Мама Героя з Рівненщини робить все, щоб Героїв не забували

Чимало родин наших полеглих Героїв є прикладом того, як жити після смерті близької люди, як рухатися далі і вшановувати пам’ять, як би боляче це не було. Саме таким прикладом для багатьох є матір полеглого Героя України Івана Клюйка – Марія Пешко.

Пані Марія знайшла в собі сили жити далі та по-особливому вшановувати спогади про сина. Так жити, щоб прийдешні покоління добре пам’ятали її сина, який пожертвував найдорожчим – власним життям заради миру та незалежності нашої країни.

— Пані Маріє, розкажіть, яким у дитинстві був Іван?
— Іван був дуже світлою і доброю дитиною. Хоча життя склалося так, що син виріс без батька, він ніколи не скаржився, не шукав виправдань чи жалю. Часто хворів, і ми з ним багато часу проводили у санаторіях. Там він навчився бачити світ по-іншому, цінувати навіть найменші радощі. А ще він дуже любив музику, самостійно опанував гітару. Я часто чула, як він вечорами бринів струнами, створюючи мелодії, які, здається, народжувалися прямо з його душі. Дуже приємно було бачити, який він творчий та як йому дається все, за що б він не брався.



— Іван обрав шлях воїна. Що спонукало його повернутися до війська у 2021 році?
— Іван завжди мав сильне почуття відповідальності. Коли у 2014-му його мобілізували, він віддав війні півтора року. Після цього повернувся до звичайного життя, працював у Польщі, в Києві на будівництві. Але війна ніколи не покидала його думки. Він часто говорив, що там, на передовій, залишилося багато його побратимів. Він просто не міг стояти осторонь в той момент, коли країна все ще потребує захисту. Іван не міг стояти осторонь. Він прийняв рішення повернутися, уклав контракт із 24-ю бригадою і знову став у стрій. Це було ще до повномасштабного вторгнення.

— Чи розповідав вам Іван про ситуацію на війні? Як він проявляв себе серед побратимів, якими спогадами вони діляться з вами?
— Друзі кажуть, що таких, як Іван, більше немає. Він не був командиром, але навчав новачків, передавав їм свій досвід, допомагав, підтримував. Після першого обстрілу в його підрозділі загинуло двоє людей, а 36 було поранено. Це сильно вплинуло на нього, але не зламало. Навпаки, він став ще більш рішучим і був налаштований захищати країну, скільки буде його сил.

— Чи знаєте ви обставини, за яких загинув Іван?
— Він завжди писав мені, що все добре, що не треба хвилюватися. Але я відчувала, що це тільки слова, щоб заспокоїти мене. Адже всі ми прекрасно розуміємо, яка щодня ситуація на фронті. Того дня, який став його останнім днем на цій землі, він виніс пораненого командира, врятував людину. А повертаючись назад, потрапив під мінометний обстріл. Я часто думаю: якби він вагався, якби не кинувся рятувати, можливо, був би живий. Але це був Іван—він ніколи не лишав своїх у біді. І це був його вибір.

— Знаємо, що ваш син отримав посмертний орден «За мужність», що для вас значить ця нагорода?
— Зрозуміло, що це визнання його подвигу, його жертовності. Але для мене найважливіше те, що люди пам’ятають його. Друзі, побратими, земляки. Вони кажуть, що він живе в їхніх серцях. А значить, він ніколи не зникне. Жодна нагорода не здатна зменшити біль, але кожній родині полеглого Героя надзвичайно важливо, щоб подвиг їх найдорожчих людей не зникнув безслідно.

СПОРТИВНИЙ МАЙДАНЧИК В ПАМ’ЯТЬ ПРО СИНА

— Пані Маріє, як у вас з’явилася ідея створити спортивний майданчик у селі, щоб увіковічнити пам’ять про сина?
— Після важкої втрати я довго думала, як увіковічити пам’ять про сина. Хотілося зробити щось значуще, не лише для нашої родини, а й для всіх односельчан, для дітей, які тут зростають. Спорт був важливий для Івана—він завжди підтримував активний спосіб життя, поважав силу духу. Я зрозуміла, що майданчик стане не просто місцем для гри, а символом його життєвої енергії, прагнення до боротьби і перемог. А всі, хто приходить сюди займатися будуть знати про того, на чию честь він облаштований.



