Бабця Мотря з XIX століття Одна з найстаріших мешканок Дубенщини пам’ятає Першу світову війну, не дуже довіряє лікарям і дотримується суворого посту

…У приміському селі довгожительку знає і старий, і малий. Зграйка місцевих хлопаків біля продовольчого магазину, стишивши на хвилину “Наше радіо”, дали мені точні координати баби Мотрі: друга хата за фігурою. Двері нічим не примітної хатини, яких на Панталії більшість, відчиняє жінка, якій на вигляд років 70. Не можу сказати, що вона у захопленні від появи на порозі кореспондента.
— А ви сьогодні не перший, — господиня виглядає трішки втомленою. — Мамою вже цікавився один чоловік, ось тільки назви газети не запам’ятала.
Та все ж запрошує у хату, і наче тому Хомі невіруючому тицяє мені у руки паспорт матері. “Мабуть, мій попередник з цього починав знайомство”, — зауважую про себе. Машинально відкриваю документ, що засвідчує особу, і переконуюсь, що Мотрона Григорівна Фурига народилась у позаминулому столітті, а конкретніше — 7 березня 1895 року у селі Головчиці Млинівського району.
Поки заочно знайомився з довгожителькою, у сусідній кімнаті хтось кілька разів голосно кахикнув. Моє нетерпіння вловлює донька Мотрі Григорівни: замість прикутої до ліжка, майже нерухомої бабусі (такою собі малював зустріч з древньою мешканкою Панталії), бачу трішки згорблену літню жінку, яка, спершись на паличку, сидить за столом. По обличчю бабці Мотрі пробігають сонячні зайчики, які їй, здається, зовсім не надокучають. Час від часу вона вдаряє ногою об ногу, наче оббиває сніг з валянок — біль у кінцівках (клятий ревматизм). Бабця Мотря швидше відчуває, аніж бачить мою присутність. Вона не втратила остаточно зір, та й слух ще залишився при ній. Однак мучити стареньку своїми запитаннями не став, знайшовши у цій хаті гарних “суфлерів” — доньку Раїсу і онучку Таню.
Ще дівчиною Мотря почула від циганки, яка розклала перед нею карти: у шлюбі побуваєш двічі, а життя на тебе чекає нелегке. Збулись слова ворожки. Тереном встелила Мотроні життєві стежини доля. Перший чоловік та їхній син недовго раділи життю, передчасно зійшовши у могилу. Не нажилась вона і з другим — вдівцем Костянтином, який прийшов до неї вже з двома синами і був на десять років старший. Народили доньку Раю, завели у Підгайцях чимале господарство (шість корів тримали), аж тут чоловіка запроторили до рівненської в’язниці — за те, що сприяв націоналістам, переховував у себе тих, хто радянською владою був незадоволений. Одного з синів за участь у націоналістичному русі убили. Свого чоловіка Мотря так більше й не бачила — пропав він безвісти.
Комісари у червонозоряних кашкетах та рипучих шкірянках не забули й про сім’ю політичного в’язня. Вдосвіта 22 травня 1941 року на подвір’ї у “куркуля” Фуриги хазяйнували “уповноважені”: описували майно, підганяли дружину та дітей збиратись у дорогу. Куди? Про те ніхто не казав. Мотря, її донька, син і сестра встигли тільки нашвидкуруч у мішок вкинути найнеобхідніше. Плакали, залишаючи рідну хату, з поганим передчуттям сідали в товарні вагони на залізничній станції. Їхали довго і похмуро мовчали, коли везли у далекий Казахстан. Рівно за місяць вибухнула війна.
У Чимкентській області їх розселили по бараках. У місцевому радгоспі (пахтаарал по-казахськи) на плантаціях бавовника працював цілий “інтернаціонал”: українці, росіяни, болгари, фіни… Мотрина донька Раїса нарахувала тоді 132 національності — у казахських степах була створена справжня “тюрма народів”. Мама з тіткою гнули спину на бавовникових плантаціях, а Раїса, після закінчення курсів, працювала бухгалтером. Національність Фуриг, і таких як вони міцних хазяїв із Західної України, характеризували одним словом — “бандери”. Так тривало аж до хрущовської “відлиги”. Першою в Україну повернулась Раїса: вона провела відпустку у свого зведеного брата. У рідних краях познайомилась з хлопцем, якого покохала. Незабаром побрались. Згодом Рая забрала з Казахстану й своїх рідних.
Спочатку Раїса жила у свекрухи, а потім молода сім’я Дочуків взяла позику і побудувалась на Панталії. Двох дітей нажили — Василя і Тетяну. Син нині живе і працює в Одесі, а Тетяну Дочук у Дубні добре знають — вона начальник районної станції захисту рослин. Нині на Панталії живе три жінки — бабця Мотря, її донька Раїса і внучка Тетяна. Троє жінок, які, за словами Тані, дуже схожі за вдачею, за своєю життєвою позицією.
Зовсім недавно відсвяткували вони черговий, 108-й день народження своєї любої матусі і бабусі. А втім, не черговий, бо кожен рік, прожитий пані Мотрею на землі — це як знаменна віха, важливий рубікон, подолати який зможе далеко не кожен з нас. Мене дуже цікавило, що ж найчастіше згадує довгожителька з прожитого, адже стільки подій пронеслось перед її очима за такий тривалий час! Звичайно, у жіночій пам’яті відклалось те, що принесло найбільше переживань, потрясінь у житті. Бабця Мотря не згадує події, скажімо, 10-20-річної давності. На свято, коли троє жінок дозволяють собі посмакувати пивом, або коли найстаршій у хаті перепаде символічна доза міцнішого напою, і коли притупиться біль у ногах, пані Мотря освіжає у пам’яті два періоди із свого життя. Один з них стосується Першої світової війни, коли через село Головчиці проходила лінія фронту і Мотря разом з ріднею опинилась серед біженців аж під Житомиром. Коли повернулись у рідне село, то замість хати застали глибоку яму. Довелось жити у землянці.
