29.10.2012, 18:00

Загублені поховання невідомих героїв [+Фото]

“Не можна не сказати правду про Холодний Яр. Звичайно, не всім подобається та правда, що відбулась тут у тисяча дев’ятсот сорок другому році. Це був початок визволення України”.
Так починається добре збережений запис у невеличкому зошиті, який чекав свого часу протягом багатьох років. Це сповідь одного з колишніх вояків УПА, патріота, людини, яка з юних літ безмежно любила свою Україну і протягом воєнного лихоліття боронила, мріючи про її незалежність. За часів визвольної боротьби вони змушені були змінювати свої справжні прізвища та імена, бо при більшовицькому тоталітарному режимі його вважали “зрадником”, “націоналістом”. Вони переховувались у лісах та окопах, не бачились з батьками, дружинами та дітьми, відбували покарання та помирали. А все заради Батьківщини.

Важко сьогодні віднайти всіх героїв тих часів, на жаль, роки потроху вивітрюють з пам’яті численні події, епізоди, імена, а тим більше, коли це намагались приховати владні архіви. Чи можливо сьогодні ідентифікувати всіх героїв УПА, адже мало хто знав їх справжні імена та прізвища і великою таємницею лишається сам факти того – живий він ще чи ні.

Впродовж років незалежності України ставлення до історії УПА в українському суспільстві коливається між позитивним і протилежним, бо ж спираємось у оцінках ми на пропагандистські штампи обох сторін. Радянська пропаганда зображувала вояків УПА як бандитів, а саму ж війну з УПА, яку вели радянські репресивні органи, їхні пропагандисти іменували не інакше, як «боротьбу з бандитизмом». Багаторічне «промивання мізків», нав’язування відповідних стереотипів не минули безслідно. І нині багато хто бачить боротьбу УПА в спотвореному світлі, а дії упівців чи «бандерівців» іменують «злочинами проти людства». Тому в свідомості багатьох українців ця боротьба постає як щось негативне, варте рішучого осуду.
Звісно, УПА – явище непросте, яке потребує вдумливого, об’єктивного розгляду. Але, як-не-як, ми маємо шанувати пам’ять про загиблих, якби там не було.



Перше місце пам’яті вояків УПА у Сарненському районі – це хутір Нетуша (повстанці назвуть цей хутір Холодним Яром), він розташований неподалік села Тинного, але був ліквідований в часи московсько-радянської окупації. На хуторі, на той час, стояла всього одна хата, яка мала два входи. Збудували хатину поляки, вона була призначена для відпочинку мисливців, що полювали у навколишніх лісах. Звідси до річки Случ відстань в один кілометр, а до лісу метрів сімсот. Саме у ній і була відкрита восени 1942 року школа вишколу для підготовки старшин майбутньої УПА під проводом ОУН(б), в оселі селянина Шмалюка Сидора. Школа вишколу працювала без вихідних, без канікул. Залишали будинок одні хлопці, на їх місце з’являлися інші. З листопада 1942 року по січень 1943, вишколилось дві групи по 30 осіб. Звідти й відкривався простір боїв, виживання, темних ночей, холодних морозів, бойових операцій і атак та безмежного суму за рідною домівкою. Нелегкі стежини воєнних доріг пролягали через Сарненський, Володимирецький, Березнівський, Рокитнівський, Дубровицький райони. Багато боїв було виграно, не мало шансів, на жаль, й упущено. Та все ж «упівці» впевнено боролись за правду і волю. Нерівні бої вінчалися різними наслідками та втратами, а часу на журбу та довгі проводи з загиблими побратимами не було. Тому й хоронили їх на місці подій у братських могилах, та й то так, щоб ворогу непримітними лишались вони.

