Благодійниця Маріанне Ріхтер: "Як помер мій підопічний з Березнівщини — ніби рідного сина забрали"

— Фрау Ріхтер, яка мета вашого візиту до земляків, як ви називаєте березнівчан?
— У програму свого візиту заклала три пункти. Перше: попрощатися з моїм підопічним Віктором Сенюком, який раптово помер, а я не могла одразу приїхати на похорон і через чотири тижні помолилася за нього над могилою. Другий: хотіла відсвяткувати Різдво в Україні. І пункт переговорити з головою райадміністрації паном Людвічуком з приводу подальших доставок гуманітарної допомоги в Україну. Проблема в тому, що ліцензований склад для розмитнення гуманітарки знаходиться в районній лікарні, а лікувальній установі неспідручно займатися зберіганням і видачею пакетів з одягом і взуттям. До того ж були неприємні випадки, коли митники виявляли в речах незадекларовані харчові продукти, які німецькі сім'ї спаковували просто з доброї душі. Тож маю пропозицію конкретизувати номенклатуру поставок на меблях, які потрібні і райлікарні, і школам, і дитсадкам та іншим соціальним установам. Хоч у вас є обділені долею діти, для яких одяг і взуття не були б зайвими.

— Березнівчан зворушило висловлене співчуття сім'ї Сенюків німецькими лікарями, друзями з приводу непоправної втрати...
— Це було невимовно важко для мене, ніби мого рідного сина забрали. Він помер не від хвороби, з приводу якої ми чотири роки тому організовували йому операцію у Мюнхенській дитячій клініці, а наскільки відомо з консультацій з вашими лікарями, причиною була раптова незрозуміла інфекція. Він навчався вже у Волинському університеті на факультеті германістики, мріяв стати в майбутньому соціальним працівником, щоб допомагати людям. Для мене він залишиться назавжди життєрадісним, усміхненим...

— Як ви почуваєте себе на Березнівщині?
— Як удома серед рідні. За 9 років контактів з українцями я з кожним приїздом поглиблююсь у переконанні про особливі приязність і гостинність ваших людей. Цього разу при відвідинах прооперованого німецькими хірургами Богданчика Козачка в селі Поліське я вирішила скористатись рейсовим бусом. Приємно, що і в переповненій маршрутці мене впізнали, уступили місце і серед пасажирів пішов схвальний поголос: Маріанне подякувала по-українськи. Щоразу намагаюсь зустрітися з усіма дітьми з Полісся, які проходили хірургічне лікування в нашій Мюнхенській дитячій клініці. Занепокоєння тільки викликає стан маленької Віолетти Каленчук, у якої сформувався 17-міліметровий камінь у сечовому міхурі. Ми уже підшукали для неї приватну клініку у Львові, спеціалісти якої проведуть малотравматичну операцію, а у витратах ми батькам допоможемо. Я рада, що Софійка Демидчик і Назарчик Бондар приїдуть до мене в Березне з Володимирецького району з батьками колядувати. Як я рада за нашу першу прооперовану Оксанку Тихончук з Віткович, яка успішно розвивається і гарно вчиться.

— А як складається особисте життя у пані Маріанне?
— Вистачає приємних турбот про дітей тут і вдома, чим я живу і дорожу, що можу допомогти. Ви, очевидно, знаєте, що 22 баварських гімназисти побували минулого літа на погостинах у березнівських сім'ях. А цього літа березнівських школярів чекають у німецьких сім'ях з візитом-відповіддю, і я уже займаюсь організацією поїздки і складанням програми перебування. Ми близькі з вами за християнськими цінностями і розуміємо їх так, що треба не тільки любити ближнього, а й допомагати йому.