Історія Героя з Рівненщини, який відбивав штурми окупантів

У 2022-му Віталію було лише 25. Двоє маленьких дітей, дружина, плани на заробітки в Європі. Проте все це зупинив ранок 24 лютого — з першими вибухами почалася нова реальність. І Віталій не вагався ні секунди: замість вокзалу — пішов до військкомату. Так почався його шлях у лавах ЗСУ. А за цей час було низка цікавих історій війни, віри та порятунку.

Ми поговорили з Віталієм про його бойовий шлях, штурми, побратимство, сало під дощем — і справжню мужність.

– Віталію, як ви потрапили до ЗСУ?

– Наступного дня після початку повномасштабного вторгнення я сам пішов до ТЦК. Русня вже була під Києвом і просувалась Житомирщиною. Я з Рівненщини, село біля Дубно. Сказав дружині: «Йду на війну. Не хочу, щоб окупант нищив наші землі, як на Донбасі». Служив строкову в прикордонних військах, тому вже знав, що таке армія. Але головне – це сім’я. Діти, дружина – моя мотивація захищати.

– Як ви обрали свою бригаду?

– Починав, як і багато хлопців, у роті охорони ТЦК. Потім різні бойові бригади кликали до себе, але я сам захотів у 10 ОГШБр «Едельвейс». У березні 2023-го перевівся в мотопіхотний батальйон. Тут став і стрільцем, і гранатометником, і кулеметником. Багато чого навчився, особливо щодо зброї.

– Опишіть один із найзапекліших штурмів.

– Восени 2024-го нас чотири доби обстрілювали: артилерія, міномети, АГС, дрони FPV. На четверту добу почали штурм. Чотири групи ворога лізли з кількох флангів. Перших знищили на підході. Але дехто підійшов майже впритул — один був у 15 метрах від бліндажа. Ніч, нічого не видно, тільки по рації командир передав: «З правого боку — ворог». Вискочив. Хлопці подавали гранати, набої — ми відбились.

– Був момент, коли думали, що не виживете?

– Ми були в напівоточенні. Декілька днів по бліндажу били дрони. Вхід розбивали — ми з побратимом знову закладали мішками. Злива, вода в бліндаж, зверху пробита діра, один з нас – середній “трьохсотий”. Їсти не було що. Кажу: «А давай перед смертю сала поїмо». Нарізали, поїли під дощем — і ніби розвиднілось у голові. Взяли пораненого і вийшли — спокійно проскочили.

– Як ви стали командиром відділення?

– Командиром відділення я став у грудні 2024-го року. Спочатку було трохи незручно, бо у відділенні майже всі старші за мене, дядьки. Та нічого, уже не перший рік на службі і є досвід спілкування з людьми. Ну і побратимство у нас – це святе! У нашому підрозділі в мене є побратими як рідні. З ними пройшли не одні штурми, і були в напівоточенні, і виходили, а ніхто нікого не залишив. Ми всі разом повертались.

– За що вас нагородили орденом «За мужність»?

– За відбиття того самого штурму восени. Нас було четверо, противника — кілька груп, десь два десятки. За півтори години стримали їх наступ і відстояли позицію. Всі наші — неушкоджені. За ці дії мене нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.