша Ємець стягують “терориста” на землю.
А біля четвертого, так званого урядового під’їзду, дзенькіт скла і металу. Омоновці скрутили руки кремезному молодику, який з ломом кинувся на двері.
Чомусь пригадалась картина, як кілька днів тому пробирались в сесійну залу через “парадний под’єзд”. Відчуваєш себе або дурнем, або сучкою з панелі, тільки не депутатом. Шквал тисяч образ, свист. А з ними і захоплені вигуки “Тримайтесь, хлопці!” З лівого боку — тисячі арсенальців з червоними прапорами, які скандують: “Бандеровцы! Вон из Украины!”, “Слава СССР!”. З правого боку від вулиці Грушевського несамовитіють тисячі галичан, рівнян, волинців: “Комуняку на гілляку-у!” , “Україні — волю!”.
Жмені мідяків (добре, що не каміння) сиплються під ноги депутатам. Не розбираються — чи ти від влади, чи від Руху.
Окремою кучкою стоять воїни-афганці. Вони зривають із себе медалі і теж кидають нам під ноги: “За що ми воювали-и!?”.
А біля бензовозу продовжується вовтузня. Депутати від Народної Ради Яворівський, Чорновіл, Кендзьор, Батіг і іже з ними відтісняють натовп від авта... Бачу генерала Недригайла в натовпі. Глас волаючого у пустелі. Бачу своїх міліціонерів з Острога, Здолбунова, Рівного, які теж приїхали “допомагати” столиці. Усі стривожені... Усі в очікуванні... Хтось розповсюдив чутки, що з боку Житомира ідуть танки.
І раптом, над площею з потужних динаміків звучить: “... віднині Україна вільна, незалежна і суверенна держава!”.
Те, що творилося на площі, а згодом у всьому Києві — важко описати. Скирди квітів, пісні, сльози... В обіймах і арсенальці, і львівські автобусобудівники, і рівненські азотівці, і здолбунівські цементники. На “ура” кидають розгублених генералів, омонівців, ментів узагалі. Стільки жовто-голубих стягів Київ ще не бачив.
Над Верховною Радою піднімається національний прапор України. Але якийсь дурень з апарату Верховної Ради (а може, й свідомо) не опустив прапор УРСР. Так і заплутались в обіймах червоносиньожовті кольори. Це вже було над межу. Натовп хлинув у вестибуль Верховної Ради. Ми ж, окремі депутати, пам’ятаю Ірину Калинець, Ярослава Кендзьора, миттю до голови Верховної Ради Леоніда Кравчука. Може статися найстрашніше. Голова тоді був дуже розгублений і втомлений. Але зразу ж віддав розпорядження секретареві Ради Миколі Хоменку зліквідувати “обійми” прапорів. Це сталося за десять хвилин. І тут над площею, спочатку тихо, а згодом все наростаюче долинуло спрагле і зболене “Ще не вмерла Україна”...
Згодом Микола Жулинський — давній побратим по перу — розповідав, що він цю звістку зустрів у Великобританії. І там шанована діаспора несамовитіла не менше, ніж у Львові чи Рівному.
Закономірно, що ми, члени Народної Ради, “скинулись в картуз”, завітали в ресторан “Київ”. Чому, підкреслюю “скинулись”, бо уже через кілька днів російські та наші окремі ЗМІ повідомили, що “чорноволівці гуляли за гроші американців”.
Говорили тости, багато говорили, а все про майбутнє. Романтизм і ейфорія сягли апогею. А коли заспівали “Червону калину!” — ця картина стоїть перед очима і донині. Співали і плакали генерали, шахтарі, вчені. А ще вдивлявся у прекрасні обличчя наших “ментів” — ніби й непогані хлопці. Співали й офіціантки, метрдотель, працівники кухні. Такого ще тут ніколи не було.
Ще запам’яталися слова В’ячеслава Чорновола: “Друзі! Це тільки невеликий крок до справжньої незалежності... Не даймо, аби різного роду пристосуванці, зеки від політики, перефарбовані “комсомолята” перехопили ініціативу. Треба бути готовими навіть до зради окремих з нас, до розколів ...! Але волю в України уже ніхто не відніме!”
Воістину, В’ячеславе, пророчі слова.


(Далі буде).