Солодкий гріх Таємниці приватизації та розкрадання ВАТ “Бабино-Томахівський цукровий завод”

Як повідомлялося, троє чоловіків скоїли розкрадання майна заводу на суму понад 1,6 млн. гривень. Керівника-киянина, котрий очолював злочинний синдикат, випустили на волю під заставу 102 тисячі гривень. Ще тоді пан Хоній вважав, що цукровий завод фактично розікрали, отож його треба повернути у власність держави. Словом, закрутилося-завертілося.
А почалося все з того, що пан Микола (назвемо його так, адже справа ще не пройшла судової інстанції) — генеральний директор столичного концерну — в 1997 році зголосився поставити заводу мазут в обмін на цукор. Про це підписали угоду з колишнім керівником заводу. Оборудка начебто й не кримінальна. Однак історія, що розгорнулася після поставки мазуту, мала саме таке забарвлення.
Наступного, 1998 року киянин, знову ж таки цілком законним шляхом, одержав в оренду основні засоби заводу, з тим, щоб доклавши певних інвестицій, налагодити виробництво цукру. Однак для виробничого процесу були необхідні, крім обладнання, ще безліч матеріалів (кокс, вапно, мішки, гайки тощо), яких у нього не було, але які були на заводі. До того ж підготувати завод до переробного сезону теж потребувалоа значних витрат.
Отут, як слідує з пред’явленого Миколі обвинувачення, він і вирішив без будь-яких затрат прибрати до рук майно заводу та ще й змусити ВАТ підготувати орендоване ним обладнання до виробництва. Для цього він згадав, що колись завод йому заборгував за мазут майже 1 млн. гривень і, домовившись (вступивши у злочинну змову, як стверджують слідчі) із новим керівництвом заводу, склав ряд документів, що завод передає йому майно для погашення заборгованості та в рахунок того ж боргу готує обладнання до переробного сезону. При цьому нікого — ні Миколу, ні керівництво заводу, не збентежило, що розмір переданого майна та вартість виконаних робіт складали майже 2,5 млн. гривень (а не заборгований мільйон). Та й те, що передати стільки майна можна лише за згодою загальних зборів товариства (акціонерів ВАТ, звісно, ніхто не питав), теж не бралося до уваги.
Проте й тут Микола зіткнувся з проблемою: ще з квітня 1998 року майно заводу перебувало в податковій заставі. І забрати його можна було лише за згодою податківців, крім випадку, коли договір про передачу майна укладається ще до податкової застави. Тому зазначений договір про передачу майна чоловік склав іншими числами. А для того, щоб сума боргу хоча б приблизно відповідала вартості переданого майна, переписали й договір про поставку мазуту і акт його прийому — щоб збільшити розмір пені за неоплату поставки мазуту. От і вийшло, що мазут, який виготовлений був лише в жовтні, завод одержав начебто за півтора місяця до цього. А оскільки колишнього керівництва (при якому укладався справжній договір) на заводі не було, та й не погодилося б воно підписувати фіктивні документи, то й підписи довелось підроблювати.
Це офіційна точка зору обвинувачів, які вважають, що передача майна і виконання на користь Миколи робіт є безпідставними. Сам же винуватець подій іншої думки. Його версія простіша — завод йому заборгував. І розмір одержаного ним майна, враховуючи інфляцію та неустойку, навіть менше нанесених йому збитків. До того ж, якби не він, вважає киянин, збанкрутілий завод описали б приватні структури. Крім цього, одержані матеріальні цінності одразу ж пішли у виробництво, завдяки чому вдалося зберегти сотні робочих місць.
— Дії пана Миколи і його спільників кваліфіковані як розкрадання майна заводу в особливо великих розмірах, зловживання службовим становищем та підробка, скоєні в організованій групі (Кримінальний кодекс України визначає, що злочин вважається скоєним організованою групою, якщо в ньому брали участь декілька осіб, попередньо організованих у стійке об’єднання для скоєння цього та інших злочинів — авт.), — повідомив слідчий в особливо важливих справах облпрокуратури Рівного Дмитро Павлій. — Санкцією статті Кримінального кодексу України за розкрадання майна в особливо великих розмірах (найтяжчої серед перелічених) передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком від семи до дванадцяти років.