Бути батьком — сенс життя: історія майора поліції Віталія Васильчука, який повернувся у стрій після поранення

Віталій присвятив роботі в правоохоронних органах понад 25 років. У 1999 році він почав службу дільничним офіцером поліції в Острозі, працював там 17 років і здобув довіру мешканців. Після цього перейшов на керівні посади до Гощі. Коли в 2014 році розпочалася антитерористична операція, він уже мав бойовий досвід як офіцер, і його запросили до першої ротації. Із 2014 по 2017 рік майор Васильчук тричі відправлявся в зону АТО.

У 2024 році, коли через війну він пішов на пенсію, буденне життя змінилось. Але з початком повномасштабного вторгнення чиновницький спокій змінився внутрішнім покликом служити. Він очолив добровольче формування, а невдовзі приєднався до Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють».

— Дружина розуміла, що я піду воювати. Вона лише чекала, коли це станеться, — згадує Віталій. Його голос м’який, але твердий: рішучість не залишала його ні хвилини.

— Було важко: новонароджена Вікторія, середня Дарина допомагала вдома, а старша ще навчалась. Але ми розуміли — це заради перемоги, — додає дружина Тетяна.

Після навчання з бригадою вирушили на Донеччину. Перед штурмами ішло мовчання — не від страху, а від відповідальності. Підступність фронту вивчалась на ходу. Але ніхто не був готовий до того, що відбудеться у березні 2024 року.

— Я був останній у групі. Всі побратими пройшли вже. Я не усвідомлював, що поруч ще вибухівка. Коли рвонула міна — втратив частину ноги, — розповідає боєць.

Оперативна допомога врятувала життя і дозволила зберегти частину кінцівки. Але попереду був рік лікування і випробування — фізичне і моральне. Віталій пройшов складну реабілітацію, намацуючи контакт з протезом, відновлюючи тіло і дух. Два місяці тому його повернули до строю — цього разу в нових умовах, але з тією самою місією.

Тепер він на новому етапі життя: служба поряд із дітьми. Старша донька Марина пліч-о-пліч з батьком — лейтенант поліції. Вона мріє змінювати країну, як батько — змінює себе і тіло, щоб бути корисною.

Донор сили і натхнення для Віталія — його родина: дружина і доньки. Саме вони стали опорою і сенсом. Перед очима — майбутнє, за яке варто жити й боротися — безпечне, мирне і справедливе.

Про ситуацію на фронті майор говорить рішуче: він повернувся до служби, бо відчуває відповідальність і має щось більше за обов’язок – роль батька. Для нього бути батьком — це не лише земна, побутова роль. Це сенс його життя, що надає сили вистояти, відновитись і знову йти вперед.

Ця історія — не про трагедію, а про волю і внутрішню перемогу. Про те, як травма стала точкою відліку нового життя. І про те, що навіть в умовах війни і втрат можна обрати життя й служіння — не лише зброєю і силою, а любов’ю до родини, до простих буднів і світлих моментів.