— Ви використали кошти, отримані від держави після загибелі сина. Чому вирішили направити їх саме на цей проєкт?
— Мені здавалося неправильним просто витратити ці гроші на щось особисте. Вони були отримані через найбільшу втрату в моєму житті, і я хотіла, щоб вони принесли користь громаді. Так з’явилася ідея створити місце, яке б служило майбутнім поколінням, виховувало силу, згуртованість, патріотизм. Держава виплачує родинам загиблих 15 мільйонів гривень. ЧИ це велика сума – так, чи гроші здатні втамувати чи зменшити втрату – ніколи. Тому хочеться витратити ці кошти з найбільшою користю.

— На відкриття майданчика прийшло багато людей. Які емоції у вас були того дня?
— Це був надзвичайно зворушливий момент. Я бачила, як збираються діти, молодь, військові, місцева влада, односельчани—усі прийшли, щоб віддати шану Івану і всім захисникам, які боролися за Україну. Коли провели перший міні-футбольний турнір його імені, я відчула, що зробила правильний крок. Він завжди вірив у боротьбу, у командний дух, у перемогу. І тепер тут, на цьому майданчику, буде жити його дух.

— Поруч із майданчиком ви також встановили пам’ятну стеллу. Що вона символізує?
— Це нагадування про тих, хто віддав своє життя за нашу свободу. Ми не маємо права забувати. Я хочу, щоб кожен, хто приходить сюди, зупинився хоча б на мить, подивився на ці обличчя і зрозумів, що герої живуть серед нас, що їхня жертва—це наш шанс на майбутнє.

— Чого б ви хотіли для молоді, яка буде тут займатися спортом?
— Я хочу, щоб вони вірили в себе, щоб не боялися труднощів, щоб знали, що наполегливість завжди приносить результат. Нехай вони грають, перемагають, підтримують одне одного—так, як це робив мій син.



ГРОМАДСЬКЙ ПРОСТІР В ПАМ’ЯТЬ ПРО ГЕРОЇВ

— Пані Маріє, далі ви пішли більше і зовсім нещодавно в селі з’явився громадський простір та стела з портретами полеглих захисників. Як прийняли рішення про такий крок?
— У нашому селі не було місця, де могли б згадати загиблих, віддати їм шану. Переконана, що це несправедливо. Тепер таке місце і громадський простір є, в пам’ять не лиш про сина, а й інших Героїв. Тут поруч школа та садочок, діти проходять повз меморіальну дошку і питають: «Хто це?» Ці питання важливі, бо означають, що пам’ять жива. Я хочу, щоб вони росли, знаючи, якою ціною дається свобода.

— Які відчуття ви мали, коли відкривали цей простір?
— Це було сумішшю болю і гордості. Болю, бо ніколи не хотілося б відкривати такі місця—я б воліла, щоб мій син просто був живий. Але й гордості, бо ми не забуваємо. У житті воїна є дві смерті—фізична і забуття. Якщо про нього пам’ятатимуть, він житиме в серцях людей.

— Чи приходять до парку побратими вашого сина?
— Так, вони приїжджають, приносять квіти, говорять зі мною. Їм важливо знати, що їхній товариш не забутий. Вони згадують, яким він був: справедливим, щирим, завжди готовим допомогти. Це більше, ніж просто парк. Це місце, де живе пам’ять.



— Що б ви хотіли сказати всім, хто приходить сюди?
— Дивіться на ці обличчя, на ці імена, пам’ятайте їх. Живіть так, щоб їхня жертва не була марною. І ніколи не забувайте, якою ціною дається мир.
Вшанування героїв — це не лише меморіали, це наша щоденна пам’ять про них. Ми живемо завдяки тим, хто віддав своє життя за нас, і наша місія—передати цю пам’ять наступним поколінням.


Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів