Секрети вчителя з Рівненщини

20.06.2012

Викладач історії Дубенського медичного коледжу Віктор Малюта розповідає про шкільний «екстрім», “найрозумніших” учнів та про власний шлях до вчительської професії.
– Вікторе Ростиславовичу, що змусило Вас обрати професію вчителя?
– Яскравий приклад фахівця і талановитого вчителя – Мельника Григорія Івановича, учасника Другої світової війни, який був справжнім майстром слова. Його, за доброту і справжню інтелігентність любили всі учні. Сьогодні, оцінюючи його заняття як викладач, дивуюсь, як він встигав за урок викласти весь матеріал та ще й у такій цікавій та доступній формі.

– Якби Ви могли почати життя спочатку, змінили б професію, чи ні?
– Ні. Навіть у скрутні 90-ті не сумнівався, що зробив правильний вибір, обравши спершу Дубенське педагогічне училище, а згодом – історичний факультет Львівського університету ім. Франка.

– Чи хотіли б попробувати себе в ролі викладача іншого предмету? Якщо так, то якого?
– Так склалось, що перш ніж отримав посаду вчителя історії довелось спробувати себе в ролі старшого піонервожатого, вихователя групи продовженого дня, вчителя молодших класів і навіть…вчителя німецької мови. Усе це було не моє і, хоч старався добросовісно виконувати свої обов’язки, мені жаль тодішніх моїх вихованців і себе разом з ними через митарства на шляху до викладання історії. Що ж до інших предметів, то мені завжди подобались уроки фізичного виховання. У педагогічному училищі мав чудовго наставника.І якби не вступив на історичний факультет, напевно складав би вступні іспити на факультет фізичного виховання.

– Були такі моменти, коли хотіли кинути свою справу?
– Напевно, немає жодного в Україні вчителя, який, працюючи у першій половині дев’яностих років, нині не згадував би ті роки як страшний сон. Мабуть, лише тоді, коли по півроку вчителям не виплачували зарплату, коли доведені до відчаю педагоги Дубна виходили на страйк, який через місяць після припинення занять закінчився перемогою місцевої влади, була думка кинути все і шукати інших засобів для існування.

– Які риси повинен мати вчитель, щоб виживати в таких «екстремальних» умовах?
– Рецепт «виживання» у кожного свій. Хтось пішов у власний малий бізнес, хтось покинув педагогічну працю і наказав своїм дітям не думати про цю діяльність. Які риси потрібно мати? – Та не потрібно виживати – треба жити. Сьогодні є альтернатива. Життя надто коротке, щоб не спробувати щось інше, навіть якщо йдеться про зміну професії…

– Можете згадати найсмішніший випадок з Вашої педагогічної практики?
– Найчастіше згадую випадок, коли весь колектив чекав на перевірку з обласного центру. На днях мав бути інспектор, і тут дзвінок – секретар приймає телефонограму: «До вас їде Бульдозер». Усі вчителі миттю з учительської – по класах, аби ніде не було нічого зайвого, затримати дітей, щоб групи продовженого дня були наповненими. Проходить час, а того інспектора немає. Зрештою до учительської заходить чоловік, і після його слів: «Скільки мені чекати, бульдозер приїхав. Хто покаже, де копати?» на всіх напав істеричний сміх.

– Про що думали, йдучи на свій перший урок?
– Боявся, чи вистачить запасу знань, аби усі 45 хвилин уроку були цікавими.

– Що найбільше цінуєте в учнях?
– Індивідуальність. Кожен учень не схожий на іншого. В одних підкуплює щирість і відвертість, в інших – інтелект, ще в інших – почуття гумору, комунікабельність. Іноді навіть замкнутість учня може бути його загадкою. А вже любов до мого предмету, вміння уважно слухати, активно працювати – це залежить більше від мене, ніж від учня.

– Яким Ви уявляєте навчання через 10 років?
– Зрозуміло, що техніка і далі буде все більше входити в навчальний процес. Хочеться вірити, що в усіх школах, навчальних аудиторіях, спортзалах будуть створені умови, не гірші, ніж у теперішніх офісах солідних фірм, і ніхто не говоритиме про жалюгідний стан сільських шкіл. Разом з тим навряд чи не буде класів, перерв і уроків, якими б революційними ці зміни не були.

– Які новітні технології, на Вашу думку, треба застосовувати, щоб зробити навчання більш ефективним?
– Сьогодні мережа Інтернет створила унікальні умови для вдосконалення змісту навчальних занять, естетики та різноманіття наочних посібників. Звісно, школа має використовувати можливості мультимедійної техніки та мобільного зв’язку, але в усьому має бути здоровий глузд. Якщо ми будемо на заняттях лише спілкуватись через Скайп з мудрими людьми і переглядати презентації, то навряд чи грунтовно засвоїмо матеріал.

– Чи вигідно сьогодні бути вчителем?
– На жаль, професія вчителя в Україні в числі тих багатьох, які не спроможні забезпечити людині відповідний сьогоденню рівень життя. Особливо це стосується тих, хто лише починає свій шлях на педагогічній ниві. Сьогодні держава пропонує молодому вчителю чекати 10 років до першої надбавки до зарплати – якраз стільки, скільки потрібно, щоб налаштувати особисте життя, народити дітей, придбати чи збудувати власне житло…

– Що має робити вчитель, щоб діти на його уроках відчували себе насамперед учнями, а не «рабами»?
– Кожен вчитель шукає якісь методи, щоб досягти успіху в своїй справі. Якщо він любить свій предмет та учнів, то діти почувають себе комфортно. Якщо ж ні – йому краще змінити професію.

– У кожному класі завжди є двійка-трійка «найрозумніших», які те і діло намагаються «блиснути розумом». Як відноситесь до таких учнів?
– Потрібно давати їм таку можливість. Направлена в правильне русло енергія швидко зробить з них справжніх лідерів, або зіб’є браваду і змусить з повагою ставитись до тих однокласників, які здобувають авторитет наполегливістю в навчанні. Якщо вчитель дає змогу учням щоразу працювати « на повну», а не розповідає небилиці з власного життя – у нього на уроках пануватиме дух взаєморозуміння і взаємоповаги.

– Яким Ви собі уявляєте ідеального учня?
– Немає ідеального вчителя і немає ідеального учня. Кожна людина – особистість зі своїми талантами і вадами. Якісь із цих вад треба усувати. І якщо це зроблено завдяки колективу однокласників та вчителів, то школу згадують із вдячністю, а вчителі пам’ятають свої класи і окремих учнів як «ідеальних».

– У Вас можна «замолити двійку» і чи дозволяєте собі іноді не «помічати» шпор?
– З двійкою – так. Вона повинна бути засобом, який стимулює до навчання, а не відбиває в учня бажання вчитися. Що ж до шпаргалки – то вони не є засобом досягнення успіху, який би це не був «титанічний труд». Вони на моїх заняттях «не проходять».

– А який вчитель у житті? Така ж сама «земна» людина, як і всі ми? Чи навіть в домашніх умовах може «ліпити двійки» і « викликати на допит»?
– Безумовно, професія накладає відбиток на особисте життя. Але якщо усі члени сім’ї – вчителі, тоді це і далі наради, педради, і уроки. А якщо серйозно, то і на роботі, і в сім’ї людина прагне аби її сприймали такою, якою вона є. Тоді себе можна відчути дійсно щасливим.
Аліна ВІРСТЮК

переглядів: 1 324

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *