Студент четвертого курсу Острозької академії Олександр Чорний нещодавно повернувся з АТО, куди пішов добровольцем трохи менше, ніж два роки тому. Час від часу він брав перерву і з’являвся в університеті, щоб скласти іспити. Цього ж разу приїхав надовго. Розповідає, що означає повернутися з «іншого» світу, про який задумуються зовсім небагато з нас.

Там легше

Якось ми обговорювали параолімпійців. Усі пишаються, роблять афігєнні пости у «Фейсбуці» про те, які люди молодці і як треба пишатися. Спортсмени показують характер, волю, здобувають медалі. Читаючи ті пости, думаєш: та про інвалідів тут ніхто не дбає. Немає навіть пандусів. Так само після війни: якщо чоловіка підстрелили або вбила міна, то люди згадають, який він був класний, Батьківщину захищав. А якщо ти живий приїхав, то навіщо ти тут. Певно, ніхто б і не згадав.

Лише півтора року перебував на Сході. Я там себе почував вільніше, знайшов коло своїх однодумців. Там відчував крила, як би це страшно не звучало. Можливо, простіше шукати волю там, де війна. Але люди в «тому» світі, як на мене, більш прозорі й чисті. Після повернення додому бачиш все розмаїття людських вад: брехня, лицемірство, корисливість…

Не може бути, щоб там такого не було, це правда. Просто на війні у мене є близьке коло. Це люди, яким я довіряю, в яких я впевнений. Ми стали опорою одне для одного попри те, що кожен різний, у кожного своя робота, сім’я. Але ми є чимось більшим, ніж купка чуваків, які приїхали повоювати. Тут бракує відповідальності одне за одного, яка є серед побратимів. Там легше. Не тому, що статути, не тому, що там немає часу думати про дріб’язкові моменти нашого життя. Це просто два різні світи.
Олександр - другий справа



Повернення додому – вихід із зони комфоту

Удома в мене мама, і я, певно, поганий син. Вона чекає прояву емоцій, почуттів. Я відвик. Та намагаюся, звісно, допомагати, шукати фінансові можливості. Час вільний просто забиваю справами. Наразі дуже важко сказати, що мені приносить задоволення. От перебування там приносить задоволення. Війна є певною зоною комфорту. Але я розумію, що вона не буде тривати вічно. Потрібно жити тут.

В Острозі я маю зону відповідальності. Як би там не було, я студент із конкретними обов’язками. Просто вважаю, що потрібно займати свій розум хоч чимось корисним, навіть якщо воно тобі не подобається. Це краще, ніж пити чи ходити звинувачувати весь світ у своїх невдачах. Можливо, у мене щось не виходить. Та гадаю, саме робота і спілкування допоможе подолати якісь кризи всередині себе.
Олександр - зліва



Не «моя тарілка»

Спочатку думав: я добровільно прийшов, я добровільно можу піти. Але знову ж таки обманюю самого себе, коли так кажу. Я зголошувався, щоб здобути досвід. Я спробував цього хліба і зрозумів, що відповідальний не лише за себе, а й за хлопців.

Тут відчуваю себе не в своїй тарілці. Спілкування не приносить такого задоволення, як раніше. Ніби і говориш з людиною, але в цьому не береш участі. Ти поза цим. І це відчуття гнітить, вибиває з колії. Я став приймати все близько до серця. Не скажу, що це добре. Але разом з тим, я шукаю в цьому позитив. Значить, не мертвий всередині.

Я став матюкатися, маю поганий сон. Як не дивно, там сплю набагато спокійніше. Удома прокидаюся часто. Звісно, дають про себе знати якісь фізичні травми: старе пошкодження спини, суглоби, зір посадив. Та не хочу скаржитися.

Запам’ятав нещодавно вислів Альбера Камю: «Якщо раніше виправдань потребували погані вчинки, то зараз хороші». Думаю, це правда. Усе частіше чую фрази: «Що ти там робиш?», «Та ладно, ти вигадуєш свої проблеми», «Там платять»… Потім несвідомо починаю виправдовуватися. Це навіть не пояснення. Лишаюся в меншості, один в полі не воїн. Це гнітить.

КУШМИРУК Віталія
http://ostroh.info/