31.07.2011, 12:54

Віктор Данилов: "У мене принцип — ні про що не шкодувати, ні на кого не ображатись і не заморочуватись" [+ІНТЕРВ'Ю]

Віктор Данилов починав видавати газету "ОГО" з того, що сам приймав оголошення, набирав їх на комп’ютері, ніс плівки у друкарню і на "кравчучці" привозив в офіс газету. Він — один з перших засновників незалежної преси у Рівному. І точно знає, який шлях довелося пройти для становлення свободи слова у Рівненській області.
Досьє
Сімейний стан — одружений
За гороскопом — Терези
Улюблена музика — та, що зачіпає
Улюблена страва — мадярський гуляш
Улюблений напій — кава


Улюблена фраза — тримайся!
Про мене мало хто знає — ненавиджу писати тексти
Останнє, що читав — "Століття Якова" В.Лиса
Друзі називають — Данілич
Найбільше дратує — безвідповідальність
Найбільше щастя — посмішки здорових дітей

Цитатник:
- Преса мала бути четвертою владою, а у нас спочатку поняття не було, як це робиться. Спроби писати незалежні матеріали не проходили просто так. Були погрози, побиття, пограбування, атаки, суди. Наша газета і газета «Рівне Вечірнє» взяли на себе перший удар цього цунамі.

- Коли йдеться про свободу слова, то завжди кажу, що свобода слова персонально нам обійшлася дуже дорого. Ми заплатили за неї не тільки нервами, здоров’ям, а й величезними фінансовими втратами. Інвестували в юристів, фізичний захист журналістів та офісів, навчання, контакти з закордонними партнерами.

- Життя показало, що набагато практичніше та ефективніше брати молодих журналістів, не зашорених радянською школою. Ми дивились на професіоналів, які закінчували факультети журналістики, але нам не підійшов практично ніхто з тих людей.

- Влада всюди закрита для преси. Вона відкрита у тій частині, коли їй щось хочеться сказати, похвалити себе або представити план заходів, які вони круті та класні. А щоб розказувати, що їй невигідно, то вона завжди закрита. І завдання преси якраз — вирвати це зубами. І з цим у нас зараз надзвичайні проблеми.

- Бувало, що журналістів купували ящиком мила чи шампуню. Я про це дізнавався через кілька років, воно ж все спливає.

- Ну як можна подзвонити мені і сказати: «Не пиши про це»? Мені що, свій бізнес закрити, а їхній хай процвітає і працює?

- Неприпустимі речі для журналістів — брати подарунки від влади. Я завжди критикую наших журналістів, якщо вони беруть якісь грамоти чи подяки. Але поки що у нас це є, і з цим треба поборотися.

- Я тричі був депутатом, намагався щось змінити. Але мої ідеї та моя участь у представницьких органах влади нашим виборцям не потрібна. Отже, я не той чоловік, який повинен представляти громаду. Там є інші, молодші.

- Мені не соромно за жоден свій крок, коли я був депутатом.

- Дуже важко з політики піти, нарешті мені це з успіхом вдалося. Це зовсім інший внутрішній комфорт, нарешті настає свобода для медіа-діяльності, тому що медіа-бізнес і політика практично непоєднувані. Політика — стримуючий фактор для розвитку свободи слова.

- Були періоди, коли ми переборщили десь трошки то з піаром, то з політичною складовою, але за це понесли заслужене покарання у вигляді зменшення нашої аудиторії.

- Кричати і зриватись — це ознака слабкості. У мене терпіння дуже багато, намагаюся коректно вирішити будь-яку ситуацію, яка потребує крику.

- Будь-яка ідея лежить на поверхні.

- Я змусив себе вести хоч якусь програму, щоб розмовляти з підлеглими однією мовою. Обрав «Смачного», бо що мені ще вести? Політичне ток-шоу? Спасибі, не хочу я цієї грязюки.

- Голе критиканство, що «туфта портал, туфта газета, фуфел гонят опять», я просто ігнорую. Хто так пише, той має шанс стати поруч і зробити кращими газету, телеканал, сюжет, сайт. Зробіть краще.

