Ціна втраченого щастя: історії рівненських родин, які війна скосила двічі

І кожна з цих історій — не просто трагедія. Це доказ того, наскільки високу ціну платить Україна за право жити.

Два сини — дві могили. Дмитро та Ігор Касянчики

Нещодавно Вараш схилив голови у глибокій пошані. Люди вишикувались у живий коридор, стоячи на колінах, аби провести в останню путь молодого воїна — Дмитра Касянчика. Його чекали вдома більше двох років. Спершу як зниклого безвісти. Потім — з надією на диво. Аж поки ДНК-експертиза не підтвердила гірке: він загинув ще в червні 2022 року на Луганщині, під Тошківкою.

Дмитрові було лише 26. Розумний, перспективний, добрий. Закінчив Вараську гімназію, КПІ, мав ступінь магістра з комп’ютерних наук. Пройшов підготовку в університеті оборони за спеціальністю кібербезпека. З перших днів великої війни став до лав тероборони, захищав Київ та його передмістя. Потім — схід. І тиша.

Його мати, як і кожна українська мати, чекала, вірила, шукала. Але в 2024-му отримала нову звістку — таку, від якої тьмяніє світ.

Проте на цьому горе не завершилось. Через рік після Дмитра, у серпні 2023-го, загинув ще один її син — Ігор Касянчик. Два сини. Два Герої. Дві могили поруч на кладовищі в Більській Волі.

Це не просто трагедія. Це порожнеча, яка не зникає. Це крик без звуку, який лунає в серці матері.

Один день, два похорони: історія братів Зіберів

У травні 2022-го Рівне оповив морок: у родину Людмили та Володимира Зіберів одночасно прийшли дві страшні звістки — загинули обидва їхні сини, 47-річний Олег і 39-річний Дмитро. Ті, що разом росли, разом захоплювались полюванням, і разом стали на захист Батьківщини.

Олег — стриманий, розсудливий. Дмитро — усміхнений, життєрадісний, душа компанії. Обоє — батьки, чоловіки, сини. У перші дні повномасштабного вторгнення добровільно прийшли до військкомату. Поки чекали оформлення, вступили до самооборони. Хотіли служити в різних підрозділах — але доля не почула.

«Це наше свідоме рішення. Заради дітей, заради їх майбутнього будемо боронити нашу землю. Хто як не ми?» - з такими словами обидва брати йшли на війну.

Вони загинули в один день — 19 травня 2022 року, на Донеччині, поблизу Новоселівки. Їх ховали разом.

Їхні діти — четверо сиріт — отримали нагороди для батьків. Але що можуть медалі, коли в будинку більше ніколи не пролунає рідний голос?

Син і тесть — разом у вічності: історія Чижука і Полянського

Рівнянин Олексій Чижук усе життя працював водієм. Справжній майстер: ремонтував, лагодив, будував. Після 24 лютого 2022 року швидко зібрався — і без жодного слова родині пішов до тероборони. Не хотів сліз. Просто зробив те, що вважав правильним.

Його востаннє бачили 27 лютого. З 13 березня 2022 року не виходив на зв'язок. Через кілька місяців родина дізналась, що Олексій зник безвісти. А ще пізніше — що загинув. Упізнали лише за ДНК. Його поховали у Радиславці.

Через півтора року в тій же землі знайшов спочинок ще один Герой цієї родини — Ілля Полянський, зять Олексія, чоловік його доньки Марії. 24-річний IT-фахівець, який залишив комфортну роботу і вступив до тероборони у перші дні війни. Потім — Сили спецоперацій, фронт, поранення. Але не залишив службу.

Загинув у лютому 2024 року. Його поховали поруч із тестем. Так зійшлися два чоловіки — з різних поколінь, але з однаковою мужністю. Одне дерево роду, яке війна зламала двічі.

Ці історії — не одиничні. Рівненщина, як і вся Україна, платить надто високу ціну за свободу. Але коли в одній родині ховають двох синів, або сина і зятя, або обох братів — це не просто втрата. Це біль, який стирає дати, імена, кольори. Це сльози, що вже не мають сили текти.

Ми повинні пам’ятати кожного з них. Називати поіменно. Дивитися в очі їхнім матерям, дітям, вдовам — і знати: наші будні, наш спокій — завдяки їхній жертві.

Ці родини втратили найдорожче. Але зберегли найвище — гідність. Вони варті не просто пам’яті. Вони варті тиші. Молитви. І Перемоги.