Сапер Шульц мріє повернутися додому та покопати з археологами в Хрінниках

Історія цього бійця — про вибір, втрати, відповідальність і просту людську гідність.

До повномасштабного вторгнення Роман жив у Польщі. Працював зварювальником, фарбував конструкції, будував плани. Але 24 лютого 2022 року, коли почув про перші вибухи в Луцьку, все стало на паузу. Він набрав рідних і вже не міг залишатися осторонь. Повернувся в Україну і наступного ж дня пішов до військкомату.

Його шлях у Збройних силах розпочався з піхоти. А далі — командир запропонував спробувати себе у саперній справі. Відразу було видно, що Роман не чужий до техніки й розуміється на приладах. Так і почався новий розділ його військової дороги: мінування, розмінування, котушки, ягоза, важке спорядження — часто на плечах. Все це — не для камери, не для посту в соцмережах, а для того, щоб хтось інший повернувся додому живим.

За роки війни він пройшов чимало: Київщина, білоруський кордон, Торецьк, Бахмут. Під обстрілами, у холоді, з болем у плечах від ваги зброї й втрат. Найважче, зізнається, — не мінування й не позиції. Найважче — це втрати. Коли зникає голос командира, друга, побратима. Коли раптом розумієш, що вже більше не почуєш того сміху, з яким разом їли хліб чи трималися в мокрих окопах.

Роман був поранений. Пережив контузію. І залишився — там, де більшість, можливо, здалася б. Бо було треба. Бо не було кому. Після поранення, коли повідомив командиру, що почувається дуже погано, той вирушив на завдання — і не повернувся. А Роман залишився на позиції ще місяць. Один. Тому що хтось мав тримати оборону.

Його чекають вдома. Дружина. Сім років донечці Вікторії. І кожне її питання: "Коли додому?" — б'є сильніше за будь-який вибух. Він знає, заради кого він там. І не дозволяє собі ослабнути.

Про тих, хто уникає служби, Роман говорить без гніву: не засуджує. Каже: якщо не готовий — станеш тягарем. Тут потрібні ті, хто здатен триматися. Це не просто служба. Це вибір. І дуже точне усвідомлення ціни життя.

Справжній біль приходить не лише з передової. Буває, повертаєшся з госпіталю, а в очах деяких — підозра. Бо не дав на лапу, бо "не такий", бо поранений. І ці погляди можуть ранити не менше, ніж уламок. Та Роман тримається. Бо знає, чому і для кого.

Після перемоги він мріє повернутися до улюбленої справи — копати землю не для мін, а для історії. З дитинства захоплювався металошукачами, монетами, реконструкціями. У мирному житті брав участь у фестивалі «Бандерштат». Хоче знову копати в Хрінниках разом з археологами. Або ж вступити до ДСНС — допомагати цивільним уже в мирних містах.

Але спершу — дожити. І пам’ятати. Про тих, кого вже немає поруч. Про вибір, зроблений 24 лютого. І про те, що кожен день на війні — це ще один крок до того, щоб більше ніколи не чути звуку сирени вранці. Щоб більше не падати в окоп. Щоб відповісти доньці: «Я вже вдома».

Тільки б дожити. І не забути.