- Не виходить у тих, хто щось робить. А якщо нічого не робити, то все буде класно.

- За 21 рік ні разу не було, щоб ми не виплатили зарплату. Це принцип. Такого просто не може бути, щоб ми «киданули» когось чи ще щось.

- Людина, яка сидить більше 7 років на одній посаді, вже не дає того ефекту, що свіжий погляд.

- Дуже багато стресів. Але є таке поняття, як зняття стресів, для цього існує цілий ряд розваг.

- У моїх дітей є все, але балувати дитину — це означає її зіпсувати. Хіба я ворог своїй дитині, щоб балувати її зайвими грішми? Дитину треба відгородити від комп’ютера, паролі поміняти, обмежити в часі.

- Я би всі телевізори з хати викинув, але як директор телеканалу не можу цього зробити, це моя професійна проблема.

- Мудрий чоловік ніколи не принесе в хату якесь дрібне бізнесове питання, щоб не зіпсувати вечерю.

- Моя життєва місія — хочу встигнути побачити планету Земля. Коли мене тягнуть ще раз у Париж чи Мілан, я б із задоволенням поїхав, там дуже красиво. Але не можу, тому що не встигну побачити інші країни.

— Як потрапили у Рівне?
— Система радянських ВНЗів передбачала направлення на підприємства, де молодому спеціалісту треба було відпрацювати три роки. Я закінчив Львівський політехнічний інститут (нині університет "Львівська політехніка") й отримав розподіл на виробниче об’єднання "Азот". Варіантів було два — або Калуш, або Рівне, і я обрав Рівне. У 1985 році з червоним дипломом одразу прийшов на стажування у відповідний цех з небезпечними процесами. Трошки постажувався, і кинули одразу керувати зміною. Пропрацював близько п’яти років, вхопив таку професійну хворобу — виразка шлунка, бо працював у кислотному цеху. Лікарі мені сказали: "Хлопче, втікай звідси чимшвидше". І я написав заяву на звільнення.



— Звідки взялася ідея відкрити свій бізнес?
— Тоді як такого приватного бізнесу було дуже мало, це був 1990 рік. Походивши по Рівному, потинявшись, не знаючи, чим зайнятись, ми створили фірму "Марк". Тоді це була одна з перших приватних фірм. Був інформаційний голод до всього, що стосується історії України, правдивого висвітлення будь-чого. І ми з Прибалтики привозили публікації, це все читалося "взапой". Треба було налагодити систему реалізації. Ми знаходили якийсь раритет, як, наприклад, перші передруки "Історії України" Грушевського, везли у Прибалтику, влаштовували передрук шляхом перефотографування. Привозили це на поїздах, і тут друковану продукцію реалізовували у першому демократичному незалежному кіоску, який поставили біля сучасного магазину "Обнова".
Ми зрозуміли, що у нас повинна бути своя преса. Я ще на "Азоті" займався випуском молодіжної газети, яка викликала неоднозначну реакцію з боку органів, керівництва, різних партійних структур, і за це добряче тягали, тому що ми собі дозволяли конкретне вільнодумство. І я мислився про те, що має бути якась власна газета. Тоді не було комп’ютерних технологій, кожен примірник кожної газети набирався шляхом викладення металевих буквочок. Тому на фірму "Марк" ми завезли перший в області комп’ютерний комплекс. Це так голосно звучить, але це був насправді один комп’ютер і один лазерний принтер. Взяли на це дуже важкий кредит.
"Галицькі контракти" допомогли привезти це обладнання й налагодити. А тоді сказали: "Давайте нам на стажування на два тижні якогось комп’ютерника або поліграфіста, щоб ми навчили працювати на цьому обладнанні". А я жодного разу не бачив комп’ютер наживо, сказав, що в нас нема такого поліграфіста, приїду сам. За п’ять днів нахапався основ, приїхав сюди, власноруч набрав цю газету.
Тоді ми видавали кілька газет. Фірма "Марк" була засновником газети "Рівне Вечірнє", потім — "ОГО", далі — інші газети.
З Миколою Несенюком ми почали робити газету "Рівне Вечірнє" на цьому комп’ютерному комплексі, віддавали всі плівки у друкарню. А я, коли починав робити газету "ОГО", сам приймав оголошення, набирав тексти на комп’ютері, ніс у друкарню плівки, забирав там віддруковані газети на "кравчучку" і ніс у наш офіс сюди, на Короленка. Перший номер "ОГО" вийшов 2 жовтня 1992 року.
Ми швидко почали набирати обертів. Через монопольне становище і величезний попит можна було заробляти серйозні гроші, вкладати їх у розвиток підприємства, в інші проекти, обладнання, нерухомість. Власне на цих заробітках постала телекомпанія "Рівне 1". У 1995 році ми насмілилися заснувати телеканал. Це були дуже серйозні інвестиції.