Не одне поховання залишилось забутим, знищеним чи не знайденим – «Загинув молодий вояк "Шишка", від поранення в живіт. "Шишку" поховали в с.Тинне на роздоріжжі, але в часи радянської окупації могилу зруйнували». І таких фактів безліч…

Багато місць захоронень, зокрема, збереглося у Дубровицькому районі. Село Літвиця у своїх землях покоїть курінного УПА Лайдаки та його вояків. 11 березня 1944 в бою з військами НКВС під с. Білим загинули воїни УПА: кулеметник на псевдо "Бора" і курінний "Лайдака" (куля попала в чоло). Того ж дня від ран помер санітар на псевдо "Крейсер" з Дубровиці. Всі були поховані у Литвіці 15 березня 1944 р. Лише у серпні 2011 були проведені дослідні роботи в результаті яких вдалося ідентифікувати тіла похованих та встановити козацькі хрести на могилах загиблих воїнів. У селі Нивецьк могила воїнів УПА налічує тіла п’ятьох повстанців, серед яких відоме ім’я лише одного воїна: Паращука Івана Денисовича.
Та найбільше мене вразило село Кураш, чи то б пак – Кураська могила неподалік від нього. Великий пагорб покрив собою 14 вояків УПА, що загинули 20 листопада 1943 року під селом Ліпне, Володимирецького району в нерівному бою із спецзагоном Медведева. Лише вісім тіл вдалося ідентифікувати. Зокрема тут поховано сотенного командира УПА "Гука". Згадують старожили, що при похованні не було й видно цього місця, так було вдало замасковано воно від ворогів, що не боялися тривожити навіть мертвих. Згодом, ті хто залишився живими, віднайшли це поховання. Та й то… Сюди боялись приходити ті, кого ще розшукували каральні загони, натомість - приводили підлітків з сусідніх сіл й ті у сумках носили до лісу землю, думаючи, що на майбутній горі височітиме пам’ятник Тарасу Шевченку. Ті хто не корилися наказам отримували удари різками, а наступного дня знову повертались до роботи. Лишень уявити – юнаки пішки проходили 5-10 кілометрів з землею, і так тривало доти, доки на місці захоронення не виникла чимала гора. Зараз там встановлено пам’ятний знак, герб та національний прапор. У 1991 році могилу освятив священик із Рівного. Пам’ятають про віднайдене місце й ті, хто лишився живими з армії УПА, і буває, навідуються до побратимів по духу, щоб розповісти яка вона зараз, ця Україна, за яку вони віддали свої життя. Бо ж лежать на братській могилі вінки, квіти та… гілки калини.

Також, розповідають мешканці сусідніх сіл, що неподалік у лісі є ще одне захоронення «упівців» - двох вояків, яких розстріляли при втечі з села. Подейкують, що й старі люди потім поховали вояків, поставивши огорожу та хрести, але, на жаль, нам його не вдалось знайти поміж густих дерев лісу...



***

Схились у скорботі дерева. Сьогодні Покрова. Сьогодні день Української Повстанської Армії. А спогади напливають на «колишніх бандерівців» осінніми туманами, зимовими завіями, припаданням вітрів до холодних шибок вікон, весняним пробудженням природи, літніми зорепадами. Свічка великої любові до України і причетності до її долі, запалена у неповних сімнадцять, повертає до минулого: важкого, неповторного, незабутнього. Ми не святкуємо перемогу, оскільки в скорботі схиляємо голови над могилами, відомими і невідомими бо в цю страшну війну було втягнуто багато молодих юнаків та юнок, багато пішло з життя так і не пізнавши його смаку, даруючи себе для Батьківщини. Вони намагалися використати, як їм здавалося тоді, історичний шанс і вибороти незалежність України. Їхня боротьба проти окупанта – польського, німецько-фашистського, радянського – була передусім самозахистом. Так завжди діяли патріоти свого краю, свого народу, прагнучи уберегти свій народ від асиміляції, рабського приниження, національної ганьби, колоніального ярма. Головне, щоб ми не забували про мужніх та сміливих вояків, пам’ятали про героїчну смерть кожного з них не лише у свято Покрови… Адже попри усі історичні уроки ми маємо залишатись державою, що здатна побороти труднощі й творити свій інформаційний простір та новий український світ.