Волинь. Найліпший час для примирення

Це тільки одна з багатьох акцій солідарності поляків із українцями.
Фото Gazeta Wyborcza

На центральній вулиці Сенкевича у невеличкому Кельце міська влада вивішує прапори своїх сусідів, а величезний Палац Науки і Культури у столичній Варшаві кожного вечора протягом багатьох тижнів підсвічувався жовтим і блакитним кольорами.

Майже 3/4 охоплених опитуваннями поляків вважають, що Україна має стати у майбутньому членом ЄС. Події в Україні відслідковують практично усі: пік зацікавлення припав на березень, коли 88% поляків декларували, що цікавляться ситуацією в Україні. Врешті-решт, показовим є і те, що 83% поляків вважають, що Путін бреше світові – говорить одне, а робить щось інше, як у випадку із окупацією Криму (усі наведені тут соціологічні данні належать Центру досліджень суспільної думки (CBOS).

Іще рік тому таку солідарність із Україною було важко уявити: Польща відверто втомилася від нещирості політики Януковича та пасивності українців. До того ж минуле літо відзначилося гарячкою скандалів навколо 70-х роковин польсько-українського конфлікту на Волині та Галичині.

Дискусія у Сеймі щодо постанови, що визначала Волинську трагедію як "геноцид", розколола насамперед самих поляків. Частина польського суспільства вважає таке визначення належним вшануванням жертв конфлікту. Інша частина вважає таку увагу неспівзмірною із польськими втратами від нацистів та більшовиків, із іншими трагедіями, які польський народ пережив під час Другої світової війни.
Українська влада відзначилася тоді двома скандалами.

Жителі Донеччини скандували: "Слава Рівному!"

Правляча коаліція Партії регіонів і комуністів надіслала листа, у якому просила Польський Сейм "визнати Волинську різанину ОУН-УПА геноцидом щодо польського населення і засудити злочинні діяння українських націоналістів".

Лист підписали 148 депутатів Верховної Ради України, включно із комуністами, які не визнають Голодомор 1932-33 років геноцидом українського народу. У польському суспільстві очевидна нещирість цього листа залишила змішанні почуття.

Досить складно забути, хто і чому був ініціатором цього листа.
Останні події дають достатньо підстав для очевидних здогадів щодо причин бурхливої діяльності Вадима Колесніченка: вже через рік цей депутат від правлячої Партії регіонів, який публічно з’являвся у формі НКВД, після падіння режиму Януковича втік із Києва і, якщо вірити повідомленням преси, прийняв російське громадянство. Супротивникам ідеї, що він НЕ діяв як агент Кремля, у цьому контексті буде складно довести непричетність третіх сил до провокування минулорічних політичних і медійних скандалів навколо роковин Волинської трагедії.
Читайте також про "історичну діяльність" екс-депутата у матеріалі "Як Колесніченко оскандалився перед західними істориками"

Донбас після АТО: як війна відкинула схід України на два століття назад [БЛОГИ]

По-друге, відмова тодішнього чинного Президента Україна і теперішнього вигнанця Януковича взяти участь у спільному липневому вшануванні пам’яті жертв конфлікту у Луцьку в багатьох викликала тільки одне бажання – стенути плечима: офіційна позиція України у цій ситуації нагадувала холодну желеподібні масу викинутої на берег медузи. До рук таке не беруть.

На тлі цих скандалів взаємні кроки примирення опинилися поза головним фокусом суспільної уваги.

Ще в квітні до українців та поляків звернулися патріархи Філарет та Любомир, перший Президент України Леонід Кравчук та інші учасники Громадського комітету "Примирення між народами": "Мусимо визнати прогрішення наших предків, простити від їхнього імені один одному страшні гріхи, вчинені супроти інших".

У червні до українців і поляків звернувся предстоятель УГКЦ патріарх Святослав: "Не можна виправдати навіть одне вбивство, яке сталося, з будь-якої причини чи з будь-якої сторони, тому що це є переступом Божої заповіді "Не вбий!".

Разом із патріархом Святославом "Декларацію пам’яті і прощення" підписали перемишлянський, львівський та перемишлянсько-варшавський архієпископи Юзеф Міхалік, Мечислав Мокшицький та Іван Мартиняк.
Президент Польщі Броніслав Коморовський відвідав службу, яку патріарх Святослав відправив у пам’ять усіх загиблих в українсько-польському конфлікті у варшавській церкві Успіння Діви Марії.

Утім, по 70-м роковинам Трагедії лишилося відчуття нещирості на офіційному рівні, скандали у пресі та образи у соціальних мережах та на історичних форумах. Врешті-решт, по тим важким роковинам замість спокою примирення лишилися збурені сумління.

Спеціальний проект "Пам’ятаймо Волинь" був задуманий саме до 70-ї річниці Волинської трагедії. Але влітку 2013 року, стало ясно: у розгаряченій сварками суспільній думці не знайдеться місця для зваженого діалогу. Саме тоді було прийняте рішення відкласти старт цього проекту до того моменту, коли пристрасті дещо вгамуються.
У минулорічній метушні і скандалах загубилося найголовніше, що могло поєднати, примирити два народи: усі жертви наші.

Водночас, і для поляків, і для українців однаково важливо зрозуміти усю повноту причин, що призвели до людиновбивства.

Стереотипи і міфи щодо Волинської трагедії є і в польській, і в українській суспільній думці. Їх подолання є спільним завданням як для польських, так і для українських істориків.

Список загиблих військових на Сході України та в Криму

"Кожна сторона має свою правду про кожну з подій, про кожний з епізодів історії. То добре, що щоразу частіше повторюються спроби всебічного осмислення тих трагічних подій" - писав професор Богдан Осадчук у статті "Модель пробачення", яку "Газета Виборча" опублікувала у жовтні 1995 року.

"У інтересах наших націй лежить нормалізація стосунків, що вимагає говорити правду прямо в очі – цілу правду. Але тільки правду" - писав Єжи Гедройць у квітні 1976 року до українського публіциста Івана Кедрина-Рудницького.

Проект "Пам’ятаймо Волинь" задуманий як майданчик для діалогу: не для суперечок і взаємних звинувачень, а саме для обміну думок, інформації, обміну "історичними правдами". Чужу правду буває важко прийняти. Але її треба прийняти, бо прийшов найліпший у новітній історії час для примирення між Україною і Польщею.

Рецепт примирення простий. Назвати злочинців злочинцями. Згадати їх жертв по іменах. Встановити хрести над загубленими колись могилами. Пробачити все, але нічого не забувати. Усі жертви – наші!

Історична правда,
Олександр Зінченко
Історик, журналіст (Київ)