— Хто був першими журналістами?
— Першим журналістом був Микола Несенюк, і він, по мірі зростання газети, набирав як головний редактор журналістів. Але прийшов час і ми розділились. Він сказав, що хоче займатись газетою, і це було нормально, бо це в основному був його проект. А в газеті "ОГО" ми довго працювали за системою приватних оголошень, тому дуже відставали у журналістиці.

— Кого брали на роботу?
— Ми відбирали талановитих людей, вчили їх, витрачали величезні ресурси на це. Направляли на курси, стажування, тренінги, обміни досвідом.
Зараз зі свободою слова не все гаразд, а тоді це взагалі був жах, мафіозні часи. І нині, якщо хтось мені дорікне щось за свободу слова, то навряд чи є багато людей в області, які доклали б стільки зусиль для становлення свободи слова саме у нас у регіоні. Те, що собі преса може дозволити у нас, — це результат того, над чим ми працювали 20 років. 
Наші газети — це ті газети, які рвали на шматки на планерках у високоповажних кабінетах. У мене немає ілюзій стосовно того, що нас там будуть любити.


— З чого починалося телебачення?
— З мрій. Коли ми вже трошки набили руку на газетному бізнесі, то зрозуміли, що телебачення не вистачає в Рівному. Тоді був «10 канал» і одна вільна частота, яку ніхто не хотів брати. Ми взяли участь у конкурсі, не було претендентів, і ми її забрали. За рік мали побудувати канал, закупити надзвичайно дороге обладнання. У той час медіа-бізнес не був привабливий для інвестицій. Перша назва каналу "MTV" — Микола, Тетяна, Віктор. Згодом зрозуміли, що це "рєбячество", бо так називався один світовий канал. Тому вирішили перейменувати. Хотілося бачити свій канал першим у Рівному, тому так і назвали — "Рівне 1".
Коли я переглядав перші сюжети з 1995 року, то зараз вони викликають щиру посмішку, але з чогось треба було починати.

"21 рік в політиці — це достатньо"



— Як реагуєте на критику влади?
— Беру на себе перші удари негативу, криків, матюків. Часто це в мені й залишається, і ніхто про це не знає. Єдине, що дозволяю собі розібратися — чи є підстави ображатися на неякісну чи упереджену роботу журналіста, якщо є такі факти, коли мені дзвонять і кажуть, що вашому журналісту заплатив такий-то і такий-то, щоб когось «замочити»...

— А як же друзі — бізнесмени чи політики, коли на них щось погане ваші газети пишуть?
— Безліч випадків таких було. І, як правило, ці друзі переставали бути друзями.

— Не шкода?
— Шкода. Але є місія незалежної преси. Коли людина публічна, то рано чи пізно про неї щось напишуть, якщо вона щось ляпне чи порушить закон. Не може газета мовчати.

