Рівненський кримець Джан про роки роботи на межі життя і смерті

«Я рік прожив в окупації. Бачив їх, чув їх, і знав, що вони не зупиняться. Їм потрібен коридор – на Крим. Я чекав», — згадує він.

Після анексії Богдан переїхав до села Гнильче у Рівненській області. А 25 лютого 2022 року — вже був у строю, на позиції, серед тих, хто не чекав наказів, а діяв. До цього був у територіальній обороні, записався ще заздалегідь. Коли прибув до місця розподілу, його запитали: «Служив?» Служив — у 90-х. «Тоді будеш сапером», — вирішили командири. Так розпочалась нова війна в його житті.

Сапери — це ті, хто першими входить у зону небезпеки, хто розміновує дороги, лінії фронту, поля й навіть будинки. Це щоденна робота на межі життя і смерті. І ця межа — дуже тонка. Особливо на таких напрямках, як Торецьк, де «Джан» провів понад рік.

«Ми залишили там занадто багато. Побратимів, позиції, частини себе», — каже він.

Але попри втрати, вогонь і смерть, війна дарує і моменти життя. Одного разу до їхньої позиції прийшла кішка. Один із побратимів хотів її забрати до себе, але не встиг — загинув. І тоді «Джан» сам забрав тварину, відвіз до мами. Тепер ця пухнаста муркотуха живе в домі, як нагадування: навіть у найтемніших місцях є простір для тепла, для життя, за яке варто боротись.

Його маршрут війни — довгий і болісний: від Київщини до кордону з Білоруссю, згодом — на схід.

«Сапери — це не тільки про вибухівку. Це ще й постійна підготовка, аналіз, дія на випередження. І я не шкодую, що став сапером. Тут я знайшов братів. Сім’ю», — зізнається Богдан.

Вдома його чекає незавершений будинок. У планах — завершити його, створити родину, жити.

«У мене є руки, значить, буде і робота», — говорить він із впевненістю. Його мати вже вивезена з Криму, а брат служить у 63-й бригаді. Попри втому, яка буквально в’їдається в тіло, «Джан» не зупиняється.

«Вони забрали моє дитинство, мій дім, спогади. І я цього не пробачу. У мене — особисті рахунки».

Своє бачення війни він висловлює прямо. Його ранить не лише ворожа зброя, а й байдужість.

«Чому у нас втрати? Не тому, що ми слабші. А тому, що нас мало. Бо дехто вирішив відсидітись. Втомились? Та всі втомились. Але хтось — тримає лінію. А хтось — п’є пиво в тилу. Після перемоги — не знаю, чи зможу з ними спілкуватись».

Попри все, він дякує тим, хто не забуває. Волонтерам, небайдужим людям, які допомагають, підтримують, надсилають необхідне.

«Нам важко. Але і їм нелегко. І кожне “дякую” — це не дрібниця. Це те, що тримає».

Сьогодні «Джан» продовжує щодня очищувати нашу землю від смертоносних пасток. Він робить це не заради нагород чи слави, а заради майбутнього — свого, своїх побратимів, своєї країни. Бо спокій у нього забрали ще 2014-го. І поки цей спокій не повернеться — він триматиме фронт.