67-річний мешканець Рівного Леонтій Шекель себе “обраним” не вважає, проте у прихильність долі вірить. Хворіти він почав рано і вже незабаром пережив першу операцію. Пізніше — ще дві операції. Здоров’я не давало перспективи на одужання, хоч викидав на лікування великі гроші. Сімнадцять років чоловік пропрацював інженером-механіком на льонокомбінаті, а вже на пенсію за інвалідністю пішов з РЗВА.
— До того, як у 1987 році переніс клінічну смерть, я не вірив у розповіді “повернутих” з того світу. Багато про це чув по телебаченню, радіо, читав у журналах. Один професор розповідав, зі слів свого пацієнта, як той ішов по тунелю назустріч яскравому світлу і чув якісь голоси. Одна хвора згадувала, що в момент смерті з’явилася реанімаційна бригада, а сама вона спостерігала зверху всі реанімаційні процедури, хотіла щось сказати, але не могла вимовити жодного слова. Інша жінка розповіла, як, вмираючи, вона відчула, що покидає своє тіло; спостерігала за спробами реанімаційної бригади повернути їй життя; чула суперечку між лікарями: продовжувати або припинити реанімацію; чула, як лікар пожартував, аби розрядити обстановку; потім вона відчула, що повертається у своє тіло. Але гадки, що таке колись трапиться зі мною, я не мав.
Тієї лиховісної ночі мені стало не по собі. А вже о четвертій ранку автомобіль “швидкої” завіз мене в лікарню. Серце практично не билося, і я 24 години лежав у комі. Мені пощастило, що саме тоді на нічному чергуванні був знайомий лікар. А якщо точніше, мій товариш, з яким ми навчалися в училищі. Він боровся за життя як міг, проте нічого не вдавалося. Я ж у той момент нічого не відчував…
Найголовніше Леонтія Шекеля чекало попереду. Як він розповідає, після втрати свідомості опинився в якомусь дивному світі. Там усе було настільки чистим і яскравим, що аж не вірилось, що таке може бути.
— Я стояв перед великою горою, — продовжує чоловік. — Вона — красива-красива, а над самою верхівкою сходить сонце. Навколо зелено та яскраво. Там далі, попереду — густий ліс, а обабіч — невеличкі озера. Природа мене вразила своєю неземною пишністю. Кожен листочок, кожна травинка були, мов кришталеві. А зелені! Як навесні, коли щойно розпустяться дерева. В озерах вода теж така блакитна, що й не передати словами. І найголовніше, що мене здивувало, над усім, куди не кинь око — лісом, озерами, горою простягнулась якась синя смуга. Мов німб над святими. І тиша панувала навколо. Ні вітру, ні людей, ні тварин. Навіть комашки жодної не пролетіло. Усе це мене дуже вразило. Я стояв, мов занімілий. Але через якийсь час в очах потемніло, і коли я їх розплющив, то побачив яскраве світло ламп. Подивився навколо — кабінет, облицьований гарною плиткою. Думаю, це вже я на тому світі і зараз мене Бог буде судити. Коли поворушив руками, вони виявились прив’язаними до ліжка тонкими бинтами. Хотів їх порвати, але не зміг. Це мене ще більше настрахало. Думаю собі, коли такі тонкі бинти не можу порвати, це щось неземне. І я налаштувався на гірше. Але, як виявилось пізніше, мене просто прив’язали до ліжка лікарі бинтами і спеціальними джгутиками. На них були чутливі “жучки”, які дали імпульс, коли я поворухнувся. У цей момент до палати забіг знайомий лікар і обняв мене. Його подиву не було меж, адже навіть він змирився із тим, що я вже відходжу в потойбічний світ…
Відтоді Леонтій Шекель почав цікавитися “життям після смерті”, читати наукову літературу. Як його доля обернеться надалі (чоловік постійно хворіє), він не знає, проте свято вірить, що на тому світі вже побував.