— А рекламодавці?
— Купу рекламодавців ми втратили. Це карма для преси в усьому світі. От, наприклад, був на стажуванні на телеканалі в Америці, і дзвонить туди рекламодавець і каже: "Ми розриваємо з вами річний контракт на 200 тисяч доларів, бо ви показали щось там в сюжеті не те". Ну то о’кей, розривайте, ми не можемо зняти з ефіру сюжет. Рекламний відділ завжди захищає свого рекламодавця, а журналісти кричать, що не будуть цього знімати, бо це об’єктивно.

— Навіщо пішли в політику?
— Спочатку була політика, а потім уже — медіа-бізнес. Я 21 рік був у політиці. Спочатку в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка, потім — Народний Рух. У 1990 році став депутатом міської ради. Це були буремні, славні, хоч і важкі часи. Ми приймали рішення з перейменування вулиць, про зняття пам’ятника Леніна і т.д. Потім я очолив обласну організацію НРУ. Так сталося, що тричі був депутатом.

"Я чітко пам’ятаю, коли у мене річниця весілля"



— Де познайомились з дружиною?

— На болгарському курорті Слинев Бряг, у молодіжній комсомольській поїздці. Мені було 26 років.



— Любов з першого погляду?
— Практично так, ми їхали у складі однієї групи відпочивальників, я був керівником групи. Рік зустрічалися, потім одружилися.
Коли я відчув, що діла не буде, треба робити пропозицію, то я в один день пішов і взяв квартиру на роботі. Вона не здогадувалась, що я робитиму пропозицію. Просто відчув, що її відговорюють, кажуть, що ти гуляєш з якимось несерйозним мужиком, кинь його, хто ж це рік ходить, зустрічається...
А мене консервативні погляди на це, мене вчили, що раніше 27 років мужчина не повинен одружуватись, повинен забезпечити хоч якийсь економічний плацдарм для молодої сім’ї, а не жити на шиї у батьків. А для чоловіка йти жити на квартиру до дружини — це взагалі якось принизливо, як на мене. Весілля відгуляли 14 жовтня на Покрову. Я чітко пам’ятаю, коли у мене річниця весілля. Регулярно ми гуляємо у парку, поблизу якого одружувались, фотографуємо дерева, дивимось, як вони виростають...

— У вас дві дочки, як їх виховуєте?
— Строго. Я завжди сперечаюсь з дружиною з приводу недостатньо суворого виховання.
Жорсткість у вихованні — це сила традицій, повага до батьків, порядок у голові, освіта і все у комплексі. Ми можемо дати хорошу освіту дітям, дати навички культури. 
Треба вчити дітей рахувати кожну копійку. А коли в хаті все є, це розхолоджує, так ми зіпсуємо дітей.
Старшу доньку примусив навчитися пекти пироги, як бабуся. Зараз вона живе в Києві, навчається в університеті Карпенка-Карого і сама собі щось там готує.
Молодша донька ходила в минулому році одночасно на теніс, у музичну школу — фортепіано та ударні інструменти, модельну школу, бізнес-школу в банку і щось іще. Втомлюється страшенно після уроків, перевантажена, але поки хоче ходити, то це добре.

"Наразі я вже об’їздив 56 країни"



— Як відпочиваєте?
— Активно. Люблю експедиції, сплави річкою, полювання, риболовлю. Всі поїздки Україною і за кордон пов’язані з активним туризмом.



— Скільки країн вже об’їздили?
— На момент нашої розмови — 56 країн. Якщо говорити, що їх біля 200, то я не встигну побачити всі.

— Про що мрієте?
— Мрію, щоб український народ нарешті визначився зі своїми правителями і з тим, куди він хоче рухатись і що для цього необхідно зробити!

— А для себе?

— Не старіти, жити, рухатись вперед.

— Про що шкодуєте?
— У мене принцип такий — ні про що не шкодувати, ні на кого не ображатись і не заморочуватись. Не можна носити в собі негатив і зло, треба жити позитивно.

ПОВНА ВЕРСІЯ ІНТЕРВ'Ю - У БЛОЗІ MIA-WITH-LOVE

Щасливе Рівне
Бесплатка

Панасюк
Автовикуп






Актуальні новини України за сьогодні на https://www.ukr.net