У своєму першому інтерв’ю обласному радіо, яке вона давала приблизно у 103-річному віці, Мотря Фурига поділилася спогадами про приїзд у наші краї доньки царя Миколи II, яка нібито побувала тут з благодійною місією. Тоді ж на запитання кореспондента: “Скільки вам, бабцю, років?” вона відповіла:
— Ви у доньки моєї спитайте, я неграмотна.
Вона так і не освоїла грамоту, бо не мала такої можливості. Весь свій вік, допоки була сила у руках, трудилась на землі. Аж до виходу доньки Раїси на пенсію (на початку 90-х), на ній трималось домашнє господарство. Коли донька із зятем повертались увечері з роботи — вдома було попорано і наварено. Готувала бабця Мотря так, що пальчики оближеш. Внучка Таня пригадує, що особливо їй вдавались котлети, пироги, а хліб житній ніхто не вмів так спекти, як її бабуся. Вона ще й допомагала виховувати обох внуків. Одним словом, скрізь встигала, незважаючи на свій поважний вік. Ще два роки тому взяла у руки серпа і пішла нажати трави біля хати. Вона б і зараз взялась допомагати своїм по господарству, а ще каже, що дуже хотіла б побувати у Підгайцях. Та сили уже не ті…
Рецептів довголіття у Мотрі Григорівни випитати не вдалось. Зрештою, їх у неї й немає. Вона все життя щиро вірила у Бога. Доки могла, ходила до найближчої церкви у Дубно (а це за кілька кілометрів). Зараз же для сповіді священик приїздить до неї додому. Суворого посту Мотря Фурига дотримувалася, скільки себе пам’ятає. До речі, у часи наших дідів-прадідів навіть окремий посуд для пісних страв був, щоб ні краплі жиру в організм не потрапляло. У ці дні на столі у трьох жінок теж не побачиш жирних і м’ясних страв. Особливо аскетичне меню у середу та п’ятницю першого і останнього тижнів Великого посту.
У бабусі Мотрі тихий і спокійний характер. Донька і внучка не пригадують, щоб вона коли-небудь сварилася з сусідами. Коли виникали суперечки в доньчиній сім’ї, саме вона вміла кількома словами залагодити конфлікт. Бабуся ніколи не тримала зла на когось і старалася жити у гармонії із собою.
Тетяна вважає, що все-таки у її бабусі довге життя запрограмоване генетично. Двоюрідний брат пані Мотрі прожив 90. Це ми зараз нарікаємо на екологічний колапс, на який самі себе прирікаємо. А у казахських степах, де Мотря Фурига вирощувала бавовник, було не легше: з літака на голови працюючих жінок сипали натуральний дуст, призначений для шкідників. І нічого, вижили.
До лікарів довгожителька зверталась дуже рідко, і то в основному, коли літа за сто перевалили. Коли вже допікає біль у ногах, то бабця просить “Панадол” — протизапальні і знеболюючі пігулки — єдина “панацея” від недуги, яку бабця Мотря “заробила”, вирощуючи коноплі. У селі жінки вимочували їх, тіпали на терниці до пізньої осені. Старенька так і каже доньці:
— То з мене вода виходить.
— Щоб не купувати зайвих ліків, варю мамі “Геркулес”, — ділиться ще одним “секретом” пані Раїса. — Мені здається, що каша допомагає сили мамі підтримати.
У лютому цього року Мотрю Фуригу… “похоронили”. Помилково. Хтось зателефонував двоюрідній сестрі Раїси Марії, що її тітка померла. Марія йшла через усю Панталію з вінком та парним числом квітів. А на порозі її зустріла жива і здорова тітка. У таких випадках кажуть: людина, яку помилково поховали, довго житиме. Зрештою, думки про смерть довгожительку не переслідують. Вона каже, що просити у Бога смерті за будь-яких обставин — гріх. А тому в своїх молитвах дякує Всевишньому за кожен прожитий день і славить Його.
У Мотрі Фуриги було лише два паспорти: після темно-зеленого сталінського вона одразу отримала український нового зразка. Союзного “брежнєвського” у руках не тримала. Чітко усвідомлює, що живе нині у незалежній Україні, за яку був репресований її чоловік. І все ж, коли запитуєш її про сьогодення, відповідає:
— Колись було лучче…
Бабця Мотря й досі вважає, що їхню родину тоді, у 41-му, вивезли у Казахстан помилково. Коли згадує матір або батька, шанобливо називає їх на “ви”, дуже шкодує за нажитим добром, конфіскованим Совітами у Підгайцях. З тих далеких років й досі зберігається її чорна хустка з китицями (так звана “монашка”), яку любила одягати до церкви. Нею вона й досі дорожить, як пам’яттю про свою молодість.
На прощання сфотографував Мотрю Григорівну разом з донькою. Фотоспалах був для неї несподіванкою і змусив здригнутись 108-річну жінку. Можливо, вона у цей момент знову пригадала Першу світову, коли через її рідне село проходила лінія фронту…